Улас Самчук — видатний українських прозаїків XX століття, який одним із перших розповів світові про злочин Голодомору 1932–1933 років та радянську систему ГУЛАГів. Був членом уряду УНР у вигнанні та автором шістнадцяти романів, серед яких трилогія “Волинь”, “Гори говорять” та “Марія”, збірок оповідань та публіцистики.
Європейськість Самчука визначила принципове неприйняття ним «руского міра», виявом якого він вважав також більшовизм і радянську владу. Письменник стверджував, що російська культура й політика російських правителів є антиєвропейськими. “Православіє, опричина, Святейший синод і нарешті большевицький комунізм з ЧК — ось основа, на котрій спочивала й спочиває імперія Кремля”, — так писав Улас Самчук про сучасну йому Росію і, як бачимо, нічого не змінилося.
Коріння Уласа Самчука: “Волинський період”
Улас Самчук з’явився на світ 20 лютого 1905 року в селі Дермань, мальовничому куточку Волині, у родині Олексія Антоновича та Настасії Улянівни Самчуків — як на той час, заможних селян. Він сам називав своє рідне село «центром центрів на планеті», зачарований його старовинним Троїцьким монастирем, Свято-Федорівською семінарією, садами, парками й легендами, що огортали цей край.
Дерманський монастир завжди був інтелектуальним осередком Волині, і саме тут, у чотирикласовій вищепочатковій школі при семінарії, здобував перші знання майбутній письменник. Його найбільше захоплювали історія й література, тож невипадково він продовжив освіту в Кременецькій українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка.
Рідна земля завжди залишалася для Самчука джерелом натхнення. Вона стала основою для його монументального роману «Волинь», а також відгукнулася у творі «На краю часу», де він описує свій край як пограниччя історій та ідей:
«Фактично я сам родився на краю світу… Від мого родинного хутора, двадцять кілометрів на схід, лягла границя, яка перетяла не лише землю й географію, але й небо, й історію, і думку, і душу, і навіть форму».
Його Волинь — це не просто географічне місце, а цілий світ, що балансує між різними державами, культурами та епохами.
Втеча до Європи: “Празький період” Уласа Самчука
Перед завершенням навчання в гімназії юного Самчука призвали до польського війська. Однак він не хотів служити у чужій армії й 1927 року втік, перетнувши польсько-німецький кордон. У Німеччині він змушений був заробляти на життя тяжкою працею: працював наймитом, розвозив залізо по копальнях. Проте навіть у таких обставинах він не полишав самоосвіти — відвідував лекції в Бреславському університеті
Ці роки стали для Самчука не лише випробуванням, а й важливим етапом формування світогляду — європейські ідеї, література й культура відкривали перед ним нові горизонти, які згодом відобразяться в його творчості.
У 1929 році Улас Самчук оселяється в Празі — місті, яке стає центром української еміграції та важливою точкою його життєвого шляху. Тут він поринає у вир культурного й інтелектуального життя, знайомиться з визначними діячами, долучається до Студентської академічної громади та навчається в Українському вільному університеті.
Хоча формальної освіти він так і не здобув, це не стало перешкодою для його становлення як мислителя й письменника. Самчук самостійно досконало опанував німецьку, польську, чеську, російську та меншою мірою французьку мови.
Саме в Празі розпочинається його найплідніший творчий період, що тривав до 1940 року. Тут народжуються твори, які зроблять його одним із ключових представників української літератури XX століття.
Поряд із літературною діяльністю Самчук бере активну участь у національному русі. У 1937 році, за ініціативи Євгена Коновальця, у Празі створюється культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. У її структурі формується Секція митців, письменників і журналістів, яку очолює Самчук.
Це був період, коли література та ідеологія перепліталися, а слово ставало зброєю в боротьбі за українську ідентичність. Самчук не просто писав — він формував культурний фронт, що мав зберегти й розвивати українську думку в еміграції.
Марія Зоц і Улас Самчук: історія кохання та розлуки
У Празі Улас Самчук вперше захохався. Її звали Марія Зоц…
Дівчина народилася 21 березня 1909 року на Золотоніщині, в родині з багатою історією. Її батьки померли рано, і в семирічному віці вона потрапила до школи благородних дівиць при Красногорському монастирі. Після закриття школи Марія опинилася під опікою дядька, де життя було важким через конфлікти з мачухою. Завдяки старанням старшого брата Юрія, Марія емігрувала до Праги, де отримала чеське громадянство. Саме там вона зустріла Уласа Самчука, який працював у комітеті уряду. Їхні стосунки почалися з випадкової зустрічі, коли Марія прийшла за довідкою для брата. Незабаром вони почали жити разом, хоча офіційно оформити шлюб так і не вдалося через відсутність у Самчука громадянства.
Їхнє життя в Празі було сповнене труднощів: матеріальна скрута, постійна невизначеність. Марія стала для Уласа не лише дружиною, а й першим читачем його творів. Вона підтримувала його у творчих пошуках, надихала і допомагала переживати складні моменти. Пізніше, у 1952 році, Улас присвятив Марії друге видання своєї трилогії «Волинь», згадуючи її як людину, яка першою читала його твори й вірила в них.
Проте їхні стосунки почали давати тріщину через матеріальні проблеми, різницю в характерах та життєвих інтересах. Улас все більше занурювався в політику, а Марія залишалася в тіні. Фатальною для їхнього союзу стала зустріч Уласа з актрисою Тетяною Праховою, яка згодом стала його другою дружиною. Марія відчувала зміни в чоловікові, але нічого не могла вдіяти. Їхній шлюб фактично розпався, хоча вони ще двічі зустрічалися у Львові, де Марія залишилися жити після війни.
Після розлучення Марія вийшла заміж за радянського фронтовика Давида Рахубу, народила дітей, але ностальгія за Уласом залишалася. Вони лише раз обмінялися листами, де просили вибачення один в одного і згадували минуле. У своєму останньому листі Улас писав: «Повний до тебе правдивої і щирої пошани». Марія до кінця життя згадувала їхні стосунки, вважаючи, що якби у них були діти, все могло б скластися інакше.
Улас Самчук: хроніст української трагедії
У 1933 році Самчук пише «Марію» — перший у світі художньо-психологічний роман, що розкриває жахіття Голодомору. Виданий у Львові 1934-го, він став літературним пам’ятником мільйонам загиблих. «Присвячую матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933», — зазначив автор у передмові.
А в 1957 році виходить його роман «Темнота» — перший твір у світовій літературі, що безпосередньо описує систему радянських концтаборів. Якщо «Марію» вдалося перекласти англійською та французькою, хоч і не без перешкод, то «Темнота» залишилася майже невідомою через цензурні утиски.
КДБ пильно стежило за письменником, а в радянській Україні його ім’я десятиліттями замовчували. Його твори були небезпечні для тоталітарного режиму, адже несли правду про справжню сутність радянської влади.
Самчук і російська імперська ідея
Улас Самчук ніколи не був радянським письменником, на відміну від багатьох своїх колег по перу, які були до цього змушені.
Комунізм він вважав радикально негативним явищем, а Кремль — його ідеологічним центром. Самчук критикував російську культуру за її імперську сутність. У романі «Саботаж УВО» він писав:
«Для образности мусимо уявити собі якийсь один стрижень цілого великого чиряка, що так болить і гниє на тілі Европи й цілого світу… Тим-то стрижнем був і є Кремль Москви».
«Нарід чи чернь?» — Улас Самчука про українську націю
Стаття “Нарід чи чернь” побачила світ на шпальтах київського часопису “Українське слово” 9 листопада 1941 року.
В есе Улас Самчук ставить важливе питання: хто є справжнім носієм національної свідомості та хто поведе Україну до майбутнього — народ чи чернь?
«Чернь» — це, на думку Самчука, маси, які легко піддаються впливу зовнішніх сил і часто не мають чіткої мети або глибокого розуміння своєї історії. Чернь може бути маніпульованою, не завжди здатною до активних і конструктивних дій, часто змінює свої політичні переконання під впливом моменту.
Натомість «нарід» — це люди, які мають глибоке розуміння своєї національної ідентичності, своєї культури та історії. Це ті, хто готові до боротьби за незалежність і національну гідність, навіть коли це потребує великих жертв. Нарід для Самчука — це носії справжніх цінностей нації, люди, які активно працюють на її розвиток.
Для Самчука важливо було не тільки зберегти національні традиції, але й сформувати еліту, яка вестиме народ до кращого майбутнього. Він вірив, що для розвитку нації необхідно, щоб люди усвідомлювали свою мету і відповідальність за свою країну.
Сьогодні ідеї Самчука все ще залишаються актуальними. Вони закликають задуматися, хто має вести націю — народ, що усвідомлює свою силу та гідність, чи чернь, що може бути легкою здобиччю для зовнішніх маніпуляцій.
Сам письменник завжди залишався переконаним у необхідності боротьби за національну гідність і незалежність. «Нарід, який стає до змагу за своє існування, народ, який кладе на терези все, чим жив і живе, народ, який жертвує кров’ю своїх ліпших з найліпших, не може дозволити собі на таку слабкість, як м’якість», — писав він, наголошуючи на важливості безкомпромісної боротьби за своє майбутнє.
Самчук і Карпатська Україна: Літопис боротьби
Улас Самчук, окрім того, що був письменником, мав вагомий вплив у журналістиці, і саме в цей період став свідком та учасником драматичних подій Карпатської України в 1938–1939 роках. Як активний діяч, він не тільки писав про ці події, а й безпосередньо долучався до боротьби за національні права українців. Саме він став одним із тих, хто фіксував останні миті незалежності цієї короткотривалої, але важливої для української історії республіки.
Не обійшлося без труднощів: через свою діяльність Самчук потрапив до в’язниці, однак, вже за короткий час він повернувся до літератури, переробивши пережите в романах «Гори говорять» та «Сонце з заходу», де, через художній вимір, розкрив надзвичайно важливі для національної пам’яті моменти. Його збірка «Репортажі з Карпатської України» додала нових кольорів до розуміння подій того часу.
Невдовзі після початку німецько-радянської війни в 1941 році, Самчук перетнув український кордон у складі похідної групи ОУН (мельниківців). Разом з іншими відомими діячами, такими як Олена Теліга, Олег Ольжич та Іван Рогач, він прагнув зробити все можливе для майбутнього незалежної України.
Платонічне кохання Олени Теліги і Уласа Самчука
Історія Уласа Самчука та Олени Теліги насичена подіями та сильними почуттями. Їхня зустріч відбулася у львівській кав’ярні «Полтава» перед початком війни. Олена Теліга вразила Уласа своєю елегантністю, зеленими очима та сміливою вдачею. Вони одразу знайшли спільну мову, і з того часу зав’язалася їхня міцна дружба.
Після знайомства з Оленою життя Уласа сильно змінилося. Їхні зустрічі були частими та інтенсивними, а Олена розповідала Уласу про свої пригоди, в тому числі й любовні. Улас захоплювався її автентичністю та сміливістю. Їхні стосунки були сповнені емоцій та пристрасті, хоча вони часто сварилися і мирилися.
Олена також зблизилася з майбутньою дружиною Уласа, Танею Праховою. Вона підтримувала їхні стосунки та хотіла, щоб вони були разом.
На жаль, у лютому 1942 року Олену заарештували, і 21 лютого її розстріляли разом з іншими українськими націоналістами в Бабиному Яру. Улас Самчук і Таня провели день, згадуючи про Олену та її творчість, віддаючи шану її пам’яті.
В окупації
Самчук у 1441 році осів в Рівному, де почав видавати газету «Волинь». Це стало важливим кроком у створенні українського інформаційного поля в умовах окупації. Він вважав, що українці не мають права бути «безсловесними» в цей вирішальний момент історії.
Але весною 1942 року німецька влада засудила його до розстрілу. Вони вважали його редакторську й журналістську діяльність шкідливою і небезпечною. Письменнику загрожував розстріл. Але за нього заступилися відомі українські діячі і Самчука звільнили.
Тетяна Прахова та Улас Самчук — кохання до смерті
16 серпня 1941 року в житті Уласа Самчука відбулося знайомство з знімальною групою Київської кіностудії в Рівному. Асистенткою з монтажу була Тетяна Прахова-Чорна, яка працювала над фільмом «Пісня про Довбуша». Тетяна запала йому в серце своїми великими карими очима, свіжими рум’янцями на щоках і яскравим образом.
Тетяна народилася у 1903 році та належала до знатної київської сім’ї меценатів. Вона працювала на кіностудії разом з чоловіком Адріаном Праховим, звукооператором. Їхня сім’я жила в матеріальній скруті, перебиваючись тимчасовими успіхами.
Незважаючи на те, що обоє були одружені, їхнє почуття було сильним і взаємним. Тетяна стала його найбільшою любов’ю і вірною супутницею на решту 50 років життя.
Після від’їзду Тетяни з Рівного вона залишила для Уласа рядки з вірша Олени Теліги.
Ти відходиш? Що ж, не плачу.
Не сумуй і ти, подорожній.
Хтось незнаний нам шлях призначив,
І спинити його вже не можна.
Зустрічі з нею були хвилюючими та бентежливими, нагадуючи Уласу про домашній затишок. Вони подорожували разом, відвідували друзів і провели багато часу разом.
На той час чоловік Тетяни був десь на фронті, син залишився вдома, а трирічну дочку Іринку сестри Тані забрали до моря.
Наприкінці 1942 року Улас і Тетяна вже удвох назавжди попрощалися з Рівним.
Самчук після війни: Боротьба, вигнання і літературна спадщина
Наприкінці Другої світової війни Улас Самчук, розуміючи, що радянська влада не залишить його безкарним, був змушений покинути рідну землю. Вигнання стало для нього ще одним етапом важких випробувань, але й відкриттям нових можливостей для боротьби за українську культуру та ідентичність.
Після війни він оселився в Німеччині, де проживав у таборах для переміщених осіб (ДіПі). Тут він став членом уряду Української Народної Республіки в вигнанні, а також одним із засновників і головою МУР — Мистецького українського руху, який мав на меті консолідацію українських культурних сил на чужині.
Це був час його остаточного визнання як лідера української інтелігенції в еміграції. Саме через діяльність в МУР Самчук продовжував не тільки писати, але й формувати культурний фронт, який мав підтримувати національну самосвідомість навіть за межами рідної землі.
У своєму автобіографічному творі «П’ять по дванадцятій: записки на бігу» (1945) він сам розповідає про своє нелегке життя, яке стало свідченням величезних історичних змін та драм. Ось що він пише про свій життєвий шлях:
«Ось моя власна історія. Від 1905 до 1917 — імперія Романових. 1918–20 — Українська Народна Республіка. 1920–1927 — Жеч Посполіта. 1927–1929 — Німеччина Веймарська. 1929–1940 — Чехословаччина. 1941–1944 — німецька окупація в Україні. 1944 — до цього дня — Німеччина «п’ять по дванадцятій». Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять миру. Польська, німецька і мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок постання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту Україна, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори, Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932–1933, концентраційні табори…»
Ці слова Самчука — це не просто розповідь про особисту долю, а й свідчення великої історії, в якій переплітаються долі цілих народів, країн та імперій.
Самчук в еміграції: Боротьба за Україну
У 1948 році Улас Самчук емігрував до Канади, де залишився на решту свого життя. У новому для себе світі він продовжував активно працювати на благо української культури. В Канаді він став одним із засновників Організації українських письменників “Слово” та Світового конгресу українців. Ці організації стали важливими інститутами для українців за кордоном, сприяючи розвитку української ідентичності та культурної спадщини серед діаспори.
Однак еміграція була для Самчука болючою. Розлука з батьківщиною стала важким випробуванням для його душі, і письменник неодноразово згадував це у своїх творах. Одного разу він писав:
“Належимо до племені людського роду, що, можливо, зо всіх решти племен світу найтяжче переживає втрату землі предків.”
Любов Генуш — таємне кохання
Згідно з дослідженнями Віктора Мазана, в архіві Уласа Самчука були виявлені 16 листів, які свідчать про його таємне кохання з художницею Любою Генуш, молодшою за нього на 19 років. Листи виявилися справжньою сенсацією, оскільки до цього про їхні стосунки нічого не було відомо, а самі листи були анотовані як «літературні плани».
Люба Генуш була українською емігранткою, художницею, яка відіграла важливу роль у житті Уласа Самчука. Їхні стосунки, розпочаті в 1952 році, мали пристрасний характер, і Самчук виявляв до неї глибокі почуття, висловлюючи їх у численних листах. Вона стала прообразом головної героїні роману «На твердій землі».
Останні роки
Попри всі труднощі, Улас Самчук продовжував залишатися вірним своїм переконанням. У 1980 році, коли йому виповнилося 75 років, його кандидатура була висунута на Нобелівську премію з ініціативи російського емігрантського журналу «Современник». Проте через відсутність рекомендації від одного з лауреатів Нобелівської премії ця нагорода так і не дісталася письменникові.
Останні роки життя Самчук провів у важких умовах: хвороба забрала його зір, і він більше не мав можливості писати. Він виживав на мізерні заробітки, і навіть не можна було сказати, що він був пенсіонером — радше на межі жебрацтва. Письменник пішов із життя 9 липня 1987 році в Торонто, де і був похований. Його дружина Тетяна, яка була з ним до самого кінця, пережила свого Уласа на 2 роки 9 місяців і 8 днів.
Доля не дала йому дожити до того моменту, коли Україна відновила свою незалежність, але він залишив після себе спадщину, яка живе й продовжує надихати.
Визнання Уласа Самчука в Україні: від заборони до часткової реабілітації
Улас Самчук, без сумніву, був одним з найбільш значущих українських письменників серед еміграції. У країнах, де проживали українці, його твори були популярними і широко читаними, проте в радянській Україні вони потрапили під заборону. Твори, як “Марія” та “Волинь”, не мали можливості бути опублікованими офіційно, і лише окремим відважним читачам вдавалося знаходити таємно переписані чи переховані екземпляри.
Процес визнання Самчука в незалежній Україні також був складним. У 2005 році, коли в парламенті ще мала силу комуністична фракція, Верховна Рада не підтримала ініціативу відзначити сторіччя з дня народження письменника. Лише у 2015 році, через десять років після цього невизнання, було ухвалено постанову про відзначення 110-річчя з його народження на державному рівні, що стало важливим кроком у його реабілітації.
Що стосується шкільної програми, то у перші роки незалежності твори Самчука, зокрема роман “Марія” про Голодомор та уривки з “Волині”, стали обов’язковими для вивчення. Його твори, без сумніву, відігравали важливу роль у формуванні національної свідомості молодого покоління українців.
Але вже за часів президентства Віктора Януковича, коли міністром освіти був Дмитро Табачник, почалася хвиля ідеологічних змін, що зачепила й шкільну програму. У 2012 році, в умовах політичної ситуації, чимало творів, що відіграли важливу роль у розвитку української національної ідентичності, були вилучені зі шкільної програми. Зокрема, твори Уласа Самчука стали лише рекомендованими для позакласного читання, що є гірким свідченням того, як політичні обставини можуть впливати на культурне життя країни.
Попри це, спадщина Самчука не зникла. Його твори залишаються важливими для української літератури, і з кожним роком все більше людей усвідомлюють значення його внеску у збереження національної пам’яті та розвитку української ідентичності.
