Після смерті Богдана Хмельницького Україна ніби розкололася надвоє — надія й хаос зійшлися в одному часі. Великий гетьман, відчуваючи близький кінець, просив старшину триматися його сина Юрася. Та слабка вдача юного спадкоємця швидко дала тріщину перед жорстокими амбіціями тих, хто прагнув булави. Розпочалася боротьба без правил, де зрада ставала щоденним хлібом, а союзники мінялися швидше, ніж пори року.
У цьому кривавому театрі політики свою драматичну роль отримав і вихователь Юрася — Іван Брюховецький, який з’явився на світ чотири століття тому й став однією з найсуперечливіших постатей Руїни.
Тінь Хмельницького
У джерелах гетьман фігурує по-різному — то як Іван Брюховецький, то як Іван Мартинович. Справа в тому, що його батька звали Мартин, а в XVII столітті по батькові було невіддільною частиною офіційного звертання. Літописці та царські грамоти майже завжди називали його Іваном Мартиновичем, тоді як у народній пам’яті закріпилося коротше «Брюховецький».
Як саме Іван Брюховецький опинився біля самого серця козацької влади — поруч із Богданом Хмельницьким — історія мовчить. Відомо лише, що народився він 1623 року у Диканьці на Полтавщині — землі, овіяній легендами й піснями. Його недоброзичливці згодом шепотіли: мовляв, він «поляк, що прийняв православ’я». Чи це було правдою — ніхто певно сказати не може. Але вже у 1650 році він значився в реєстрі Чигиринської сотні.
Очевидно, молодий козак вирізнявся спритністю та хистом, бо гетьман звернув на нього око. Брюховецький став спершу старшим джурою, а згодом — вихователем юного Юрася. На нього покладалися господарські клопоти Суботова, він тримав ключі від скарбниці й мав доступ до того, куди чужинцям зась. У 1657 році саме він супроводжував спадкоємця Хмельницького до Києво-Могилянського колегіуму.
Після смерті Богдана Брюховецький на певний час пристав до Івана Виговського, навіть виконував дипломатичні доручення у Варшаві. Та вже 1659-го несподівано покинув службу й подався на Січ. Тут він розіграв свою першу велику партію: переконував Юрася, що той має право на булаву, а водночас ретельно приховував власні амбіції. Хитрий, недовірливий, але вкрай цілеспрямований, він швидко здобув прихильність запорожців і восени того ж року став кошовим отаманом. А вже у 1661 році отримав ще один титул — кошового гетьмана.
“Чорна Рада” – кривава ціна булави
Після смерті Богдана Хмельницького Україна нагадувала човен без стерна — кожен намагався вирвати кермо у свої руки. Про слабохарактерного Юрася швидко забули навіть найближчі соратники його батька. На кілька років влада переходила з рук у руки: то Іван Виговський намагався втримати булаву, то на авансцену виходив материн брат Юрася — Яким Сомко. У 1662 році його визнали наказним гетьманом одразу десять полків. Не відстав іще один родич Богдана — ніжинський полковник Василь Золотаренко, а слідом за ними до гри вступив і хитрий запорізький отаман Іван Брюховецький. Він умів говорити так, щоб зачепити простий люд: обіцяв бути «гетьманом народу», хоча сам прагнув влади не менше за інших.
Між претендентами розгорілася жорстока боротьба, схожа радше на сварку вовків за здобич. Вони сипали до Москви листами, кожен намагаючись зганьбити суперників. Сомко переконував царя, що Брюховецький — «напівлях, козаком ніколи не був і вірити йому не можна». Та Іван Мартинович не пас задніх: він встиг заручитися підтримкою воєводи Ромодановського та єпископа Методія, який мріяв про митрополичий престол.
У червні 1663 року пристрасті вибухнули з новою силою. До Ніжина з’їхалося не лише козацьке військо, а й простолюд — усі прагнули побачити так звану «Чорну раду». Те, що мало стати виборами гетьмана, перетворилося на криваву виставу. Обвинувачення сипалися, як град, а Брюховецький, ще вчора «старший слуга», не гребував навіть підбурювати бійки між козаками.
Коли ж рада завершилася, булаву віддали Брюховецькому. Перемога була гучною, але сплачену за неї ціну важко назвати інакше, ніж кривавою. Сомка, Золотаренка та ще десяток старшин заарештували й звинуватили у зраді. 28 вересня 1663 року, за наказом нового гетьмана, їх стратили. Це була лише перша, але далеко не остання ріка крові, що пролилася в Україні на шляху до влади.
Продана свобода
Щойно Брюховецький встиг приміряти булаву, як Україну знову накрила хвиля війни. Правобережний гетьман Павло Тетеря, привівши з собою 35-тисячне польське військо та татарську кінноту, рушив на Лівобережжя. Здавалося, новоспечений гетьман не встоїть. Та Брюховецький зумів відбитися, зберігши за собою контроль над краєм. Це була його перша гучна перемога — але й остання, здобута на полі бою.
Восени 1665 року Іван Мартинович вирушив у подорож, яка назавжди змінила долю Гетьманщини. У пишному почеті з кількох сотень полковників, сотників, духовенства та міських старшин він поїхав до Москви. Це був перший український гетьман, що особисто переступив поріг царського палацу.
Зустріч із Алєксєєм Міхайловичем завершилася підписанням «Московських статей» — документа, який фактично перекреслював залишки української автономії. Податки відтепер збирали московські чиновники, гарнізони царського війська розросталися, а влада гетьмана перетворювалася на тінь самої себе.
За свою покору Брюховецький отримав «царські милості»: титул боярина та шлюб із московською княжною Долгоруковою. Колись честолюбний козацький отаман повернувся в Україну не як вільний правитель, а як звичайний царський підданий, обплутаний по руках і ногах чужими ласками. Спадщина Богдана Хмельницького, виборена кров’ю, була ним фактично здана за блискучі обіцянки та боярську корону.
Відьми й особисті рахунки
1666 рік. Гадяч. У гетьманському домі — трагічна звістка: молода дружина Брюховецького, княжна Дарія Долгорукова, втрачає дитину. Подібне горе для більшості чоловіків стало б особистою трагедією, але для Івана Мартиновича воно перетворилося на політичний спектакль. Шістьох жінок, серед яких — дружина гадяцького полковника Семена Остренка, він звинуватив у чаклунстві.
Та тут було не стільки містики, скільки особистих рахунків. Брюховецький був людиною підозрілою й ревнивою, завжди боявся зрад і бачив змови навіть там, де їх не існувало. Його характер був сумішшю хитрості й недовіри: кожен друг у будь-яку мить міг перетворитися на ворога. Шлюб із московською княжною, нав’язаний царем, лише підливав олії у вогонь його внутрішніх комплексів. Він прагнув виглядати великим гетьманом, але все частіше поводився як дрібний деспот, який шукає ворогів у власному оточенні.
Звинувачення в чаклунстві стали йому зручним інструментом. Він міг покарати «відьом» за смерть ненародженої дитини і водночас прибрати небажаних людей. Це була не боротьба з «нечистою силою», а спосіб нагадати підданим: гетьман може вирішувати долі, граючись людськими життями.
Самі процеси були похмурими. Європа палала вогнищами інквізиції, а в Україні обирали «милосердніший» шлях — холодна зброя замінювала полум’я. Катування теж траплялися, але не завжди: їх застосовували, коли бракувало свідків або судді підозрювали обвинувачених у хитрості.
Цей гадяцький випадок показав справжнє обличчя «народного гетьмана». Брюховецький прагнув любові простолюду, але насправді тримав країну в страху. Його особиста трагедія стала приводом для показової розправи, яка лише посилила його образ тирана в очах сучасників.
Україна підіймається проти Московії
Відразу після укладання угод із Москвою в Україну ринули чужі воєводи, прикажчики й безсоромні збирачі податків. Вони нишпорили по селах так ретельно, що не проминали жодної копійки: переписували млини й винокурні, броварні й пасіки, навіть дрібні хутори. І на все накладали данину. Українці швидко відчули: це вже не «союз», а нове ярмо. Вибухнуло невдоволення.
Додатковим ударом став Андрусівський мир 1667 року: Лівобережжя з Києвом відійшло до Московії, Правобережжя — під Польщу. Держава, яку виборов Хмельницький, тріщала по швах. Люди розуміли: так козацька воля може зникнути.
Іван Брюховецький, відчувши, що втрачає булаву, почав грати в нову політичну гру. Він розсилав універсали, закликаючи до повстання, а в Гадячі провів таємну раду: розрив із Москвою. Він шукав союзників усюди — домовлявся з Петром Дорошенком, відправляв посланців навіть до турецького султана. Але його непослідовність і хвороблива недовіра руйнували будь-які союзи.
Тим часом міста палали: у Чернігові, Глухові, Новгороді-Сіверському люди виганяли московських воєвод і страчували стрільців. Здавалося, що народна стихія от-от знесе чужинське панування.
Але все завершилося трагічно. Влітку 1668-го на Сербиному полі біля Диканьки зійшлися війська Брюховецького й Дорошенка. Замість братерського союзу — зрада. Козаки схопили Івана Мартиновича й привезли до табору Дорошенка. За переказами, його прив’язали до гармати і вбили, «мов скаженого пса». Так скінчилося життя гетьмана, який міг стати державником, але перетворився на символ жадоби та політичної авантюри.
Брюховецький був не першим і, на жаль, не останнім керманичем, що ставив власну вигоду вище за інтереси країни. Його кроки, як і дії багатьох подальших «очільників», закарбувалися в історії не здобутками, а руїною. Ліна Костенко колись написала: «історії наші написані кров’ю на своїй землі». І це справді так.
Сьогодні, коли Україна знову бореться з тією ж північною імперією, ця історія звучить особливо гостро. Перемога нині означатиме не лише свободу сучасних поколінь, а й відновлення тієї історичної правди, яку століттями намагалися стерти. Народ, стомлений чужими експериментами, прагне одного — повної незалежності, втраченої ще тоді, у XVII столітті.
Історія Брюховецького тісно переплітається з долею його сучасників. Зокрема, трагічний шлях Петра Дорошенка, що з гетьмана волі став воєводою Московії, читай тут: Трагічна доля Петра Дорошенка.
