Вона володіла сценою так, ніби народилася на ній.
Її голос, погляд і мовчання однаково тримали зал у напрузі.
Наталію Ужвій називали королевою української драми — і це був не комплімент, а визнання.
Та за лаштунками театру її життя було не менш драматичним, ніж ролі, які вона виконувала.
Любов і втрати, війна й цензура, слава і самотність — усе це стало частиною її особистої історії.
І є ще один факт, який назавжди вписав її ім’я у світову культуру:
саме Наталія Ужвій стала першою українською акторкою, фільм за участі якої — «Райдуга» (також відомий як «Веселка») — отримав премію «Оскар».
Це історія не лише великої акторки.
Це історія жінки, яка пройшла крізь століття — і залишилася на сцені пам’яті.
З багатодітної волинської родини — до великої сцени
Наталія Ужвій походила з простої, багатодітної родини. За офіційними даними, вона народилася 8 вересня 1898 року в містечку Любомль на Волині. Та архівні документи свідчать: рік її народження міг бути й 1890-й. Ця невідповідність спливла вже тоді, коли Ужвій була відомою акторкою. І вона поставилася до цього по-жіночому і з іронією:
«Усі вже звикли, що мені стільки років — нехай так і залишається».
Наталія Ужвій була старшою з восьми дітей. Її родина зазнала тяжких втрат: брати Євген, Назар і Михайло загинули під час сталінського терору. Водночас інша гілка сім’ї подарувала українській культурі ще одне ім’я — сестра Ксеня стала матір’ю Ростислава Братуня, поета й громадського діяча, знакової постаті українського інтелектуального простору.
Через батькову службу родина часто переїжджала: жили в селі Брудно поблизу Варшави, згодом — у Золотоноші. Наталія встигла повчитися в залізничному, а потім у міському училищі, однак брак коштів змусив її рано подорослішати — вона пішла працювати швачкою.
Та навіть у злиднях вона не полишала навчання. Самоосвіта, наполегливість і внутрішня дисципліна дали результат: у шістнадцять років Наталія Ужвій блискуче склала іспит на звання сільської вчительки. Саме вчителюючи, вона вперше виходить на сцену — в аматорському театрі.
Її дебют був скромним: епізодична роль квартирантки у п’єсі Габріелі Запольської «Мораль пані Дульської».
Але саме з цього кроку почався шлях жінки, якій судилося стати королевою української драми.
Зірка «Березоля»: тріумф сцени й тінь компромісу
1922 року Наталію Ужвій театр направив до Києва — на інструкторсько-режисерські курси. Саме там відбулася зустріч, яка стала переломною для її долі: з актором і режисером Іваном Мар’яненком, небожем Марка Кропивницького. За його підтримки молода акторка потрапила до допоміжного складу Київського українського драматичного театру імені Тараса Шевченка, згодом працювала в Одеському театрі.
Та справжній злет настав у 1926 році, коли Лесь Курбас запросив її до свого легендарного театру «Березіль». Тут Наталія Ужвій зіграла понад тридцять ролей і швидко стала однією з провідних акторок трупи.
Оксана – Наталія Ужвій, вистава Загибель ескадри, театр Березіль
Її сценічна манера вражала глядачів: Наталія Ужвій не просто виконувала ролі — вона проживала їх. Кожен образ був психологічно точним, наповненим внутрішнім рухом і живими емоціями. Вона ніби оживляла персонажів, дозволяючи глядачеві впізнати в них себе. Її грою захоплювалися сучасники, а Павло Тичина не пропускав жодної прем’єри за її участі.
Та навіть на вершині слави Ужвій не оминула темна сторона епохи. Радянський режим вимагав не лише таланту, а й покори. Під тиском і шантажем — страхом за долю малого сина — вона разом з іншими акторами «Березоля» підписала лист-наклеп проти свого вчителя і наставника Леся Курбаса.
Із шістдесяти семи акторів театру лише троє наважилися відкрито стати на його захист. Ужвій серед них не було.
Цей крок не зробив її лиходійкою — але став її особистою трагедією, тягарем, який вона носила в собі до кінця життя.
Роль, що дісталася світу: «Райдуга» Наталії Ужвій
Влітку 1943 року Наталія Ужвій знялася у фільмі «Райдуга», екранізації однойменної повісті Ванди Василевської. Саме ця робота принесла їй справжнє міжнародне визнання — хоча спочатку акторка навіть не підозрювала, яким стане її масштаб.
Ужвій вагалася й не хотіла брати участь у зніманні. Та режисер Марк Донськой був непохитним: у ролі героїчно-трагічної партизанки Олени він бачив лише її. І не помилився. На екрані Наталія створила образ жінки сильної, вистражданої, такої, заради якої варто боротися й жити.
Після прем’єри до акторки почали надходити сотні листів із фронту. Солдати писали, що впізнали в її героїні тих, кого залишили вдома, і тих, заради кого трималися в окопах.
Та успіх «Райдуги» вийшов далеко за межі Радянського Союзу. Фільм демонстрували у США, і грою Ужвій захоплювалися навіть у Білому домі. Президент Франклін Рузвельт після перегляду зізнавався, що стрічку зрозуміли без перекладу — настільки промовистими були емоції.
На Бродвеї тижнями стояли довжелезні черги. Покази супроводжувалися аплодисментами й схлипуваннями в залі.
Так Наталія Ужвій стала першою українською акторкою, фільм за участі якої згодом буде відзначений премією «Оскар» — і чиє мистецтво промовило до світу мовою, якій не потрібні слова.
Три шлюби — і жодного спокою
Наталія Ужвій тричі була заміжня, але жоден із цих союзів не став для неї прихистком.
Про перший шлюб згадують рідко. Він відбувся ще в юності, у Золотоноші. Її обранцем був Григорій Дробницький — майбутній агроном і колега по аматорському театральному гуртку. Та з переїздом до Києва цей союз швидко вичерпався.
Недовго залишалася Наталія й на самоті. У столиці вона виходить заміж за поета-футуриста Михайля Семенка — яскраву, епатажну і водночас руйнівну постать свого часу. Його беззаперечний талант поєднувався з крайнім егоцентризмом і вибуховим характером. Для Семенка шлюб був не партнерством, а простором боротьби.
Ці стосунки стали для Ужвій важким випробуванням. Бурхливі пристрасті, ревнощі, приниження — усе це тривало десять років. Про цей період акторка не любила говорити. Єдиним світлим спогадом залишився син Михась.
У 1936 році подружжя розлучилося. А вже за рік Михайля Семенка заарештували, звинувативши в «контрреволюційній діяльності», і розстріляли. Його колишня слава й гучні декларації не стали захистом від репресивної машини.
Життя Наталії Ужвій ще не раз випробує її на міцність. Але саме ці шлюби залишили глибокі тріщини в її долі — і водночас загартували внутрішню силу, з якою вона виходила на сцену.
Пізнє кохання, яке стало домом
Третій шлюб Наталії Ужвій став для неї тихою гаванню, на яку вона чекала все життя. Її чоловіком став колега по сцені — актор Євген Пономаренко, молодший на одинадцять років.
Він закохався в неї ще 1931 року — у недосяжну приму, яку бачив на сцені Харківського театру. Молодий актор майже не полишав залу, де вона грала складні й суперечливі ролі того часу. Вона ж трималася осторонь: надто добре знала ціну необережних почуттів і надто боялася гніву Семенка.
Та у 1936-му, вже в Києві, їхні дороги зійшлися остаточно. Вони разом прийшли до Театру імені Франка й отримали ролі у драмі Шіллера «Дон Карлос». Саме тоді Наталія дозволила собі взаємність — і стала його дружиною.
Євген усиновив її сина Михася й залишався поруч до останніх днів акторки. Він називав Наталію своєю «ракушкою», був ніжним, уважним і відданим. Його не бентежило бути поруч із легендою, навіть якщо у довідниках його ім’я часто з’являлося лише після слів: «чоловік Н. Ужвій».
Коли Наталія згасала, маючи невиліковний діагноз, Євген доглядав за нею з тихою, щоденною любов’ю. У щоденниках він занотовував кожен день, кожну зміну її стану — коротко, стримано, болісно точно.
«Лютий. Швидко втомлюється…»
«Березень. Лікарі приходять частіше…»
«Квітень–травень. П’є лише чай. Сильні болі…»
«Липень. Її не стало. Вівторок».
А в її власних нотатках залишився рядок, простий і беззахисний:
«Женя, Женечка, я тебе обожнюю… А ти?».
Найстрашніший удар долі — смерть сина
Єдиний син Михась був для Наталії Ужвій не просто дитиною — він був її світлом і сенсом. Він не успадкував батькової бурхливої вдачі, зате мав тонкий поетичний хист: писав вірші й п’єси, легко навчався, у всьому був старанним і обдарованим. Михась без труднощів вступив на престижний факультет міжнародних відносин і вже навчався на п’ятому курсі, коли сталася фатальна випадковість.
Під час травневих свят, попри холод, двадцятичотирирічний юнак пішов купатися в річці. Невдовзі йому стало зле. Лікарі поставили страшний діагноз — менінгіт. Хвороба тривала довго й виснажливо: тоді ще не існувало ліків, які могли б урятувати життя. Михась згасав повільно — на очах у матері.
«Не можу не згадати одного з найтрагічніших періодів у житті Наталії», — писав Євген Пономаренко.
13 грудня 1951 року її єдиного сина не стало.
Ужвій була зламана. Горе було таким, що вона опинилася на межі відчаю. Її врятував театр — той самий, що супроводжував її все життя. Щоб не потонути в болю, Наталія повернулася на сцену. Уже через два тижні після смерті сина вона зіграла у виставі «Без вини винні». Грала так, ніби проживала власну втрату наново. Особливо сцена зустрічі матері з сином — зал ридав разом із нею.
Згодом вона втілила образ матері, що втрачає дитину, у фільмі за твором Ольги Кобилянської «Земля». Але цю стрічку Наталія Ужвій так і не змогла переглянути. Ніколи.
Елегантність, що не зникала з роками
Сучасники недарма називали Наталію Ужвій поетесою української сцени. Миловидне обличчя з великими блакитними очима, наспівна мова, рівна постава — та сама «струна в спині», — пластичні рухи, що ніби перетікали з одного жесту в інший… У ній усе було природним. Вона не грала жіночність — вона нею жила.
Наталія обожнювала парфуми. Не просто користувалася ними — створювала власні аромати, змішуючи запахи так, щоб за нею завжди залишався впізнаваний, тонкий шлейф. Вона любила капелюшки й могла довго стояти перед вітринами, приміряючи подумки десятки варіантів: із широкими й вузькими крисами, стримані й зухвалі, з мереживом, бантами, солом’яні чи напівпрозорі. І зрештою завжди знаходила той єдиний — свій.
На офіційні заходи Наталія ніколи не одягала нових суконь. Вона вірила, що справжня впевненість народжується з комфорту, а не з новизни. Взуття — м’яке, оксамитове, на невисокому підборі — дозволяло годинами триматися легко й гідно. Вона мала власні ритуали турботи про себе: займалася йогою, стежила за формою, часто їла й читала стоячи — так, ніби не дозволяла собі зупинятися.
Навіть на схилі літ, у час тяжкої хвороби, Наталія Ужвій не зрікалася себе. Вона залишалася жінкою — до останнього подиху.
Тією, для якої сцена, краса і внутрішня гідність були єдиним цілим.
Щастя, вистраждане сценою
«Траплялися і важкі для мене часи… Але завжди зі мною залишалося головне — наше мистецтво. Так, я переконана, що мені випала щаслива акторська доля», — говорила Наталія Ужвій.
Її зірка згасла десятиліття тому, та й сьогодні про неї кажуть просто: це була епоха. І це — правда. Ще за життя її ім’я стало символом української сцени. Здавалося б, стримана, навіть офіційна актриса, вона викликала щире захоплення у митців зовсім іншого штибу. Навіть нонконформіст Сергій Параджанов не приховував свого захвату: у 1961 році він зняв Ужвій у фільмі «Українська рапсодія», а в 1968-му створив про неї біографічну стрічку.
Образ Наталії Ужвій увійшов і в камінь. Саме вона позувала для постаті Катерини у пам’ятнику Тарасові Шевченку роботи Матвія Манізера. Її пам’ять зберігає меморіальна дошка на будинку по вулиці Городецького, 17 у Києві, де акторка прожила останні роки. Її ім’я викарбуване на ювілейній монеті Національного банку, надруковане на поштовій марці «Укрпошти», вписане в назви вулиці та навіть пасажирського теплохода.
Але найголовніше — вона залишилася в пам’яті глядачів.
Наталія Ужвій справді вважала себе щасливою. І, здається, мала на це повне право.
