Марко Вовчок – псевдонім, під яким приховувалася унікальна та неповторна жінка Марія Вілінська, єдина письменниця наприкінці 50-х років ХІХ століття в українській літературі. Її любовні історії захоплюють читача не менше, ніж знамениті романи.
Літературна спадщина Марка Вовчка стала важливим поштовхом для розвитку української прози. Під її впливом, а також під впливом творчості Квітки-Основ’яненка, народжувалися нові твори молодих письменників.
Твори Марка Вовчка ще за її життя, починаючи з 1859 р., з’являлися в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходили у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.
Тарас Шевченко говорив, що творчість письменниці для нього — „джерело істини і краси”, що вона „найкраще володіє нашою мовою”. Великий вплив „чару й розкішності… чудової мови” Марка Вовчка на читача відзначав Іван Франко.
Тяжке дитинство
Марія Вілінська народилася 22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. Хоча її родина на момент її народження перебувала у скрутному фінансовому становищі, дівчинці вдалося отримати добру початкову освіту вдома. Саме в родинному колі Марія опанувала українську, французьку та польську мови. Однак ідилія дитячих років тривала недовго: у 1840 році помирає її батько, відставний полковник Олександр Олексійович Вілінський.
Марія та її брат Дмитро згадували цей період свого життя виключно в темних барвах. Мати, Парасковія Петрівна, не впоравшись з труднощами, через півтора року після смерті чоловіка вдруге виходить заміж — за колишнього військового.
Новий чоловік виявився алкоголіком і картярем. До садиби часто приїжджали професійні шулери, які пиячили, грали в карти, галасували та знущалися з родини. З дому почали зникати гроші, коштовності, землі та інші цінності. У стані білої гарячки, вітчим трощив меблі, а потім, схопивши сокиру, ганявся за Марією та її матір’ю.
Не дивно, що вже у 1845 році, побоюючись за безпеку своєї доньки-підлітка, мати відправляє Марію до приватного пансіону шляхетних дівчат у Харкові. У рідне Катерининське Марія більше ніколи не повернеться, і відтепер мати буде сама їздити до Харкова, щоб побачити доньку. Кажуть, що через ці обставини дитинства Марія стала боятися людей, зробилася відлюдною та мовчазною.
Наступні два роки Марія жила у своїх родичів, серед яких були представники інтелігенції, зокрема в родині Дмитра Писарєва, який згодом став видатним літературним критиком.
Бідна родичка
Чи то через борги перед пансіоном, чи через непокору, у 1847 році Марія Вілінська повертається до Росії, де починається новий, складний період її життя — як «бідної родички».
Вона переїжджає до Орла, до своєї тітки Катерини Петрівни Мардовіної. Тітка, високоосвічена жінка, яка захоплюється мистецтвом і влаштовує літературні вечори, на перший погляд, могла б забезпечити Марії культурне середовище. Однак життя у неї виявилося значно важчим, ніж у Харкові.
Хоча Марія виконує роль гувернантки для дітей тітки, для неї не знайшлося навіть окремої кімнати — лише тісна комірчина, де за перегородкою стояло її ліжко.
Чоловік для фатальної жінки
В Орлі сімнадцятирічна Марія відмовляє заможному поміщикові, що просить її руки, втікає з дому тітки, гранд-дами місцевого великосвітського товариства, й одружується з політичним засланцем у справі Кирило-Мефодіївського товариства – українським етнографом Опанасом Марковичем.
Той відбуває кару за причетність до київського Кирило-Мефодіївського Товариства. Фактично, вона використала єдиний шанс визволитися з-під опіки й узяти відповідальність за своє життя у власні руки.
“Народження” Марка Вовчка
У шлюбі з Опанасом Марковичем Марія починає наполегливо вивчати українську мову, усвідомлюючи, що її зв’язок з Україною набагато глибший, ніж з Росією. У 1851 році подружжя вирушає до України. Наступного року в них народжується перша дитина — донька Віра, яка, на жаль, незабаром помирає і знаходить свій останній спочинок у Чернігові. Лише в 1853 році Марія та Опанас вдруге стають батьками — на світ з’являється їхній син Богдан.
Саме в цей період Марія починає писати свої перші твори українською мовою. Вона наважується надіслати їх не кому-небудь, а Пантелеймонові Кулішу. Він високо оцінює її талант, настільки, що стає редактором і видавцем першої збірки оповідань Марії Маркович, яка виходить під псевдонімом Марко Вовчок — «Народні оповідання» (перший том побачив світ у 1857 році).
“Батько” Тарас Шевченко
«Народні оповідання» нерідко називають головною справою життя Марка Вовчка, і не без підстав. Саме ця збірка потрапила на очі Тарасу Шевченку після його повернення із заслання.
Книгу йому порадив прочитати соратник Куліш, написавши в листі: «Побачиш, які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти! Де ж пак, не диво, щоб московка преобразилась в українку, да такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлись би в міру!»
І справді, тексти молодої письменниці вразили Шевченка настільки, що він пише для неї вірш-присвяту:
На пам’ять 24 генваря 1859
Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную… О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
При особистому знайомстві захват Шевченка тільки зростає – і на знак великої прихильності він навіть дарує Марії золотий браслет. Так дівчинка, яка рано втратила батька і, за припущенням деяких дослідників, саме тому обирає саме такий спосіб життя, всюди шукаючи собі «батьківської фігури», стає донею самого Тараса Шевченка. Хай і лише декларативно – бо ті цінності, які сповідує Марко Вовчок, усе ж далекі від сліпого патріотизму та оспівування знедоленого українського народу.
Таємниця ненависного псевдоніму
Марія Маркович щиро ненавиділа свій літературний псевдонім.
Існує версія, що цей псевдонім виник через подібність до прізвища її чоловіка — Марковича. Однак основну роль у його створенні відіграв Пантелеймон Куліш, перший редактор і видавець її творів. Саме він називав Марію «вовчком» або «вовчкуватою», підкреслюючи її відлюдькуватий та відсторонений характер.
Цікаво, що сучасники також підтверджували, що Марія у спілкуванні була небалакучою та замкнутою. Ганна Барвінок, дружина Куліша, згадувала: “…Була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її “Вовчком”, що вона наче злякана, мовчуща!”.
Кулішу це, здавалось, було надзвичайно мило — на відміну від самої Марії.
Вона ніколи не підписувала листів цим псевдонімом, завжди використовуючи своє справжнє ім’я, Марія Маркович. В одному з листів до сина у 1892 році вона писала: «Лист твій поглибив похмурий стан мого духу, тобто власне не лист, а пропозиція поставити замість імені доктора — Марко Вовчок. Скажу тобі, що більшої образи та прикрості мені неможливо зробити, як витягаючи знову на світ це ненависне мені прізвисько. Я ніби знову переживаю всю гидоту, всі пережиті страждання, коли зустрічаю випадково де-небудь це прізвисько. Так, запам’ятай це: неможливо мені зробити більших образ і прикрості, ніж, сприяючи тим чи іншим шляхом, вивести знову це прізвисько, примусити його повторювати — з хвалою чи лайкою — все одно. Якщо я коли-небудь стала б працювати по-колишньому, то лише незалежно від колишнього прізвиська».
Цей лист, як і свідчення інших сучасників, ясно показує, що Марія Маркович-Вілінська сприймала свій псевдонім як нав’язаний їй чоловічим, «корифейським» світом, який вона не могла прийняти.
Фатальна жінка. Її любили чоловіки й ненавиділи жінки
Любов чоловіків
Її шлюб з Опанасом Марковичем, за якого Марія вийшла заміж у 17 років, завершився розлученням. Марія Маркович, нехтуючи патріархальними традиціями того часу, дозволяла собі без супроводу подорожувати за кордон і приймати чоловічий флірт. Вона не звертала уваги на плітки, що з’являлися навколо її імені, і ніколи не спростовувала їх. Її слова «Поки я жива, біографія передчасна» стали своєрідним девізом її життя.
Першим великим шанувальником, а згодом і коханцем Марка Вовчка став Пантелеймон Куліш. Він захоплено називав її «мовчущим божеством» і порівнював її душу з крутим берегом, на якому ростуть незламні сосни, до яких він так і не зміг причалити. Куліш вірив, що Марко Вовчок із вдячності за його редакторську допомогу і видання її творів залишиться з ним назавжди.
Однак Марія вирішила інакше. У 1859 році вона вирушила до Європи, остаточно розірвавши стосунки з чоловіком. Її супутником став Іван Тургенєв, який перед тим переклав і видав російською мовою її «Народні оповідання».
За кордоном Марія почувалася, як риба у воді. Вона швидко увійшла до кола видатних російських емігрантів, серед яких був Олександр Герцен. Її приймали з розпростертими обіймами в інтелектуальних колах Європи. Перед її чарами не змогли встояти Боткін, Костомаров, Некрасов і навіть Лев Толстой.
Її творчість справила враження на багатьох, зокрема на Проспера Меріме. Після прочитання «Народних оповідань» у перекладі Тургенєва, він писав у листі до письменниці Жанни Дакен, що авторка перевершила навіть «Хатину дядька Тома» Гаррієт Бічер-Стоу.
Перед чарами Марка Вовчка не встояв і Жуль Верн, який надав їй ексклюзивне право перекладати його твори російською мовою (на той час українська була заборонена до друку). Це знайомство і співпраця з європейськими інтелектуалами започаткували новий етап у житті Марії Вілінської-Маркович — вона стала перекладачкою.
Марія жила лише з літературних заробітків — гонорарів за белетристику, дорожні нариси, переклади та статті. Її творчість викликала захоплення, але особисте життя часто викликало осуд. Проте Марія Маркович не зважала на пересуди. Вона багато писала, подорожувала і зваблювала чоловіків. Вона навіть знову закохалася, цього разу в молодого критика Миколу Добролюбова. Тургенєв був розчарований таким поворотом подій і попереджав її про небезпеку «непевної доріжки».
Єдина любов
Хоч Марія й мала багато прихильників, найближчою для неї людиною залишався її син Богдан, який в майбутньому став математиком та революціонером. Марія дуже опікувалася ним, а Богдан зі свого боку безмежно любив свою матір.
Ненависть жінок
Про Марію згадується у записах Катерини Юнґе, доньки графа Ф. Толстого й авторки спогадів про Тараса Шевченка, в якого вчилася малювати.
Ось що вона писала про Вілінську: «І що в цій жінці є, що всі так захоплюються? Зовнішністю – проста баба, відбиток чогось звичайного; бридкі білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; на світських зустрічах мовчить, ніяк її не розговорити, відповідає тільки “так” і “ні”… А всі чоловіки божеволіють від неї: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш заради неї покинув дружину, Олександр Пассек захопився до того, що кинув свої заняття, свою кар’єру, схуднув весь і їде з нею. М. вміє так усе облаштувати, що її шанувальники в усьому заступаються за неї: вона покинула чоловіка, прекрасну людину, – кажуть: “він її не гідний”; кинула дитину, тримала малого сина, як собаку, на кухні – кажуть: “її душа занадто піднесена, аби задовольнятися дріб’язком життя”. Як мене обурює ця жінка! Де справедливість, коли такі творіння живуть на землі, щоб псувати життя іншим!»
Олена Пчілка зневажливо називала Марка Вовчка «нахабною кацапкою», що «вкрала літературний вінець» справді талановитого Опанаса Марковича. Такої думки, до-речі, справді дотримувалась частина українських літературних кіл того часу.
Масла в вогонь підлив зраджений та покинутий Пантелеймон Куліш. Він нарікав на нечесність колишньої протеже – мовляв, «Народні оповідання» ним не просто відредаговані, а повністю переписані й лише тому мали аж такий успіх.
З цим, утім, не погоджувалися пізніші критики творчості Марка Вовчка, говорячи про те, що під час своєї редактури Куліш лише позмінював правобережні варіанти лексики на лівобережні. Та і що взяти з ревнивця?
Плагіаторка? Як Марію підставила двоюрідна сестра її колишнього чоловіка
Перекладачка
У 70-х роках звинувачення Марка Вовчка в плагіаті та крадіжці творів набули нового розмаху.
Після розлучення Марія Маркович змушена була перекладати з французької мови, щоб утримувати себе і сина. У травні вона підписала контракт із видавцем Семеном Звонарьовим на видання та редагування часопису «Переклади кращих іноземних письменників».
До перекладів вона залучила як відомих, так і невідомих письменниць, які вільно володіли французькою, англійською та німецькою мовами.
Перший номер «Перекладів кращих іноземних письменників» вийшов на початку 1871 року. Серед інших, Марія Маркович включила до часопису свою повість «Маруся», перекладену російською мовою. За півтора року було видано 17 книг цього альманаху.
Попри успішні продажі перших трьох випусків, Марія Олександрівна скаржилася своїм співробітницям на економічні труднощі, через що гонорари були вдвічі меншими від обіцяних. Більшість перекладачок терпіли злидні заради «великої справи просвіти».
Серед перекладачок була і Катерина Керстен, двоюрідна сестра покійного Опанаса Марковича. Її першим завданням був переклад новел П’єра-Жуля де Сталя, які видавалися під псевдонімом паризького видавця П’єра-Жуля Етцеля. Ці новели сподобалися Марії, і вона доручила Катерині Керстен перекласти «Казки» Ганса Крістіана Андерсена, які планувала видати.
Важливо зазначити, що Марко Вовчок ніколи не підписувала письмових договорів зі своїми найманими перекладачками.
Помста
Імовірно, Катерина Керстен вирішила помститися Марії за зрадженого брата або через власні фінансові труднощі. Вона взяла готовий переклад «Казок» Андерсена, виконаний у 1863 році Марією Трубніковою та Надією Стасовою, і майже дослівно переписала його. Марко Вовчок, не перевіряючи текст, підписала рукопис і надіслала його видавцеві Семену Звонарьову.
Коли перший том вийшов друком, Катерина анонімно надіслала примірники Трубніковій і Стасовій. Жінки були приголомшені: їхній переклад був скопійований до останньої коми.
Цей скандал завдав серйозного удару по репутації Марка Вовчка, адже вона була відомою письменницею-демократкою, яка боролася за права жінок і брала участь у революційних виданнях. Суд визнав переклад плагіатом, але відсутність договору з Керстен унеможливила притягнення її до відповідальності.
Крім того, виникли сумніви щодо авторства інших перекладів Марка Вовчка. Чи дійсно вона виконувала їх сама, чи, можливо, замовляла роботу іншим і підписувала своїм ім’ям?
Цей епізод став фатальним для видавничої й літературної кар’єри Марка Вовчка. Їй довелося закрити журнал, припинити публікацію своїх творів і відступити від літературного життя. Зрештою, вона переїхала до Тверської губернії, а згодом до Ставрополя, намагаючись почати життя спочатку, але їй так і не вдалося повністю відновитися.
Другий чоловік
Після повернення в Росію Марко Вовчок пережила ще кілька палких романів і навіть вдруге вийшла заміж. Можливо, це було спробою втілити дитячу мрію про «надійне чоловіче плече».
Її другим чоловіком став молодий приятель сина – Михайло Лобач-Жученко. Таке мезальянс викликав осуд у суспільстві, але Марія уперто уникала інтерв’ю і не чула того, що не хотіла чути. Лише через багато років Борис прочитає в її щоденнику, що вона жалкувала про це одруження.
Мати для онука
Марко Вовчок усиновила першого онука, аби врятувати честь майбутньої невістки, адже хлопчик народився до шлюбу.
Що сталося? Наприкінці липня 1875 року наречена Богдана, 22-річна Ліза Корнильєва, народила позашлюбну дитину.
Хлопчика охрестили в Покрово-Коломенській церкві Санкт-Петербурга і записали в метричній книзі Борисом.
Марко Вовчок розв’язала проблему по-дорослому: вона викликала годувальницю Явдоху з-під Полтави, залишила породіллю якомога далі від родичів і зареєструвала хлопчика як власного сина.
Офіційно Ліза та Богдан побралися лише наступного року, а в 1877 році у них народилася друга дитина, яку назвали Богданом на честь батька.
Тоді Марія змусила невістку присягнути, що та ніколи не намагатиметься побачити свого сина Бориса. Однак офіційно Вілінська та Лобач-Жученко усиновили Бориса лише 28 липня 1891 року.
Тяжка хвороба
Коли лікарі виявили у письменниці пухлину мозку, її руса коса не мала жодного сліду сивини. Марія доживала свої роки на Кавказі, де служив її другий чоловік.
Марія часто сиділа в саду, неспішно редагуючи журнал “Переводы лучших иностранных писателей”.
Там її й знайшли 10 серпня 1907 року – під дикими грушами. Як і заповідала письменниця, її поховали під цими ж грушами.
“Темний нерозгаданий сфінкс”
Відлюдькувата та «вовчкувата», водночас пристрасна й фатальна. Невірна дружина, але віддана мати, яка всупереч всім труднощам намагалася самотужки забезпечувати себе і сина. Письменниця, що описує кріпачок і панночок, але й тих жінок, які понад усе прагнуть жити вільно.
Росіянка за походженням, про яку Франко після її смерті зауважив:
«Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме під впливом чару й розкішності його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсім навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорганічна мішанина людової великоруської з мовою канцелярії та школи, густо підсипана українізмами, українськими поговірками та піснями. Так і чуєш, читаючи ті оповідання, що вони неначе переклади з якоїсь іншої мови, рідної й натуральної мови авторки».
Попри все, очевидно одне: Марко Вовчок, як зазначив закоханий Тургенєв, досі залишається «темним нерозгаданим сфінксом» для української літератури та культури. І при уважнішому розгляді її життя та творчість вона виглядає не такою вже й давньою і далекою класичною постаттю.
Сама Марко Вовчок писала: “Я прожила весь свій вік, ідучи по одній дорозі й не звертаючи убік. У мене могли бути помилки і слабкості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не заплямувала себе відступництвом”
Цікаві факти
– Наприкінці 50-х років ХІХ ст. Марія Вілінська була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею.
– Марія знала близько 10 іноземних мов, серед яких французька, англійська, польська, чеська, німецька, українська (рідною для неї була російська) та інші. У родині письменниці повсякденною мовою була французька.
– Майже 40 років Марко Вовчок була постійним співробітником журналу Magasin d`Education et de Recreation, у якому друкувався Жуль Верн.
– Марко Вовчок випускала журнал, що мав допомагати інтелігентним жінкам, у якому підіймалося питання емансипації. У 1871 році вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – п’ять. “Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять”, – писала Марія Вілінська.
– Найбільшу славу принесла їй повість “Маруся” – історія дівчинки, що гине, допомагаючи запорожцям. Повість була написана у 1860-х роках. Згодом отримала нагороду Французької Академії та була перекладена багатьма мовами. Цей твір свого часу було рекомендовано для обов’язкового вивчення у французьких школах. Він став класикою французької дитячої літератури, витримала у Франції понад сто перевидань.
💛💛💙💙 – стаття цікаво-пізнавальна про, так би мовити, першопрохідця – першу українську письменницю. Щиро дякую! 💐