Іван Труш – одна з найвидатніших постатей в історії українського мистецтва. Він не лише став символом імпресіонізму в українському живописі, але й глибоким мислителем, громадським діячем та майстром психологічного портрета. Його творчість вирізняється особливою чуттєвістю до світла, кольору та настрою.
Заробляв на мистецтві з дитинства
Іван Труш народився 18 січня 1869 року в селі Висоцько (нині Львівська область) у селянській родині.
Його дитинство пройшло серед мальовничих краєвидів Галичини, що значною мірою вплинуло на його подальший мистецький шлях. Вже з ранніх років він проявляв художній хист – захоплювався малюванням природи, людей та сцен з повсякденного життя. Родина помічала його здібності, проте в селянському середовищі талант до мистецтва не завжди вважався перспективним.
Початкову освіту Іван здобув у народній школі, де швидко виділився серед однолітків старанністю та жагою до знань. Згодом він вступив до Дрогобицької гімназії, яка на той час була престижним навчальним закладом. Навчання далося нелегко: більшість учнів походили з польських і німецьких родин, а українців у класі було лише декілька. Однак саме тут він отримав ґрунтовні знання та вперше замислився про кар’єру художника.
Вже у старших класах Труш почав заробляти власні гроші, даючи уроки малювання та створюючи портрети на замовлення. Ця робота приносила незначний дохід, але дозволяла розвивати навички та наполегливо йти до своєї мрії. Одним із перших його малюнків став портрет Тараса Шевченка, який зберігався в родині художника.
Через затримку стипендії не зміг навчатися у Мюнхені
Художній талант Івана Труша розкрився повною мірою під час навчання у Львівській учительській семінарії, де він удосконалював свої навички малювання та занурювався у світ мистецтва. Проте справжній прорив у його творчості розпочався у 1891 році, коли він вступив до Краківської академії мистецтв. Саме тут він здобув фундаментальні знання й навчився майстерності у видатних художників того часу.
В академії Труш навчався у класах Леона Вичулковського та Яна Станіславського, які відіграли важливу роль у його формуванні як митця. Вони надихнули його на експерименти зі світлом і кольором, що згодом стане визначальною рисою його стилю. Також великий вплив на нього справила творчість Яна Матейка — відомого польського живописця, що поєднував історичний реалізм із символізмом.
Попри великі перспективи, навчання у Кракові супроводжувалося фінансовими труднощами. Трушу доводилося поєднувати навчання з підробітками — він створював портрети на замовлення, давав приватні уроки малювання та навіть виконував ілюстрації для газет. Його прагнення до самореалізації не згасало, і він мріяв продовжити навчання у Мюнхені — тодішньому центрі європейського мистецтва.
У 1897 році Труш отримав шанс навчатися в Мюнхенській академії мистецтв, але через затримку стипендії змушений був відмовитися від цієї можливості. Він коротко відвідував приватну школу Антона Ажбе, проте невдовзі повернувся до Кракова, усвідомивши, що його шлях як художника вже сформований.
Сформував свій власний стиль: світло, символізм і український дух
Івана Труша вважають імпресіоністом, хоча сам художник називав себе реалістом. Його стиль — це поєднання імпресіонізму, символізму та реалізму, але з українським акцентом. Він не копіював європейські зразки, а перетворював їх на щось нове, на щось своє.
Імпресіонізм по-українськи
Труш взяв від імпресіонізму головне — вміння ловити момент, грати зі світлом і кольором. Але на відміну від французьких майстрів, він не розчиняв реальність у мазках.
На відміну від західноєвропейських імпресіоністів, Труш не просто малював природу чи людей — він малював Україну. Його стиль — це сплав європейської техніки та українського духу. Він не намагався бути “як у Європі”, він створював своє, унікальне. Його пейзажі — це не просто краєвиди, а національні символи. Карпати на його полотнах — це не просто гори, а образ нескореної України.
Символізм – загадка в кожному мазку
Труш був філософом у мистецтві. Його картини часто містять приховані символи. Наприклад, портрет Лесі Українки — це не просто зображення поетеси, а образ жіночої сили та стійкості.
Реалізм: правда життя
Попри всю романтичність, Труш завжди залишався близьким до реальності. Його портрети — це живі люди з їхніми емоціями, втомою, радістю. Він не ідеалізував, а показував правду, навіть якщо вона була не ідеальною.
Заснував Національний музей у Львові
Повернувшись до Львова після навчання, Іван Труш не лише малював — він став активним учасником культурного життя. Його творчість і громадська діяльність були нерозривно пов’язані, адже він вірив: мистецтво має об’єднувати людей і пробуджувати в них любов до рідного краю.
Він активно брав участь у створенні художніх виставок, які ставали подіями для львів’ян. Його мета була простою — показати, що українське мистецтво гідне уваги світу. Він вірив, що через картини можна розповісти світу про Україну, її культуру та історію.
Його дружба з Іваном Франком, Михайлом Грушевським та Лесею Українкою була не лише особистою, а й творчою. Він створював їхні портрети, які стали візитівками української культури.
Труш був активним членом товариства “Просвіта”, яке займалося освітою та культурним розвитком українців. Він вірив, що мистецтво — це один із найпотужніших інструментів для пробудження національної свідомості. Його лекції, статті та виступи надихали молодих художників і письменників.
Одним із найважливіших досягнень Труша стало заснування Національного музею у Львові. Він розумів, що українська культура потребує місця, де вона може зберігатися і розвиватися. Музей став не лише сховищем мистецтва, а й символом української ідентичності.
Майстер психологічного портрета: принцип Труша
Портретний жанр давався Іванові Трушу напрочуд майстерно. Його роботи, зокрема зображення Івана Нечуя-Левицького, Бориса Грінченка, Павла Житецького, Володимира Антоновича, Миколи Лисенка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського вражають не лише технічною досконалістю, а й глибоким психологізмом. Художник умів передати не просто зовнішність своїх моделей, а і їхню внутрішню сутність, розкриваючи характери та емоції.
Саме тому митець намагався не малювати випадкових людей, він мав знати щось про людину – відтворював характер. Таким була його принциповість.
Але це не давалося йому легко. У листі Михайла Грушевського Труш зізнався, що робота над портретами його виснажує. Навіть зазначив, що хоче кинути змальовувати людей.
Друг Франко та його десять портретів
Іван Труш і Іван Франко були не просто знайомими, а близькими друзями, що позначилося і на творчості художника. Загалом Труш створив десять портретів Франка, намагаючись передати не лише його зовнішність, а і глибокий внутрішній світ. Саме ці роботи стали канонічними – більшість зображень Каменяра, які нині публікуються у підручниках, належать саме пензлю Труша.
Мистецтвознавці вважають, що художнику вдалося найточніше відтворити характер Франка, адже він знав його особисто, спілкувався з ним протягом багатьох років і бачив не лише як публічну постать, а й як людину з її переживаннями, думками та пристрастями. Дружба двох Іванів залишила по собі не лише теплі спогади, а й шедеври українського портретного живопису.
Михайло Грушевський та його родина
Іван Труш створив кілька портретів родини Грушевських, зокрема Михайла Грушевського, його дружини Марії та їхньої доньки Катерини (Катрусі). Особливо зворушливою є історія портрета маленької Катрусі, який був написаний на замовлення її батька з нагоди триріччя доньки.
Михайло Грушевський дуже любив свою єдину дитину й намагався дати їй найкраще виховання. Портрет, виконаний Трушем, передає ніжність і світло дитячої душі.
Однак доля Катрусі склалася непросто. Вона пережила важкі випробування після трагічної загибелі батька у 1934 році, коли радянська влада переслідувала родину Грушевських. Її матір, Марія Сильвестрівна, була репресована, а сама Катерина довго жила під постійним наглядом радянських спецслужб. Попри труднощі, вона зуміла залишити слід в українській історії, ставши науковицею, літературознавицею та дослідницею творчості свого батька.
Леся, портрети та суперечки
Леся Українка вперше позувала художнику Івану Трушу ще у 1900 році. До цього її ніхто не малював із натури – через слабке здоров’я їй було важко витримувати тривале позування. Повернувшись до Львова, митець створив репліку портрета, яка мала потрапити до приватної колекції польського аристократа.
Лесі категорично не сподобалася думка, що її зображення опиниться в чужих руках, тож вона наполегливо просила художника знищити картину. Труш пообіцяв виконати її прохання, проте насправді лише приховав полотно. Відтак, понад пів століття про існування цього портрета ніхто не знав.
Цінність роботи посилюється ще й тим, що Лесю Українку малювали з натури лише двічі – Іван Труш і через 4 роки Фотій Красицький. А її чоловік Климентій Квітка вважав саме портрет пензля Труша найвдалішим образом поетеси.
Відносини між Лесею Українкою та Іваном Трушем погіршилися через конфлікт навколо спадщини покійного Миколи Драгоманова. Поетеса підтримала Михайла Павлика, який був неприязно налаштований до як Грушевського, так і до Труша, відмовившись взяти на себе важку працю з упорядкування архіву Драгоманова. Вона також не підтримала ініціативу щодо перевезення архіву з Софії до Львова, оскільки “не довіряла галичанам” та хотіла зосередитися на власній творчості.
Ця ситуація викликала розчарування у родичів Михайла Драгоманова, зокрема у його доньки Аріадни, яку любив Труш. Відтоді стосунки між поеткою та художником почали псуватися, а подальші події лише погіршили ситуацію. У листі до свого друга Михайла Кривинюка від 6 червня 1903 року Леся Українка скаржилася, що Іван Труш відмовився зустрітися з нею, пояснивши це тим, що він займається написанням портрета доньки Михайла Грушевського – Катерини. Для Лесі це стало великим розчаруванням.
До того ж художник поштою повернув Лесі світлину померлого Сергія Мержинського, портрет якого вона дуже прагнула отримати. цей жест вона сприйняла як ще одне підтвердження відсутності бажання продовжувати зв’язок.
Майстер етюдів
Та все ж найбільше талант Івана Труша розкрився у пейзажному живописі. Сам Іван відверто зізнавався: “Етюди з природи були для мене відпочинком після гнітючої праці над портретами і з ними спорідненими всякими кічами”. Його краєвиди наповнені світлом, рухом і глибоким відчуттям природи. Знаковими стали картини “Захід сонця в лісі”, “Дніпро”, “Кипариси”, “Хмари”, “Самітна сосна”.
16 років на самотню сосну
Український філолог, громадсько-політичний діяч Іларіон Свінціцький замовив у Івана Труша незвичайну картину – триптих із зображенням сосни. Композиція складалася з трьох частин, де художник відтворив сосну на різних етапах її життя: від молодого паростка до могутнього, зрілого дерева. Символіка цієї роботи була глибокою – Труш трактував життя сосни як відображення людської долі.
Митець довго працював над образом, створивши десятки ескізів, в яких детально досліджував форму сосен, рух хмар, фактуру пнів. Його начерки наповнені філософським осмисленням природи, а дерево в них постає не просто рослиною, а символом життєвого шляху людини.
Робота над образом самотньої сосни затягнулася на цілих 16 років. Художник ретельно вдосконалював деталі, шукаючи ідеальний баланс між реальністю та символізмом. У результаті Труш створив не просто пейзаж, а глибоку алегорію людського буття, де природа і людина зливаються в єдине ціле.
Подорожі як джерело натхнення: світ очима Труша
У пошуках натхнення митець багато подорожував: Гуцульщина, Наддніпрянська Україна, Крим, Італія, країни Близького Сходу – кожен з цих регіонів залишив відбиток у його творчості, ставши джерелом нових ідей та мотивів. Ці поїздки лягли в основу цілих серій робіт, де Труш із притаманною йому емоційністю передавав різні стани природи.
Його картини мали великий успіх і неодноразово експонувалися на престижних виставках. Роботи Труша були представлені у хорватській Аббації (1901), на Міжнародній виставці промислу й мистецтва в Лондоні, на Виставці південнослов’янських художників у Софії (1906), а також на численних експозиціях у Львові. Полотно “Лавра в Києві” навіть придбав король Румунії Кароль I.
Талант Труша високо оцінювали його сучасники. Михайло Мочульський писав про нього так:
“Коли б мені прийшло коротко схарактеризувати Івана Труша – я назвав би його поетом сонця. Сонце є невичерпаним скарбом світлових ефектів, домінує на кожному його малюнку; сонце йому – ідол, він його – жрець і гучний співак.”
Не менш захоплено відгукувався про художника і Іван Франко:
“Труш – артист зовсім нового у нас типу, далекий від всякої артистичної циганерії і псевдогеніальної зарозумілості. Се чоловік серйозний, що ненастанно працює над собою, пристрасно шукає краси та правди і силкується розширити обсяг своєї штуки.”
Сам же Труш скромно оцінював свою творчість, зазначаючи:
“Солідних картин намалював кільканадцять. Вони продані у Львові. Етюдів мого пензля випродукував я на протязі 42 літ, по скінченні академії, близько 6000. Річ природна, що не зачислено сюди яких 300 фальсифікатів, підписаних моїм іменем.”
Труш був одним із небагатьох художників свого часу, який жив виключно зі своєї творчості. Він продавав картини, писав портрети на замовлення і заробляв на життя мистецтвом.
Єдине кохання
Труш був щасливим у шлюбі з Аріадною (Радою) Драгомановою, племінницею відомого українського громадського діяча Михайла Драгоманова.
Його перше знайомство з майбутньою дружиною відбулося заочно. Перед поїздкою до Києва Труш побачив фотографію Аріадни та її кузини Лесі Українки, зроблену 1895 року в Болгарії. Вражений образом Аріадни, він зробив її зарисовку на звороті візитівки. Згодом, під час перебування в Києві, Труш познайомився з нею особисто, і між ними спалахнуло велике кохання.
У 1904 році пара побралася.
Родина оселилася у Львові. Наукове товариство імені Шевченка надало молодятам під житло і майстерню кілька кімнат у своєму офісному будинку в центрі міста
Згодом Труш спроєктував та побудував власний будинок.Він взяв кредит на його будівництво і виплачував його 40 років, завершивши оплату лише за рік до своєї смерті. Цей будинок став не лише його домівкою, а й осередком культурного життя міста. У ньому часто збиралися відомі діячі української культури, науки та мистецтва, обговорюючи актуальні питання та обмінюючись ідеями.
А сад навколо будинку Труша був не просто місцем для відпочинку, а ще одним твором митця. Кожна рослина, кожна квітка були частиною продуманої композиції, яку він спочатку створював у своїй уяві. Навіть у садівництві він залишався художником. До речі, улюблені квіти митця – настурції.
Аби родина мала все, що потрібно, художник працював щодня. Неодруженим, продавши одну картину, він міг у достатку жити довгий час, а тепер доводилося малювати по 300 творів на рік. До того ж Іван Іванович хотів, щоб його дружина не працювала і навіть найняв трьох служниць, які допомагали Раді Михайлівні по господарству.
Іван та Аріадна мали четверо дітей: двох синів — Романа та Мирона, і двох дочок — Мирославу та Аріадну. Роман Труш став відомим архітектором, а Мирослава — мистецтвознавицею, продовжуючи культурні традиції родини.
Особисте життя Івана Труша було тісно переплетене з його творчістю. Він створив низку портретів своєї дружини та дітей, відображаючи їхні образи з особливою теплотою та любов’ю. На сьогодні відомо про 10 портретів дружини його авторства.
Малював до самої смерті
Останні десять років життя Труш провів у повній тиші — він оглух. Проте це не завадило йому продовжувати творити.
Він продовжував малювати, писати статті і брати участь у культурному житті Львова. Його роботи цього періоду стали більш філософськими, наповненими роздумами про життя, мистецтво і вічність. Навіть за день до смерті він малював картину. Вона була присвячена Криму — місцю, яке він любив і часто відвідував.
Іван Труш помер від серцевого нападу у 72 роки 22 червня 1941 року, напередодні нападу Гітлера на СРСР.
Поховали художника на Личаківському кладовищі у Львові, поряд з іншими видатними українськими діячами культури.
Попри своєї популярності і впливу, Труш не створив власної школи і не мав учнів. Він працював самотужки, залишаючись вірним своєму стилю і принципам. Його творчість стала натхненням для багатьох, але він не навчав інших своїй техніці. Картини митця зберігаються у музеях України, зокрема у Львові, Києві та інших містах.
