Оксана Петрусенко (справжнє ім’я Оксана Андріївна Бородавкіна) – одна з найяскравіших зірок української оперної сцени, чий голос зачаровував слухачів силою, емоційністю та глибокою душевністю. Вона була не просто співачкою, а справжнім феноменом – її ім’я назавжди вписане в історію української культури. Її обожнювали шанувальники, нею захоплювалися колеги, а критики визнавали її талант винятковим. Та за блискучою кар’єрою ховалася непроста доля, сповнена драматичних злетів і падінь, великих тріумфів і гірких розчарувань.
Загадка народження
Походження Оксани було оповите загадками. Її прадід, Іван Бородавка, родом із Балаклії, що на Харківщині, отримав змінене на російський лад прізвище завдяки військовому писарю. Відтоді всі його нащадки носили прізвище Бородавкін.
Точна дата і місце народження співачки залишаються предметом дискусій: у різних джерелах згадуються 5, 17 або 18 лютого, а серед можливих локацій називають Балаклаву, Севастополь і Балаклію. Документи свідчать, що доньку балаклійського селянина Андрія Бородавкіна хрестили в Севастополі, проте сама Оксана завжди називала своєю батьківщиною Балаклію.
Коли Оксані виповнився лише рік, її батько помер від туберкульозу, і мати повернулася до Севастополя, де вдруге вийшла заміж і народила сина Івана. Проте новий шлюб не склався: чоловік зловживав алкоголем, родина жила в злиднях, а дитинство Оксани пройшло у важких умовах. Їхній будинок був у жахливому стані, їжі постійно бракувало, і єдиною розрадою для дівчинки залишалася пісня.
Справжній скарб
Здібності до співу в Оксани помітили ще в школі. Вчитель музики займався з нею вокалом і навчав нотної грамоти. Якось, проходячи повз їхню хату, військовий капельмейстер почув її голос і посприяв, щоб вона стала учасницею церковного хору.
Пізніше Оксана долучилася до аматорського колективу Георгія Загала, а у 1918 році приєдналася до трупи Глазуренка. Однак під час гастролей захворіла на тиф і була змушена залишитися в лікарні. Щоб заробляти на життя, працювала в порту та на взуттєвій фабриці, не гребуючи жодною роботою.
Зрештою, втомившись від виснажливої праці, вона вирішила спробувати щастя у Херсонському музично-драматичному театрі. Її голос вразив музичного керівника, який негайно повідомив директору: “Це справжній скарб!” Саме в цьому театрі їй обрали сценічне ім’я – Петрусенко. Тут вона почала навчатися основ музичної грамотності й акторської майстерності під керівництвом учениці Марії Заньковецької. Народні пісні та оперні арії вона вивчала на слух. Її виконання “Наталки Полтавки” стало сенсацією й досі вважається неперевершеним зразком вокальної майстерності.
Відмовилася від аборту
У 1923 році Оксана Петрусенко вирішила вступити до Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка. Викладачі захоплювалися її талантом, але навчання так і не завершилося. Дівчина закохалася у співака Мефодія Семенюту-Барила і завагітніла. Проте коханий не бажав мати дитину й наполягав на аборті. Оксана не погодилася й, з розбитим серцем, покинула його. Все подальше життя вона жалкувала, що так і не здобула музичної освіти, адже, вже будучи відомою артисткою, мусила займатися з приватними викладачами.
У 1925 році на світ з’явився її син Володимир. Виховання дитини поєднувалося з активною кар’єрою: коли хлопчику виповнилося два місяці, Оксана Петрусенко знову вирушила на гастролі, співаючи на сценах напівзруйнованих театрів. Саме в той час, ймовірно, вона й підхопила туберкульоз, який згодом скоротив її життя.
Харасмент в Харківському театрі
Оксана Петрусенко намагалася влаштуватися на роботу в Харківський театр.
На пробах вона сподобалася головному режисеру, який після виступу підійшов до Оксани, взяв її за підборіддя й промуркотів: “Гарно співаєш”. Жінка не стерпіла такої зухвалості, штовхнула його, і він, втративши рівновагу, відлетів у куток. У відповідь режисер заявив, що вона ніколи не працюватиме в цьому театрі.
Нерівний шлюб
Два роки Оксана була змушена працювати тимчасово. Але згодом її запросили до Казанського оперного театру, де вона успішно дебютувала. У Казані вона працювала два роки, а також познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Василем Москаленком.
Він домінував у стосунках, і Оксана Петрусенко змушена була слідувати за ним з міста в місто. Проте її популярність невпинно зростала: її голос звучав по радіо, а народні пісні вона виконувала окремо від театральних виступів. Її називали “українським соловейком”.
Повернення на Батьківщину та табуни фанатів
У 1934 році Оксана отримала дві пропозиції – стати частиною ленінградської чи київської трупи. Вона без вагань обрала Київ. Її дебют у партії Аїди викликав фурор: голос Петрусенко перекривав і хор, і оркестр, а її майстерність підіймалася рік за роком. Київський оперний театр став місцем, куди глядачі йшли “на Петрусенко”.
Де б вона не з’являлася, за нею слідували натовпи шанувальників. Навіть її конкурентка Зоя Гайдай визнавала: “Такого великого успіху, як у Петрусенко, я не бачила ніде і ні в кого”.
Легендарний виступ:«Зачарувала … Це не спів – це вже чаклунство».
На початку березня 1936 року в Москві проходила Декада української літератури й мистецтва. Петрусенко спершу затвердили у третьому складі, але в останній момент вона отримала головну партію.
Під час вистави “Запорожець за Дунаєм” у Большому театрі виконання Оксаною пісні Одарки («Ой, казала мені мати …») викликало справжній фурор. Виступ був майже зірваний через захват залу. Співати “на біс” у цьому театрі було заборонено, але, за словами очевидців, диригент отримав спеціальний дозвіл:: «До пульта диригента хтось підійшов, шепнув декілька слів – і диригент, порушивши традицію, змахнув паличкою, наказуючи оркестру знову починати пісню Одарки. Петрусенко повторила її з неменшим блиском». Кажуть, це було особисте рішення Сталіна.
Після виступу її прийшли привітати найкращі солісти Великого театру, а Іван Козловський сказав зі сльозами на очах: “Зачарувала … Це не спів – це вже чаклунство”.
Тоді про тріумф співачки писали всі газети, а вона занотувала в щоденнику: «Я досягла слави!».
Оксана Петрусенко стала всесвітньо відомою, але її шлюб не витримав випробування славою й розпався.
40 партій Оксани Петрусенко
“Вона мала дзвінкий, сріблястий, сильний голос – лірико-драматичне сопрано. Діапазон його був такий великий, що ніколи найвища нота не здавалась останньою, а завжди думалось: вона може взяти ще вищу”, – писала Зоя Гайдай.
Іван Семенович Козловський писав: «Їй було притаманне специфічне звуковедення: вона співала в високому регістрі майже оголеним звуком, який в той же час звучав надзвичайно красиво».
За свою кар’єру Оксана Петрусенко опанувала понад сорок оперних партій. Вона втілювала драматичні образи з неймовірною глибиною та емоційністю. Її Аїда, Тоска, Ліза, Тамара, Земфіра, Ярославна, Недда – це не просто виконані ролі, а справжні театральні події.
Окрім опери, вона блискуче виконувала українські народні пісні, що ще більше закріпило її статус легенди.
Колеги захоплювались непохитною відданістю Оксани своїй справі та її неймовірною працездатністю. Адже мало хто з оперних солістів може похвалитися таким вражаючим репертуаром – понад сорок партій!
Врятували з петлі
У липні 1937 року, коли в Україні почались масові репресії, директор одного з театрів доніс на Оксану. Співачка відчула, що найближчим часом може стати наступною жертвою репресій. Не бажаючи чекати неминучого, вона вирішила повіситися, тому відправила сина до друзів.
Та доля в обличчі акторки Анни Бегічевої втрутилася в цей план. Анна несподівано навідалась до Петрусенко і врятувала її. В ту ж ніч жінки вирушили до Москви. Як саме вони потрапили до потрібних людей – лишається загадкою, проте, через короткий час Оксану поновили в театрі, а її недоброзичливці притихли, усвідомивши, що за цю жінку є кому заступитися.
Успіх повернувся – Оксана Петрусенко знову вражала та захоплювала глядачів своїм неймовірним співом. Вона неодноразово отримувала пропозиції виступити в Большому театрі, але Оксана категорично відмовлялася покидати рідну Україну.
Оксана Петрусенко та остання трагічне кохання
Весною 1939 року Оксана вирушила до Львова, щоб ознайомити місцевих діячів культури з “досягненнями радянського мистецтва”. Тут вона познайомилася з відомою оперною співачкою Соломією Крушельницькою, яка висловила захоплення її талантом і зазначила, що їхні голоси мають подібну манеру звучання.
Проте саме у Львові Оксана зустріла своє останнє трагічне кохання – Андрія Чеканюка, молодшого на шість років редактора газети «Комуніст». Роман між ними був коротким, але дуже пристрасним. Втім, він завершився вагітністю Оксани. До цього Чеканюк виявився не готовий, адже мав сім’ю і двох дітей.
У 1940 році Оксана отримала пропозицію стати солісткою Большого театру. Цю звістку їй приніс 15-річний син Іван, коли вона була в пологовому будинку, де 8 липня народила свого другого сина Олександра.
Дивна смерть
Минуло вісім днів після пологів, і Оксана почувалася прекрасно. Вона будувала плани на повернення додому, співала для сусідок по палаті та навіть доручила подрузі приготувати борщ, аби відсвяткувати виписку. Але раптом їй стало зле – накотилася слабкість і невимовна втома. Вона лягла відпочити… а за кілька годин її не стало.
Співачка пішла з життя усього у 40 років. Офіційна причина смерті – раптовий відрив тромбу. Проте майже одразу почали ширитися інші версії. Зокрема, одна з медсестер нібито проговорилася, що до загибелі Петрусенко може бути причетна дружина маршала Тимошенка, яка з ревнощів підсипала співачці у молоко ціанід.
Шість легенд про Оксану Петрусенко
Легенда №1
У 1917 році, коли Федір Шаляпін гастролював у Севастополі, молода Оксана отримала унікальний шанс пройти прослуховування у великого співака. Однак у вирішальний момент вона розгубилася, зніяковіла — і відмовилася від цієї можливості.
Легенда №2
Після урочистого прийому в Кремлі, де вшановували провідних українських артистів, Сталін запросив Оксану та ще п’ятьох виконавців до себе на дачу. Кажуть, що він запропонував їй поїхати на навчання до Мілана, а також подарував свою фотокартку з підписом: «Сталін — товаришу Оксані».
Легенда №3
Влітку 1937 року над головою голови Раднаркому УРСР Панаса Любченка нависла смертельна небезпека. За чутками, він протегував Оксані в Києві, і саме вона першою дізналася про загрозу арешту. Встигнувши його попередити, вона, однак, не змогла його врятувати — Любченко застрелив дружину, а потім наклав на себе руки. Західноукраїнська преса тоді навіть повідомляла про розстріл самої Петрусенко.
Легенда №4
На початку жовтня 1939 року у Львові на центральній площі Оксана мала виконати нову пісню Давида Покрасса та Василя Лебедєва-Кумача «Україно, моя Україно». Виступ мав супроводжувати духовий оркестр, але організатори вирішили підсилити ефект і запросили ще один. В часи, коли не існувало фонограми, це могло б стати справжнім випробуванням для будь-якого співака. Проте голос Петрусенко з легкістю пробивався крізь могутнє звучання двох оркестрів.
Легенда №5
Кажуть, що саме Оксана Петрусенко допомогла художниці Катерині Білокур здобути освіту. Білокур довго боролася за своє право навчатися мистецтва, та коли нарешті батьки дозволили їй вступити до Миргородського художньо-керамічного технікуму, виявилося, що через відсутність шкільного атестата її не приймуть. У відчаї вона написала листа Оксані, і втручання знаменитої співачки допомогло залагодити ситуацію.
Легенда №6
Остання легенда оповита містикою. Незадовго до своєї смерті Оксана Петрусенко купила в ленінградському антикварному магазині розкішні канделябри й, жартуючи, сказала, що вони стануть її останнім супроводом — мовляв, їх запалять біля її узголів’я, коли вона помре. Напередодні пологів зустрічна циганка раптом попередила її: «Не народжуй, не накликай біду!» А в день смерті, уві сні, вона почула таємничий голос, який наказав: «Час запалювати канделябри…»
