Місто в смертельній зоні

Від Костянтинівки, міста на лінії фронту, залишилося небагато. Рятувальники ризикують життям, щоб вивезти тих небагатьох, хто там залишився.

У команди були списки людей, які дали знати, що нарешті готові евакуюватися з місця, настільки зруйнованого російськими обстрілами, що там не було ні електрики, ні газу, ні опалення, ні водопостачання, а також майже не було їжі та придатного для проживання будинку.

Рятувальники зверталися до вікон і балконів, викрикуючи «евакуація», намагаючись переконати інших запізнілих мешканців, здебільшого літніх і немічних, що їхнє життя тут скінчилося, що їм слід взяти найнеобхідніше і також виїхати. Вони перенесли інвалідку та її інвалідний візок до мікроавтобуса, що чекав на них.

Їхати до Костянтинівки «це як грати в російську рулетку», — сказав Євген Ткачов, працівник гуманітарної групи «Проліска», що підтримується ООН. Улиці, поцятковані кратерами, завалені уламками, а над головою постійно кружляють дрони.

До війни в Костянтинівці проживало близько 67 000 мешканців. До січня їх залишилося близько 2 000. Місто стало головною ціллю російського наступу, стратегічним вузлом, який українці були рішуче налаштовані захищати.

Минулої осені, коли російські війська все ближче наступали, поліцейський загін під назвою «Білі ангели» та цивільні групи, такі як «Проліска», евакуювали стільки мешканців, скільки змогли. Для деяких було вже запізно. Батьки 44-річного Андрія Євдокимова спостерігали, як двоє офіцерів виносили його останки, загорнуті в мішок для трупів, на наступний день після того, як його вбив удар.

Рятувальники бачили невимовне: страждання живих і останки загиблих, які вони також витягують.

«Люди казали, що моя машина смерділа, але я вже не відчував цього запаху», — сказав один із них, Богдан Зуяков. «Це мене налякало. Я більше не відчуваю запаху тіл».

Евакуйовані зі сльозами на очах прощалися з друзями, знаючи, що навряд чи коли-небудь повернуться. Звістки про вибухи, постійний тріск пострілів стали настільки звичними, що ніхто навіть не здригнувся.

Кілька тижнів по тому на рятувальний фургон «Проліски» було скоєно напад.

«Нас атакував безпілотник з оптичним наведенням, хоча вони чітко бачили, що ми — гуманітарна команда», — сказав Олег Ткаченко, засновник організації «Подих надії», яка співпрацює з «Проліскою». «Слава Богу, ми живі. Але ми мали врятувати пораненого, і не змогли до нього дістатися, тож він загинув. Просто тому, що російський пілот вирішив влаштувати собі сафарі на людей».

Костянтинівка лежить у «зоні смерті» — смузі фронту шириною 30 кілометрів, якою керують дрони. Українські війська утримують зруйноване місто, але росіяни потроху просуваються вперед.

У розбитих і обвуглених будівлях евакуатори стукали у двері в темних коридорах і допомагали мешканцям, деяким прикутим до ліжка, зібрати речі й вийти, навіть якщо їх доводилося нести на руках.

«Я намагаюся не зациклюватися на історіях. Я допомагаю, рятую життя і намагаюся забути — такі речі трапляються щодня, і моя психіка мусить з цим справлятися», — сказав пан Ткачов із «Проліски», який, за його словами, евакуював тисячі людей із Костянтинівки.

Оскільки місто ставало дедалі небезпечнішим, гуманітарні організації залишали цивільним мешканцям, що залишилися, запаси, але ті закінчуються. Люди збирають будь-які залишки, щоб розпалити вогонь.

«Люди живуть у підвалах, палять дрова та збирають сміття, як у Середньовіччі», — сказав 33-річний капітан Євген Алхімов, речник 28-ї механізованої піхотної бригади Збройних сил України.

Пан Зуяков, один із рятувальників, згадав те, що, за його словами, було останньою евакуаційною місією з міста на транспортних засобах, організованою військовою адміністрацією. Вона була призначена для сім’ї з семи осіб, включаючи 2-річну дитину, яка наполягала на тому, щоб виїхати всі разом. Але вони потрапили під обстріл, в результаті чого троє людей отримали поранення, включаючи жінку, яка втратила ногу. Вадим Філашкін, голова Донецької обласної державної адміністрації, сказав, що дрони «фактично полюють на населення».

Українці на передовій стверджують, що зростання кількості ударів дронів по цивільному населенню є навмисним. «Сьогодні оператори дронів бачать усе під час польоту і точно знають, у що вони влучають», — зазначив пан Ткаченко з організації «Подих надії».

Небезпека як для евакуйованих, так і для евакуаторів досягла такого рівня, що операції довелося призупинити. Невелика кількість людей продовжувала вибиратися з міста пішки або на ручних візках, які тягнули інші. Евакуаційні роботи тривали кілька місяців в інших місцях, зокрема в сусідньому місті Дружківка, ще одній мішені бомбардувань, де небо заповнене дронами.

Значна частина центру міста Костянтинівка стала невпізнанною, зрівняною з землею безжальними бомбардуваннями. З-під уламків стирчать котушки колючого дроту та протитанкові загородження «драконячі зуби».

Небо над містом гуде, наче рій бджіл, і все, що рухається, знімається та стає мішенню для дронів. Українські війська користуються тим обмеженим укриттям, яке надають дверні прорізи, двори, навіси та крони дерев, перебігаючи від одного до іншого. Вони борються, щоб стримати російський наступ, одночасно намагаючись збивати загрозу над головою. Але дронів завжди більше.

Тільки 28-а бригада заявляє, що щодня знешкоджує 150 дронів, «але це лише ті, які ми знищуємо», — сказав капітан Алхімов. Щодня над містом та його околицями літає понад 1 000 дронів. Пожежі від недавніх ударів — постійне явище.

«Усе контролюється дронами. Це поєднання середньовічної облоги з сучасними технологіями», — сказав капітан Алхімов.

Частина Донецької області, що залишається під контролем України, є головним об’єктом уваги Москви, яка вимагає повного виведення українських військ. Прорив російських військ у Костянтинівці завдасть Україні серйозного удару: місто перекриває шлях до Краматорська, одного з останніх ключових оплотів України на Донбасі.

Територія повільно переходить з рук в руки, але кровопролиття не припиняється.

«Вони постійно атакують колонами. Втрачають людей і техніку заради цієї невеликої частини території», — сказав молодший лейтенант Олег Петрасюк, речник 24-ї механізованої бригади. «Навіть якщо російські дрони контролюють 100 відсотків неба, доки наша піхота стоїть в окопах, це не ворожа територія», — додав він.

Українські артилерійські підрозділи в місті та його околицях готові озброїти гаубиці та відкрити вогонь, щойно буде виявлено російську ціль. Українські команди безпілотників та спостережники надсилають їм координати, сподіваючись уповільнити наступ.

Подібні драми розгортаються вздовж усієї 800-мильної лінії фронту. Костянинівка — це останнє з низки українських міст, таких як Маріуполь і Бахмут, які за понад чотири роки війни перетворилися на міста-привиди, здебільшого непридатні для проживання. Президент Росії Володимир В. Путін, здається, рішуче налаштований продовжувати своє вторгнення, незважаючи на матеріальні та людські втрати.

«Ти виживаєш. Ти не живеш!» — сказав 75-річний мешканець на ім’я Анатолій. Він стояв біля імпровізованої могили свого сусіда у їхньому дворі. Як і багатьох із загиблих, сусіда поховали там, де він впав: дістатися до кладовища було б надто небезпечно.

У евакуаційних бригад, які намагалися перевезти цивільних у відносно безпечні місця, настає своєрідне заціпеніння від жахів, які вони бачили знову і знову. Але деякі емоції все ж вириваються назовні, наприклад, розчарування — тим, що рішучість союзників України ослабла, що президент Трамп досі наполягає на тому, що про закінчення війни можна домовитися з Кремлем.

«Я бачу зруйновані будинки, зруйновані життя, вбитих людей. Я бачу біль тих, хто втратив усе», — сказав пан Ткаченко. «З ким ви намагаєтеся домовлятися?»

Джерело: www.nytimes.com