Колись поляки тепло ставилися до українців. Що сталося?

Теплий прийом, який Польща надала мільйонам людей, що втікали від російського вторгнення, перетворився на обурення.

У серпні, за кілька кварталів від мого тимчасового помешкання в історичному центрі Одеси, Україна, російська балістична ракета влучила в будівлю XIX століття. Вона ще тліла, коли я записала 15-секундне звернення на камеру свого телефону своєю рідною польською мовою.

«Мене звати Анна. Цю будівлю в Одесі бомбили», — сказала я. «Давайте разом збирати портативні зарядні пристрої для України».

Я надіслала це відео подрузі у Варшаві, яка опублікувала його на своїй сторінці у Facebook, де у неї 1 400 «друзів». За 48 годин моє відео зібрало аж 955 коментарів, 950 з яких були антиукраїнськими — майже всі польською мовою, а багато з них — нецензурними. Я була шокована їхньою кількістю, але, на жаль, не їхнім тоном.

Я регулярно курсую між Польщею та Україною; як волонтерка неурядової організації «Assist Ukraine» я доставляю українським військовим автомобілі, отримані в якості пожертв. Коли я перебуваю у Варшаві, бачу, що ставлення людей з початку війни змінилося.

Куди поділася польська солідарність? Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році поляки відкрили свою країну для сусідів. Через кордон прибуло дев’ять мільйонів українців; я був там і пам’ятаю спонтанні натовпи з бутербродами та термосами, безкоштовні поїздки та житло. Тоді 78 відсотків поляків підтримували військову допомогу — і вона справді лилася в Україну з Польщі та через неї.

Це було тоді.

Сьогодні більшість поляків критикує військову допомогу Україні, а 52 відсотки більше не хочуть приймати біженців. Більшість українців, які обрали Польщу — близьку до них мовно, культурно та географічно — як безпечний притулок, перебувають у розгубленості, а деякі планують переїхати до іншої країни.

Свою роль відіграє й неприязнь. Українців сприймають як конкурентів на польському ринку праці — а українських жінок — також і на ринку знайомств. Польські фермери обурювалися тим, що Україна могла експортувати своє зерно до Європейського Союзу без мита, і блокували її вантажівки на кордоні. Багато поляків, здається, вважають, що українські біженці є тягарем для бюджету, хоча насправді вони є чистими платниками.

У Варшаві (а також у Вашингтоні) часто чути, що українці недостатньо вдячні. На мою думку, уся Європа мала б бути вдячна українським бійцям за те, що вони зупинили росіян. Поляки мали б бути вдячними найбільше.

Польща також не може змиритися з тим, що деякі постаті з націоналістичного минулого України — зокрема Степан Бандера — залишаються в її пантеоні, а їхні зображення прикрашають кавові чашки та футболки. Багато поляків вважають їх токсичними персонажами.

Болісно заплутане минуле цих двох країн є джерелом напруженості. У 1943 році члени націоналістичної Української повстанської армії, відомої за українською абревіатурою УПА, вчинили масові вбивства польських цивільних осіб. Польща стверджує, що жертвами «Волинського геноциду» стали 100 000 осіб. Україна оскаржує цю цифру, називає ці вбивства «Волинською трагедією» та наголошує, що тисячі українців загинули під час репресій. Незважаючи на триваючу війну з Росією, Україна дозволяє польським історикам проводити ексгумації на своїй території.

Президент Польщі Кароль Навроцький ніколи не відвідував Київ. Коли минулого року він приймав у Варшаві свого українського колегу Володимира Зеленського, він вручив йому два томи про Волинську трагедію. Це трохи нагадує ситуацію, коли б німецького канцлера Фрідріха Мерца зустрічали з ілюстрованою книгою про Аушвіц.

У травні минулого року Зеленський надав підрозділу українських спецпризначенців назву «Герої УПА». УПА вела боротьбу проти радянських військ під час Другої світової війни та після неї і досі залишається потужним символом для українців. Вже за кілька днів розлючений Навроцький позбавив Зеленського найвищої державної нагороди Польщі. Відомий польський дисидент Адам Міхнік назвав вчинок Навроцького «ганьбою та соромом». Міхнік був майже єдиним, хто висловив протест. Більшість польських політиків підтримали рішення Навроцького або мовчали. Один із чинних польських міністрів зараз заявляє, що Україна не буде прийнята до Європейського Союзу, якщо «прийде з Бандерою на прапорі», а кандидат у прем’єр-міністри від польської опозиції закликав призупинити всю військову допомогу.

Соціальні мережі, мабуть, є головним чинником, що посилює розбрат. Заступник міністра цифрових технологій Польщі нещодавно заявив, що після президентської суперечки російська дезінформація бурхливо поширилася в соціальних мережах та офіційних російських ЗМІ. Ця отрута потім поширилася в польських мережах. Організація «Press Club Poland», яка відстежує сприйняття української спільноти в соціальних мережах, зафіксувала зростання частки негативних дописів з 15 відсотків у травні до 22 відсотків у червні, а в липні цей показник стрибнув до 49 відсотків. Інший відомий аналітичний центр повідомляє, що з травня кількість антиукраїнського контенту польською мовою на X, Facebook, Instagram, TikTok та YouTube зросла більш ніж на 250 відсотків. Це, мабуть, і є частина того, що потрапило до мене в тих 950 коментарях.

Деякі аналітики припускають, що значна частина цієї брудноти цілком може бути створена ботами, щоб створити враження, ніби інтенсивність ворожості більша, ніж насправді. Але коли відомі діячі та організації польської крайньої правої сцени регулярно поширюють це серед своїх підписників, межа між кампанією іноземного впливу та внутрішньою політикою стає розмитою.

15 серпня прем’єр-міністр Дональд Туск звинуватив політиків правої опозиції в налаштуванні виборців проти України та виступив на захист допомоги Польщі своєму сусідові. «Про польсько-українські відносини можна дискутувати, але ніхто не може сумніватися, що підтримка України у війні з Росією — це в інтересах нашої безпеки», — сказав він. «Ми робимо це для себе, для поляків, і ні для кого іншого».

Багато моїх стурбованих польських друзів почувалися трохи краще, почувши ці слова. Можливо, заклик Туска до власних інтересів зможе достукатися до тих, хто вже піддався пропаганді. Але немає простого рецепту, як відновити двосторонні відносини та врятувати надзвичайно важливий союз проти небезпечного спільного ворога.

Незабаром я вирушу у свою 53-тю поїздку до України, їдучи на подарованому автомобілі з Гельсінкі до Харкова. І я продовжую збирати кошти на придбання портативних зарядних пристроїв та джгутів. Це найменше, що я можу зробити, щоб допомогти. Якщо українці переможуть у своїй боротьбі, їхня величезна жертва забезпечить безпеку моїй країні.

Джерело: www.washingtonpost.com