Микола Куліш — одна з найяскравіших постатей української культури початку ХХ століття, драматург, чия творчість стала символом доби Розстріляного Відродження.
Селище Чаплинка розташоване на лівобережжі Херсонщини. Зараз воно перебуває під російською окупацією. А понад 100 років тому тут народився видатний український письменник, драматург та громадський діяч Микола Куліш. Його трагічна біографія пов’язана з іншими окупантами – більшовицькими.
Постріл радянського чекіста в Сандармоху обірвав життя Миколи Куліша. І не лише його! А цілої плеяди видатних діячів української науки та культури. В історію України вони увійшли як «Розстріляне Відродження».
Як радянська репресивна машина знищувала українську інтелігенцію в 30-х роках? Чому в цю «м’ясорубку» потрапив Микола Куліш? Та чому це одна з найбільших трагедій в історії України?
Як талант Миколи Куліш об’єднав ціле село
Микола Куліш народився 18 грудня 1892 році в селі Чаплинка Дніпровського повіту Таврійської губернії в родині бідних селян-наймитів. Тому з 5 років, хлопчик також наймитує. Після смерті матері, батько одружується вдруге та зловживає алкоголем.
З ранніх років він вирізнявся особливими здібностями та допитливістю. Його талант помітили ще під час навчання в церковнопарафіяльній школі, де юний Микола проявив себе як здібний і старанний учень. Вражений обдарованістю хлопця, місцевий учитель звернувся до громади з пропозицією зібрати кошти на продовження його навчання. Спільними зусиллями односельці зібрали близько 100 карбованців, що дало можливість хлопцю вступити до Олешківського міського училища.
Життя в Олешках
У 1905 році Микола Куліш почав навчання в Олешківському міському чотирикласному училищі. Саме тут він уперше зіткнувся із життям патріархального містечка, яке здивувало юного хлопця своїм укладом.
Перший день в Олешках став для Куліша особливим. Антон Алейников, один із його однокласників, згадував цю подію так: «Куліша до нашої хати привела моя мати. Вона побачила його на Базарному майдані напередодні й, дізнавшись, що в нього немає де зупинитися, запросила до нас. Ми, вся родина — дев’ять осіб, жили в одній кімнаті, спали на підлозі. Для Миколи знайшли місце на печі, відгородивши його фіранкою».
Ця проста хатина на Міщанській вулиці (тепер вулиця Самарця) стала для Куліша домівкою на весь період навчання в училищі. Серед багатьох випробувань він не лише здобував знання, але й розвивав свої організаторські здібності. Саме тут Микола вперше познайомився з письменником та перекладачем Іваном Дніпровським, який пізніше залишив багато цінних спогадів про нього.
Через свою гостру вдачу та здатність згуртовувати довкола себе однодумців, Куліш не завжди знаходив порозуміння з керівництвом училища. Він писав у своїй автобіографії, що його кілька разів виключали «за організацію молодіжних гуртків і неповагу до начальства». Але завдяки підтримці вчителів, захоплених його талантом, юнака повертали назад.
Та попри всі труднощі, у 1908 році йому вдалося вступити до Олешківської прогімназії.
На жаль, завершити навчання в прогімназії Микола не зміг, адже заклад закрили, коли до випуску йому залишалося зовсім небагато.
Кулішеве кохання
У цей час він мешкав у свого друга Всеволода Невелля. Саме в домі Невелля він зустрів свою майбутню дружину Антоніну, яка стала важливою підтримкою у його житті.
Антоніна (Тося), донька Невеллів, стане дружиною Куліша у 1915 році. У цьому шлюбі народяться Ольга, чия гра на фортепіано надихнула батька на написання «Патетичної сонати», і син Володимир.
Микола Куліш, як і його дружина, був музикальним, умів грати на скрипці, мандалині й геліконі, більше того, він разом із членами родини Невеллів організував невеличкий сімейний оркестр.
Перші літературні спроби
Містечко Олешки стало колискою літературного таланту Миколи Куліша.
Саме тут у 1913 році написав свою першу п’єсу, а також почав складати вірші, поеми, сатиричні епіграми та фейлетони.
Ці твори публікувалися в учнівських рукописних журналах, які він створював і редагував. Серед таких видань були «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела» та «Веселое язычество». Ці рукописні журнали були важливими у розвитку української самосвідомості серед молоді того часу. Спочатку Куліш писав московитською мовою, втім згодом відмовився від неї на користь української.
Завдяки власній ініціативі та організаторським здібностям він об’єднував однолітків навколо творчості та ідей вільнодумства.
Окрім друкованих текстів, Куліш поширював свої твори в рукописних списках серед молоді. Ці твори мали неабиякий вплив на однолітків, формуючи їхній світогляд та пробуджуючи інтерес до літератури й культури.
У Олешках також відбувся його дебют у драматургії. Перші п’єси Куліша — це сценічні замальовки, що відображали побут і характери мешканців його рідного краю. У 1913 році він створив свою першу драму «На рыбной ловле» російською мовою, яка стала основою для пізнішої комедії «Отак загинув Гуска». У цій роботі вже можна побачити характерний стиль автора: поєднання гумору, соціальної сатири й глибокого аналізу людської природи.
Микола Куліш і Перша світова війна
У 1914 році, коли Микола Кулішу виповнилося 22 роки, він надіслав документи до Новоросійського університету, бажаючи навчатися на філологічному факультеті. Його навіть зарахували на перший курс, однак ці плани були перервані початком Першої світової війни. У серпні 1914 року Миколу мобілізували до армії, і його літературні амбіції на деякий час відступили на другий план.
У війську Куліш здивував усіх своєю кар’єрою. Спочатку служив рядовим у запасному батальйоні, однак під час служби, не витримавши суворих умов, вирішив самовільно покинути казарму, щоб побачитися з нареченою Антоніною, яка працювала вчителькою у селі, що знаходилось за 72 версти від його місця служби. За це він отримав покарання, хоч і не дуже суворе.
Згодом полковник направив його до Одеської школи прапорщиків. Після її закінчення Куліш вирушив на фронт. У 1916 році він став підпоручиком 224-го піхотного Юхновського полку 56-ї піхотної дивізії. Під час боїв 20 вересня 1916 року, біля села Воля Садовська, Куліш був поранений. Через місяць, 14 жовтня, він потрапив до Херсонського лазарету.
Попри важкі умови війни, Микола Куліш не залишав своє заняття писемністю. У 1915–1917 роках, перебуваючи на передовій, він продовжував писати вірші та драматичні сцени. Його поезії з’являлися в армійській газеті, а одноактні п’єси ставили солдати. Цей період був важким для нього не тільки фізично, а й психологічно: він пережив поранення, контузію та загострення критичних настроїв.
Як Куліш повірив у соціалізм
Лютий 1917 року став для Миколи Куліша переломним моментом, коли він зустрів революційні події як штабс-капітан, і в ньому поступово зріло переконання в необхідності соціальних змін. Спочатку Куліш був повністю захоплений ідеями більшовиків, вбачаючи в них шлях до побудови справедливого суспільства в Україні. Ці ідеї здавалися йому гармонійними з його власними переконаннями щодо соціальних і політичних змін. Тому в 1918 році, в умовах хаосу і змін, він навіть став головою міськвиконкому Олешок.
Із його ініціативи в Олешках була створена проукраїнська організація «Просвіта», яка займалася розвитком національної культури та освіти в умовах революційної доби. Куліш активно сприяв підвищенню національної свідомості серед населення.
Проте його політична кар’єра не минула без труднощів. Коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, Куліш, як представник більшовицької влади, був заарештований і провів деякий час у в’язниці. Однак після того, як в Україні здобула владу Директорія, його випустили.
Після цього Куліш став завідувачем відділу народної освіти в Олешках і продовжив активну участь у політичному та військовому житті. Він брав участь у боях проти білогвардійців і військ УНР, залишаючись відданим своїм переконанням у боротьбі за соціалістичні ідеї. На жаль, це було великою помилкою митця, яку він усвідомив вже пізніше.
Творчість та крах “радянських цінностей”
Микола Куліш, свідок жахіть голоду 1921–1922 років, пережив кардинальні зміни в своїх переконаннях. Спочатку активний прихильник більшовицької влади, він поступово розчарувався у радянській політиці, коли особисто зіткнувся з гуманітарною катастрофою. Відомо, що саме в цей період він зробив усе можливе, щоб рятувати своїх учнів від голодної смерті, що, ймовірно, і вплинуло на його подальше переосмислення радянських ідеалів.
Існує думка, що Микола Куліш змінив кар’єру з чиновника на літературну діяльність не лише через розчарування в політичній ситуації, але й через початок чисток серед більшовицької еліти. Його минуле – колишній царський офіцер, дворянка-дружина і дружба з людьми, які служили в Білої армії, стали приводом для переслідувань. Куліш провів два тижні в катівнях чекістів, але був врятований однополчанином. Після цього він переїхав до Одеси, де спочатку займався допомогою безпритульним дітям, а згодом повністю присвятив себе літературній діяльності.
У 1924 році Куліш отримав популярність завдяки своїй п’єсі «97», яка була поставлена в Українському державному академічному театрі імені Івана Франка і здобула величезний успіх. Центральну роль незаможника Мусія Копистки виконав великий український актор Гнат Юра.
П’єса висвітлювала жахи голоду 1921–1922 років на Харківщині. Виставу побачили не тільки в Україні, але й у Нью-Йорку та інших американських містах. В Москві п’єса була поставлена лише в 1926 році, але навіть там отримала захоплення публіки.
Паралельно Куліш став частиною групи діячів української літератури, яка отримала назву «Розстріляне Відродження». Його найближчими друзями стали Микола Хвильовий, Остап Вишня, Лесь Курбас, Микола Бажан та інші відомі митці.
Нова муза
Микола Куліш, зустрівши свою нову музу в Одесі навесні 1924 року, пережив одне з найбільш значущих і водночас нездійсненних почуттів у своєму житті. Жінка, яку він закохано називав Ладушкою, а офіційно — Олімпіадою Костянтинівною Корнєєвою, була директоркою дитячого садка. Це кохання стало для Куліша символом південного тепла, весняної легкості та поетичних мрій, які так важко здійснити в реальному житті.
Проте його особисті стосунки з Ладушкою, попри яскраві емоції та почуття, так і не отримали розвитку через те, що драматург не зміг розірвати зв’язків із родиною. Ця внутрішня боротьба відобразилася на його творчості, зокрема у його п’єсах, де часто лунає мотив нездійсненого кохання та туги за ідеалом.
Дослідниця творчості Куліша, Наталя Кузякіна, яка мала змогу спілкуватися з Олімпіадою Костянтинівною, зазначила, що жінка, хоча і була розумною, тверезою та реалістичною, глибоко відчувала, що Куліш, хоч і поет, потребував душевної підтримки, якої йому не вистачало. Її раціональний погляд на ситуацію контрастував із романтичними ілюзіями, які виникали в душі Куліша, але вони не змогли зберегти їхні стосунки.
З часом ці стосунки обірвалися, але їхній вплив на творчість Куліша не зник. Мотиви поетичного кохання та туги, які присутні в його п’єсах, стали частиною його художньої спадщини і залишили глибокий слід у його літературному шляху.
Про дружбу Миколи Куліша і Леся Курбаса
«Березіль»
Лесь Курбас і Микола Куліш познайомилися в середині 1920-х років, коли Курбас, який вже був відомим режисером, очолював театр «Березіль» у Києві. Курбас був уже відомий своєю прагматичною інноваційною режисурою, яка включала використання фізичного театру, акробатики та інтеграцію сучасних західних театральних технік у постановки. Лесь і «березільці» шукали свого драматурга, п’єси якого бууть співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш.
Це знайомство стало вирішальним для подальшого розвитку українського театру, оскільки їхня співпраця принесла значні новаторські зміни в театральне мистецтво.
Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.
Творчий тандем Курбаса і Куліша
Разом вони створили такі театральні шедеври, як комедію «Так загинув Гуска», яку так і не змогла пройти цензура, трагікомедію «Народний Малахій», сатиричну комедію «Мина Мазайло» та соціально-психологічну драму «Маклена Ґраса». Ці п’єси стали важливими етапами в розвитку українського театру.
Тандем Курбаса і Куліша став одним із найбільш важливих у контексті розвитку українського театру 1920-х років.
Куліш, зі свого боку, знайшов у Курбасі не лише режисера, а й соратника, який поділяв його погляди на розвиток українського театру та драматургії. Їхній творчий союз базувався на спільній ідеї — пошуку нових форм виразу і відмові від традиційних театральних шаблонів.
Вони вводили новаторські елементи, такі як акцент на мові тіла, рухах та виразах, надаючи великого значення психології героїв і їхніх внутрішніх конфліктів. Проте, незважаючи на початкові овації, вже на початку 1930-х років критика змінилася.
Владі стали не подобатися доволі різкі висловлювання та ідеї, які почав розвивати у своїх творах Куліш. Вистави Куліша, як «Мина Мазайло» та «Народний Малахій», були заборонені за ідеологічною ознакою.
Його «Маклену Ґрасу» 1933 року піддають нищівній критиці та забороняють на довгі роки. Саме її постановка у тетрі «Березіль» й стала «останнім дзвіночком» в подальшій трагічній долі Леся Курбаса та Миколи Куліша.
Цікаві факти про друзів
– Лесь любив читати французьку, німецьку та англійську літературу, а Микола усю ту європейщину терпіти не міг, але залюбки поринав у товсті томи “Київської старовини”
– Лесь любив біле вино з обжареним мигдалем, Микола пив горілку і закусював огірком або цибулею
– Лесь завжди одягався за останньою модою, Микола вдягався абияк, навіть наймодніший костюм на ньому висів.
Але незважаючи на такі відмінності звичок та характерів, своїй дружбі вони були вірними до кінця. Лесю Курбасу дали шанс врятуватись зрікшись Миколи Куліша, проте він цього не зробив.
Куліш, Харків та будинок “Слово”
Переїзд Миколи Куліша до Харкова разом з театром “Березіль” в 1925 році став важливою віхою в його творчій та особистій долі. На той час Харків був столицею Української РСР, центром культурного та інтелектуального життя, і саме тут знаходилися численні можливості для розвитку української літератури та театру.
У Харкові Микола Куліш вступив до літературно-мистецької організації ВАПЛІТЕ, яку згодом він й очолить.
Куліш оселяється у будинку “Слово” у Харкові. Тут у різний час жили представники української еліти. Серед них були такі письменники, як Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Остап Вишня, Володимир Яновський, Павло Тичина, Михайло Яловий, Іван Багряний, Лесь Курбас.
Миколу Куліша у 1920-х роках вважали головним драматургом українського Відродження. І здавалося, що українська культура переживає справжнє піднесення та зростання.
Але радянська влада лише удавала, що підтримує українізацію, проте письменники усвідомлювали реальну картину. Літератори знали, що за ними стежить Сталін й контролює не лише кожне слово, а й кожен рух.
Микола Куліш у п’єсі “Мина Мазайло” пише: “Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців. А тоді знищити разом, щоб і духу не було!”. Слова вигаданого персонажа дядька Тараса, на жаль, виявилися пророчими. У травні 1933 СРСР починає хвилю репресій проти діячів української культури.
Самогубство Хвильового
Самогубство Миколи Хвильового в 1933 році стало важким ударом для Куліша. Він був у сусідній кімнаті, коли його друг вистрелив собі в скроню. На похованні в останній момент він кинувся до труни друга і став її обіймати.
Вже наступна літературна дискусія в Харкові підкреслила його рішучість захищати культурний суверенітет України.
Проте після першого всесоюзного з’їзду радянських письменників у 1934 році, Микола Куліш став «ворожим елементом» для більшовиків і отримав статус «буржуазно-націоналістичного драматурга».
Самогубство Хвильового вважається відправною точкою в репресіях проти «розстріляного Відродження», вже відбувалися обшуки та арешти у сумнозвісному будинку «Слово». Вже були й перші страти, про які стало відомо багато років по тому.
Справі “українських есерів-боротьбистів”: трагедія Миколи Куліша
Затримання та судовий процес
1 грудня 1934 року в Ялті від туберкульозу помер земляк та близький товариш Миколи Куліша Іван Шевченко, більш відомий під псевдонімом Іван Дніпровський. Його похорон мав відбутися в Харкові й Микола Куліш збирався проститися з другом, але так і не зміг — 7 грудня його затримало НКВС. Миколу Куліша звинуватили у приналежності до «націоналістичної терористичної організації» та зв’язках з Організацією Українських Націоналістів. До справи долучили й інших представників української інтелігенції.
Наступного дня його етапували до Києва. Там драматурга, як і інших арештованих у той час українських письменників, жорстоко катували й допитували.
Їх настільки виснажували тортурами, що вони не витримували і зізнавалися у тому, чого не робили, і свідчили один проти одного.
Куліш теж був змушений зізнатися, що був “членом націоналістичної групи ОУН”. Бо свідчення про це вже змусили підписати й його друзів Михайла Ялового і Григорія Епіка, які на слідстві заявили, що ОУН доручила Кулішеві замах на Сталіна. В ув’язненні Микола Куліш важко захворів на сухоти.
Так у березні 1935 року розпочався судовий процес, відомий як «справа українських боротьбистів-есерів». Крім Куліша, на лаві підсудних опинились і такі відомі постаті, як Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Василь Вражливий-Штанько, Володимир Штанге, Григорій Епік, Олександр Ковінька, Григорій Майфет, Данило Кудря, Андрій Панів, Левко Ковалів, Микола Любченко, Олександр Полоцький, Петро Ванченко, Семен Семко-Козачук, Юрій Мазуренко. Єдиний із 17-х заарештованих Валер’ян Підмогильний відмовився підписати наклеп на себе.
Після непублічного суду, в якому його обвинувачували без реальних доказів, Куліш був засуджений до 10 років ув’язнення з конфіскацією майна і відправлений на Соловки.
Жахи Соловків та розстріл в Сандармоху
Два роки він мучився, втрачаючи відчуття реальності в камері-одиночці, балансуючи на межі божевілля, без права працювати, спілкуватися з іншими ув’язненнями, гуляти на свіжому повітрі та користуватися шпиталем.
Жахливі умови та тортури привели до того, що він писав заяви в органи й наполегливо просив розстріляти його, як “великого грішника”. Однак ці слова, ймовірно, були вимушеними і написаними під впливом жахливих тортур.
9 жовтня 1937 року, в розпал Великого терору, його разом із другом Лесем Курбасом, Валер’яном Підмогильним і понад тисячею інших ув’язнених було засуджено до розстрілу.
Розстріляли його 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох разом з іншими українськими діячами. В останню мить доля знову з’єднала його з Лесем Курбасом. Тепер уже навіки.
За легендою двох друзів Миколу Куліша та Леся Курбаса застрелили одночасно однією кулею. Але це неправда. Правда в тому, що друзі, які працювали разом і загинули вони разом Навіть їхні світлини в урочищі Сандармох також розмістили поруч.
Після смерті
Прізвище ката, який власними руками вбив понад тисячу ні в чому не повинних людей, встановлено. Ним виявився капітан НКВС Міхаіл Матвєєв, який працював ще з кількома помічниками. За масову страту Матвєєва винагородили, але за два роки піддали суду — терористична держава завжди замітала сліди своїх злочинів, знищуючи усі докази та свідків.
Матвєєва засудили за перевищення службових повноважень на 10 років виправно-трудових таборів. З них він встиг відсидіти від сили роки з три й був звільнений 1941 року. Помер злочинець у віці 78-років 1971 року.
Інформацію про цей злочин вдалося викрити лише у 1997 році, коли Юрій Дмітрієв знайшов місце масового розстрілу людей та їх рештки. До того вважалося, що в’язні загинули внаслідок потоплення баржі під час їх транспортування. Що найцинічніше — людину, яка допомагала окупантам захопити Україну під час Жовтневого заколоту, знищили ті самі окупанти.
Антоніна Куліш останнього листа від чоловіка отримала 15 червня 1937 року. Водночас вона продовжувала йому писати і надсилати посилки до 1939 року.
4 серпня 1956 року Миколу Куліша було реабілітовано посмертно за відсутністю складу злочину. І лише в 1960-х роках його п’єси стали повертатися на театральну сцену.
Смерть Куліша стала трагедією не лише для України, а й для всієї культури. Микола Куліш присвятив понад 30 років свого життя українській літературі, створюючи твори, які поєднували новаторську драму та традиції українського театру. Його п’єси стали основою для нової української драми, експериментальної та глибоко психологічної. Сталінський терор не зміг стерти його ім’я з історії, хоча Україна, як і вся культура, втратила ціле покоління талантів.
