Алла Горська – видатна художниця-шістдесятниця. Своє натхнення черпала із глибин української самобутності. Її роботи порівнювали з мексиканською мисткинею Фрідою Кало. Майстриня увійшла в історію не тільки завдяки своїм неперевершеним картинам, а ще й як відома діячка суспільно-політичного руху. Її боротьба полягала не в двобої з системою, а в наданні допомоги тим, хто став жертвою репресивних дій режиму. За свою політичну позицію була страчена за таємним вироком радянської влади в 1970 році.
Дитина з російськомовної номенклатурної родини
Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті. Її батько Олександр Горський був директором спочатку Ялтинської, потім Ленінградської і Алма-Атинської кіностудій, а згодом десять років керував Київською кіностудією. Мати Олена працювала вихователькою у дитячих закладах, коли ж подружжя переїхало до Ленінграда, стала працювати художницею по костюмах і залишилася в цій професії.
Разом зі своєю матір’ю 11-річна Алла пережила в оточеному нацистами Ленінграді дві блокадні зими — батько Горської поїхав на зйомки фільму до Монголії і не зміг повернутися до Ленінграда. Алла мала старшого на десять років брата Арсена, сина від першого шлюбу матері. Він воював у складі диверсійно-партизанської частини і загинув у піхотному бою, що стало величезною трагедією для родини.
Переїзд до Києва і студентські роки
Після прориву блокади родина возз’єдналася в Алма-Аті, а вже у 1943 році Горські переїхали до Києва, де Олександр Горський став директором Київської кіностудії. Відповідно до посади він отримав трикімнатне помешкання біля парку Шевченка на вулиці Терещенківська, 25 (тоді Рєпіна).
Пробувши в Казахстані кілька місяців, сім’я перебралася до Києва.
У 1948 році дівчина закінчила школу імені Тараса Шевченка й вступила на факультет живопису Київського художнього інституту в майстерню Сергія Григор’єва. Там вона зустріла свою долю. Його звали – Віктор Зарецький, майбутній видатний художник, “український Модільяні” – так його називатимуть. У 1952-му пара одружилася.
За два роки по закінченню навчання Алла Горська розпочала працювати в монументальному живописі. Разом із чоловіком неодноразово їздила у відрядження на Донбас. У 1959-му за створену низку картин шахтарського циклу її прийняли до Спілки художників.
Під час хрущовської “відлиги” почала потроху оживати українська культура, й Алла енергійно влилася в процес національного відродження, як і молоде покоління творчої інтелігенції Києва початку 1960-х рокiв. Найпершим кроком стало освоєння української абетки, після – спілкування виключно солов’їною.
Разом із Василем Симоненком, Лесем Танюком заснували клуб творчої молоді “Сучасник”, який згодом перетворився на осередок національно-культурного життя. Завзяті однодумці публічно відзначали Шевченківські свята. У день перепоховання Кобзаря – 22 травня 1963-го – разом із добровольцями організували покладання квітів до його пам’ятника. Відтоді ця хода стала традиційною для патріотично налаштованої української інтелігенції. Але тодішній владі такий прояв націоналізму не сподобався й імена всіх учасники потрапили на олівець до відповідних органів.
Клуб творчої молоді і протест
Помешкання Алли Горської у центрі Києва дуже швидко стало одним із місць, в якому збиралися однодумці, яких ми зараз знаємо як шістдесятників. У 1961—1965 роках Горська разом з Віктором Зарецьким, Василем Стусом, Василем Симоненком, Лесем Танюком, Іваном Світличним стала однією з організаторок і активною членкинею Клубу творчої молоді “Сучасник”, тодішнього центру українського національного життя у Києві, осередку, який створив “шістдесятництво” як явище.
Розбитий вітраж “Шевченко. Мати”
До 150-річчя Тараса Шевченка (1964) ректорат Київського університету замовив Горській вітраж “Шевченко. Мати” із підписом: “Возвеличу малих отих рабiв нiмих, я на сторожi коло їх поставлю слово” у Червоному корпусі вишу. Разом із Опанасом Заливахою, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко Алла виконала роботу.
Це викликало неабиякий резонанс, компартія терміново скликала комісію, яка кваліфікувала розпис як “ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму”. Вітраж зруйнували. Горську разом із Семикіною виключили зі Спілки художників. І хоча за рік їх поновили, присмак зради залишився ще надовго.
У 1965 році Україною прокотилася чергова хвиля репресій, і багато друзів Алли потрапили до в’язниці. Уже в грудні вона написала заяву прокуророві УРСР, в якій засуджувала арешти й називала їх неправомірними.
Незабаром Горська сама потрапила до рук кадебістів, щоправда, як свідок. З нею проводили “профілактичні бесіди”, погрожуючи, намагалися залякати Аллу, щоби вона свідчила проти арештантів. Та зламати жінку не вдалося.
Сім’ї репресованих художниця підтримувала морально, збирала для них гроші. Сама листувалася з політв’язнями. Дисиденти, які поверталися з таборів, одразу шукали допомоги в Алли.
Разом із Вячеславом Чорноволом, Святославом Караванським, братами Горинями, Опанасом Заливахою, Валентином Морозом протестувала проти розправ із українськими правозахисниками. У 1968-му підписалася під “Листом 139-ти” (відкритий громадський лист на ім’я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів).
Але така завзята боротьба за правду обернулася гоніннями для самих підписантів. Вдруге художницю виключили зі Спілки художників. Саму Аллу кадебісти зарахували до очільниць “терористичної бандерівської організації”. Встановили за жінкою цілодобове стеження. Нерідко вдавалися до залякування – погрожували в слухавку телефону або й просто посеред вулиці.
“Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська”
Для того, щоб поновитися у спілці, пряма та рішуча Горська поїхала до Москви. А в цей час КДБ організувало прослуховування в її квартирі. Згодом переслідування стало буденністю. Горська знала, що за нею стежать — син художниці згадував, що вдома був приколотий аркуш з віршиком:
“На даху куняє ґава. На щаблях сидіти жорстко, а Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська”.
Хто такий Арнольд? Мова йшла про агента, який слідкував за художницею і сидів на дерев’яних сходах до горища в будинку, де вона жила. Друзі Горської жартома називали його Арнольдом і навіть віталися з ним, а дехто згадує, ніби КДБ-іста і справді звали Арнольд.
Протест Горської не обмежився “ідейно-неправильним” вітражем — ще вона вчиняла таку “ідеологічну диверсію”, як-от покладання квітів біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Шевченкові дні настільки допікали радянській владі, що в дні народження і смерті письменника сквер оточували співробітники КДБ. Алла Горська хотіла показати своє ставлення до цих обмежень і спеціально взяла участь у покладанні квітів.
Також разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком вона відкрила місця поховання розстріляних енкаведистами в 1930-х роках у Биківні, на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, про що написала заяву в Київську міськраду. Сучасники згадують, що моторошні поховання в Биківні допомогли відкрити діти, які грали у футбол… людським черепом із отвором від кулі.
Невдовзі почалися перші після смерті Сталіна арешти української інтелігенції і за ґратами опинилося багато друзів художниці, зокрема художник Опанас Заливаха, один з авторів вітражу “Шевченко. Мати”. За антирадянську агітацію та пропаганду йому дали п’ять років таборів. Алла Горська приїхала до Мордовії навідати друга.
Увесь час заслання Горська також писала художникові листи. Згодом Опанас Заливаха зізнавався, що це надзвичайно підтримувало його в арештантські роки.
У другій половині 1960-х Горська неодноразово була на допитах в КДБ, де показала себе не ніжною, якою її знали друзі, а сильною й незалежною. Коли розпочалися арешти, Алла Горська надіслала заяву прокуророві УРСР, протестуючи проти порушення прав людини.
У 1968 року Алла Горська поставила свій підпис під відомим листом-протестом 139 діячів науки і культури до керівництва СРСР проти переслідування, арештів і судів над дисидентами. Репресії почалися проти підписантів. Деяких під тиском змусили відмовитись від своїх підписів. Але жодні погрози не подіяли на Горську — після цього її вдруге виключили зі Спілки художників.
Усі дисиденти знали, що квартира Горської – це місце, де завжди прихистять, а в час тотального контролю за прописками важко переоцінити таку щирість.
Окрім емоційної підтримки, Алла Горська була тією людиною, хто активно допомагав друзям фінансово. Частину грошей, які вона заробляла, художниця віддавала родинам політв’язнів або тим, хто повертався з таборів.
Очікуючи на повернення з табору Заливахи, Горська організувала друзів, які купили для нього одяг. Також вона орендувала половину кафе “Наталка” для свята з нагоди повернення друга. Та зустріч була для них останньою — за кілька місяців Аллу Горську вб’ють.
Загибель Алли Горської
28 листопада 1970 року Алла Горська вийшла зі свого будинку на вулиці Терещенківській і поїхала до Василькова до свекра Івана Зарецького для того, щоб взяти швейну машинку. Вона не повернулася. Чоловік Віктор Зарецький поїхав до Василькова, але знайшов оселю батька замкненою. Попри тривогу рідних, міліція не погодилася відкрити будинок.
29 листопада біля залізничної станції Фастів-2 на коліях знайшли тіло Івана Зарецького з відрізаною головою. 2 грудня міліція нарешті зайшла у будинок і знайшла в погребі тіло Алли Горської, убитої ззаду ударом сокири по голові.
“Слідство дійшло до висновку, що свекор (Іван Зарецький) убив свою невістку Аллу Горську через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство”.
Є свідчення, що перед загибеллю Алла зустрічалася з незнайомцем, з яким розмовляла в парку Шевченка.
У сімейному й дисидентському середовищі всі були переконані, що це політичне вбивство. Обставини загибелі художниці ніхто не досліджував, хоча у справі було багато невідповідностей: Іван Зарецький був літньою людиною, а Горську було вбито “професійно, одним ударом”, як сказав медексперт. Також те, що Зарецький лежав на залізничній колії догори обличчям і є підозри, що його могли тримати.
Станом на зараз зіставлення слідчої справи та доповідних голови КДБ дає аргументовану доказову базу спланованого замаху.
Протест на похороні Горської
Але тоді довести правду чи добитися справедливості було неможливо. Похорон Алли Горської в Києві 7 грудня 1970 року перетворився на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму.
Із прощальним словом на виступили Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко. Невдовзі їх заарештували. Стус, який згодом загине в концтаборі Пермської області, свідомо виступає проти режиму — на похороні він першим публічно називає убивство Алли Горської убивством. Василь і Алла були близькими друзями — на похороні він ніс її портрет, збереглося фото з того дня. Також Горській Стус присвятив вірш “Ярій, душе, ярій, а не ридай”.
Аллу Горську хотіли поховати на Байковому кладовищі, але влада не дозволила і змусила поховати художницю на кладовищі у Берківцях.
Зруйновані Росією мозаїки Горської в Маріуполі
Влітку 2022 року в Маріуполі російські війська знищили мозаїки Алли Горської та Віктора Зарецького “Дерево життя” та “Боривітер” у приміщенні колишнього ресторану “Україна”.
Вони були створені у 1967 році, обидві роботи були експериментальними, оскільки художники використали в них нестандартні матеріали: шлакоситал та метал; у “Дереві життя” були фрагменти з листового алюмінію, а в “Боривітрі” — з нержавіючих ложок.
Ці роботи вважалися перлинами маріупольського зібрання монументалістики.
Пам’ять про Аллу Горську — виставка
14 березня в Києві відкривається перша ретроспективна виставка Алли Горської в Українському Домі. Буде представлено понад 100 творів живопису, графіки, ескізів монументальних робіт, а також архівних матеріалів, які розповідають про творчу й громадську діяльність Горської.
Спеціально для виставки сучасні українські митці Олексій Сай і Микола Марусик створили відеосвітлову інсталяцію за мотивами знищеного вітража “Шевченко. Мати”. Експозиція також познайомить відвідувачів з ескізами мозаїчних панно, створених групою Горської в Києві та на сході України, сценографічними рішеннями вистав Леся Танюка, портретами Василя Стуса, Івана Світличного, Василя Симоненка, Івана Драча, Ліни Костенко та інших.
Куратори проєкту — Олена Грозовська, Тетяна Волошина, Михайло Кулівник, Катерина Лісова. Виставка “Алла Горська. Боривітер” триватиме до 28 квітня.
