Ладя Могилянська – українська поетеса, донька письменника Михайла Могилянського, сестра прозаїка Дмитра Тася, дружина журналіста Віктора Коновала та невістка поета Івана Коновала (Воронківського). Вона ще одна жертва сталінського терору, яка увійшла у список “Розстріляного відродження” – 6 червня 1937 року жінка була розстріляна у Москві…
Донька письменника, сестра поета, дружина журналіста
Ладя Могилянська, справжнє ім’я якої Лідія, народилася 7 листопада 1899 року в Чернігові, в родині знатного роду Русобтовських-Могилянських. Її батько, Михайло Могилянський, був знаним письменником, який значною мірою вплинув на її світогляд і культурний розвиток.
Дівочі роки Ладі минули в Петербурзі та Чернігівській жіночій гімназії, де вона отримала класичну освіту. Після революційних потрясінь 1917 року вона оселилася в Чернігові, де віднайшла свій шлях як діячка культурного фронту.
Вийшовши заміж за журналіста Віктора Коновала, сина поета Івана Коновала, відомого під літературним псевдонімом Воронківський, Ладя продовжила свій творчий пошук. Віктор Коновал був українським есером — революціонером, який виступав за права народу.
Після приходу до влади більшовиків Ладя закінчила два курси Чернігівського інституту народної освіти. Вона працювала у комісії з вивчення історичних пам’яток при губернському відділі народної освіти, займаючись збиранням місцевого фольклору, прагнучи зберегти національні скарби для майбутніх поколінь.
Розстріл замінили табором
У січні 1929 року Ладю Могилянську заарештував Чернігівський окружний відділ ГПУ УСРР. Її звинуватили за статтями 54-4 та 54-10 Кримінального кодексу тих часів — у поширенні контрреволюційної літератури та участі в контрреволюційній організації «Демократичний союз», яка виступала проти радянської влади.
Могилянська була засуджена до найвищої міри покарання — розстрілу, який замінили на 10 років ув’язнення в таборах. Відбувала строк на Соловках та у Беломорсько-Балтійському таборі, де будувала знаменитий Біломорсько-Балтійський канал. У 1933 році її несподівано звільнили достроково, проте це лише відстрочило трагедію.
У травні 1937 року Ладю знову заарештували у справі Семена Фіріна, начальника Дмитрівського табору НКВД, який також був звинувачений у контрреволюційній діяльності. Їй висунули нові, так само фальшиві звинувачення в участі у неіснуючій контрреволюційній терористичній організації. Вирок був безжальний: рішенням НКВД і прокурора СРСР Могилянську засудили до страти.
6 червня 1937 року Ладя Могилянська зустріла свою смерть у Москві. Її розстріляли на Донському кладовищі, яке стало останнім прихистком для багатьох безвинних жертв. Там не лише страчували, але й спалювали тіла, згодом ховаючи попіл на території кладовища.
Її реабілітували лише в березні 1957 року, а за справою 1929 року — в 1990 році.
Відомо, що у Ладі була донька, Інна Коновал, яка народилася в Чернігові. Під час Другої світової війни вона емігрувала до Німеччини, де її слід губиться, і подальша доля лишається невідомою.
Творча діяльність
З 1919 року Ладя Могилянська активно друкувала свої твори в провідних журналах того часу: “Просвещение”, “Зоря”, “Червоний шлях”, “Всесвіт”, “Життя і революція”, “Нова громада”, “Селянське життя”. Її ім’я поступово набувало впізнаваності в літературних колах.
Під час заслання в таборах, попри нестерпні умови, Ладя залишилася вірною своєму покликанню. Вона працювала друкаркою і створювала цикл віршів російською мовою, які були опубліковані в журналі “Соловецкие острова”. Її творчість проникалася болем і відчайдушною надією, навіть коли життя здавалося майже зруйнованим. На засланні в Дмитрівському таборі вона стала редактором табірної газети “За нову людину”, яка виконувала роль пропагандистського органу, але для Ладі це було можливістю зберігати хоча б краплю творчої свободи.
У 1935 році світ побачила її збірка з багатозначною назвою “Два канали”. Вона включала вірші як українською, так і російською мовами. У той час Максим Горький, який оглядав творчість ув’язнених, відзначив поезії Ладі як “отлічні”, підтверджуючи її талановитість навіть у каторжних умовах.
1936 року Ладю прийняли кандидаткою до Спілки письменників СРСР. У складних умовах ув’язнення вона шукала захист і знайшла його в близькості з Семеном Фіріним, начальником Дмитрівського табору НКВС. Ходили чутки, що їхні стосунки носили романтичний характер, і навіть що вони одружилися, але ця версія лишається непідтвердженою і лише додає драматичності її життєвій історії.
