14 липня 1897 року народився Мирослав Ірчан — український поет, драматург, історик, журналіст. Його перо залишило по собі велику й різноманітну спадщину: вірші, повісті, новели, п’єси. А ще — біль незавершених творів. Великі романи про життя українських робітників у Канаді та Америці так і залишилися ненаписаними — Ірчан не встиг їх закінчити. Його шлях, як і шлях цілого покоління митців, обірвався під колесами більшовицького терору. Це була трагедія не однієї людини, а цілої епохи — трагедія знищеної української літератури.
Дитинство і родинні витоки
Дитинство Андрія Баб’юка — так насправді звали майбутнього письменника — минало у селі П’ядики на Прикарпатті. Родина була бідна: батько-вчитель, мати — проста селянка, багато дітей, і постійна боротьба за шматок хліба. Андрій був третім у сім’ї, після нього з’явилися ще брати й сестри. Життя було тяжким, грошей бракувало навіть на навчання, але батько мав непохитну віру в силу освіти.
«Я панам воду носитиму, а в школу вас пошлю», — казав він. І стримав слово.
Саме від батька хлопець успадкував любов до книжки. У п’ять років Андрій уже вмів читати, і світ відкрився перед ним зовсім інакше — через сторінки, наповнені чужими долями, битвами, мріями.
Шлях до знання
Спершу була сільська школа, а потім — гімназія у Коломиї. Щодня він ішов до неї пішки, по п’ять кілометрів у кожен бік — голодний, але спраглий до знань. Часто без полуденка, з книжкою під пахвою, яку перечитував дорогою, немовби боявся втратити бодай хвилину.
Односельці, не вміючи читати, приносили йому листи від рідних з-за океану — просили прочитати й написати відповіді. Так хлопець уперше доторкнувся до великого світу за межами П’ядиків — до Америки, яку в селі називали «Гамерикою», і до холодної Канади, де шукали кращої долі тисячі українців.
У цих листах було усе: туга, надія, злидні й праця до знемоги. І саме тоді в душі хлопця почала народжуватися тема, яка згодом стане головною у його творчості — доля людини праці, доля українця в світі чужих законів.
Перші літературні спроби
Жива уява не давала йому спокою. Ще в дитинстві він почав писати — короткі вірші, а потім і п’єси. Його перші поезії були трагічні за змістом — про долю бідняків, емігрантів, про нерівність, яку він бачив навіть у дитячому віці.
У десять років він пробував складати невеликі драматичні твори й декламував їх дорослим. А вже через рік написав свою першу п’єсу під назвою «Війт». Хотів відправити її на конкурс, але на поштову марку не вистачило однієї копійки — і твір так і залишився непрочитаним. Символічно: з дитинства він знав, як важко пробитися слову, коли світ байдужий до таланту з провінції.
Юність і вибір шляху
Попри бідність, Андрій був наполегливим. Завдяки старанню він вступив до Львівської учительської семінарії — великий успіх для сільського хлопця на початку ХХ століття. Там він не лише вчився, а й формувався як особистість: знайомився з українськими діячами, читав Івана Франка, Лесю Українку, Шевченка.
Тоді ж він долучився до молодіжного товариства «Січ» — військово-спортивної організації, яка виховувала дух патріотизму і дисципліни. Саме там у юнака з’явилося відчуття покликання служити народові — не лише пером, а й ділом.
Згодом «січове» гартування визначить його долю: Ірчан стане січовим стрільцем, а потім — учасником визвольних змагань. Але навіть серед окопів і буремних подій війни він залишиться тим, ким був завжди — письменником, який вірить у силу слова.
Вояк і письменник
З початком Першої світової війни товариство «Січ» перетворилося на ядро Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) у складі австро-угорської армії. У ті часи національна свідомість палала яскраво, і молодь вважалася зобов’язаною пройти випробування в строю. Як згадував сам Ірчан:
«Хто не йшов у стрільці, того вважали боягузом, недотепою, маминим синком, навіть зрадником українського народу».
За лічені тижні стрільцями мріяли стати десятки тисяч — і не лише юнаки, але й дівчата долучалися до лав добровольців.
У лавах Українських Січових Стрільців
Андрій Баб’юк, який невдовзі стане відомим як Мирослав Ірчан, у 1914 році записався до загону УСС. Він пройшов карпатські рейди у ролі хорунжого, зв’язківця, хронікера. Ризикуючи життям, зазнав поранень, втім залишався вірним обраному шляху.
Політичні пошуки і світогляд
Після війни доля закинула його в вир політики й революційних рухів. Мирослав Ірчан вступив до Галицької радикальної партії під проводом Івана Франка — саме цей крок визначив його подальший світогляд і творчий орієнтир.
В особистому житті Андрій знайшов кохання в Ірині Арсенич (Ірці). Цей зв’язок назавжди відбився в його творчому шляху — саме від улюбленої Іринки він узяв псевдонім Ірчан.
Літературний дебют
У 1918 році побачила світ його перша збірка новел «Сміх Нірвани», надрукована під справжнім ім’ям. Вона принесла молодому автору популярність — щирі, гострі тексти, що говорили про війну, страждання, людську слабкість і гідність.
Наступного року в Кам’янці-Подільському вийшла друга книга — «Махно і махновці», де Мирослав Ірчан змалював життя визвольної доби, хаос революції, боротьбу, мрії про оновлену Україну.
Випробування війною і революцією
Журналіст Вадим Джувага у статті «Мирослав Ірчан — січовий стрілець і радянський поет» писав:
«Баб’юк-Ірчан пройшов із побратимами всі ланцюги пекла війни. Служив в УГА, пізніше в складі денікінців, а в лютому 1920 року разом із Першою галицькою бригадою перейшов до Червоної армії».
Ця невизначеність у виборі — болюча і гірка — переплела його долю з драмами часу. Він опинився в лавах більшовиків, і подекуди довелося боротися навіть проти рідних побратимів своїх стрілецьких днів.
Письменник і театрал
У 1921 році в місті Умань червоноармійський театр поставив його п’єсу «Бунтар», що зміцнила репутацію Мирослава Ірчана як драматурга.
Того ж року він переїхав до Києва, працював лектором, співпрацював із журналом «Галицький комуніст» та виданням «Семафор у майбутнє». Тут одружився з чешкою Зденкою Младієвською, і в 1926 році в родині народилася донька.
Життя під наглядом
Часи були тяжкі: творити в умовах цілодобового нагляду, під прицілом цензур і донощиків — завдання надздібне. Лише «благонадійні» твори мали шанс пройти редагування, інші — залишалися під арештом мовчання.
Переїзд до Праги та мрії про далекі краї
У 1922 році Мирослав Ірчан разом із дружиною Зденкою переїхали до Праги. Там, серед чужих вуличок і культури, він живив надію — за якийсь час емігрувати до Канади. Дитячі мрії, сховані в душі, почали набувати форми: відкривався шлях до тієї «Гамерики», яку він читав у листах селян, до нових берегів, де слово могло долати океани.
Джерело: Музей історії міста Коломия
Джерело: Музей історії міста Коломия
Натхнення від Лондона і співчуття до індіанців
У чужині Мирослав Ірчан пізнавав світ через книги. Особливо захопила його творчість Джека Лондона. Через його оповіді Мирослав доторкнувся до долі корінних мешканців Північної Америки — індіанців. Він побачив, як хитрі окупанти — британці й французи — скористалися невіглаством та загнали народи в рабство, обманювали, споювали, захоплювали землі, які їм ніколи не належали. Його гнів, співчуття і протест проступили в статтях, де він не приховував назви «тезавр грабунку» про європейських загарбників.
Канадський період: редагування та література
У Канаді Мирослав Ірчан не ховався в тіні — він ставав голосом української еміграції. Працював над українською пресою, редагував журнали «Робітниця» та «Світ молоді». Саме він очолив заокеанську філію спілки пролетарських письменників «Гарт», яку раніше заснували в Україні.
У місті Вінніпег він випустив низку творів:
«Безробітні», «Дванадцять», «Їх біль», «Нежданий гість», «Родина щіткарів» (він же «Гази») — 1923 року;
«Карпатська ніч» — 1924 року;
«Радій» (інші назви — «Отрута») — 1927 року.
Окрім цього, Ірчан друкував новели в Нью-Йорку: «Трагедія Першого травня», «Фільми революції» (1923).
Повернення, приковані очі каральних органів
У 1932 році Мирослав Ірчан ухвалив рішення повернутися в Україну. Та ще перед від’їздом його ім’я вже стало предметом допитів: репресивні органи питали своїх однопартійців — чи заслуговує Ірчан на довіру, чи мав зв’язки з письменниками, вже заарештованими за “націоналістичні відхилення”.
Друзі радили йому відмовитися від цієї подорожі — мовляв, ці перевірки не є випадковістю, вони приховують небезпеку. Але Ірчан вважав себе політично чистим і морально непідкупним, і він рушив — з вірою, що повернення дасть можливість писати прямо на рідній землі.
Період Харкова і творчий підйом
Прибувши до Харкова, Мирослав Ірчан очолив літературну організацію «Західна Україна», і поринув у роботу з новим ентузіазмом. Він писав, перекладав, організовував, формував середовище. Але він не знав: час обрав вороже. Сталінський режим вже вів полювання на українську інтелігенцію, особливо на тих, хто не боявся говорити рідною мовою.
Арешт, табори і театр навіть у неволі
28 грудня 1933 року Ірчана заарештували за звинуваченням у буцімто контрреволюційній діяльності. Йому присудили 10 років таборів, і відправили на Соловки — один із найжорстокіших режимів сталінської системи. Проте навіть у тому нелюдському просторі він не втрачав гідності. Під керівництвом Лесі Курбаса, який також опинився ув’язненим, Ірчан брав участь у виставах табірного театру. Митці використовували слово й образи як останню територію свободи, ніби показуючи, що навіть у темряві дух може горіти.
Перегляд справи, страта — і мовчання
9 жовтня 1937 року справа Мирослава Ірчана була переглянута — і винесено новий вирок: розстріл.
3 листопада 1937 року Мирослава Ірчана було убито в урочищі Сандармох разом із сотнями інших українських інтелігентів.
Його твори вилучили з бібліотек, заборонили друкувати, згадки про нього витіснили з літературної історії.
Реабілітація й пам’ять
Після смерті, у 1956 році Ірчана посмертно реабілітували.
В Україні споруджено два пам’ятники — у селі П’ядики та в Коломиї — на його честь. Також у П’ядиках діє літературний музей ім. Мирослава Ірчана.
