Корені знаменитого гасла «Слава Україні!», яке сьогодні звучить на фронтах, майданах і в повсякденному житті мільйонів українців, сягають глибин нашої національної пам’яті. Ще Тарас Шевченко заклав у своїх творах зерно цієї ідеї, яке згодом проросло в слові й дії інших поетів-борців. І серед них особливе місце належить Григорію Чупринці — митцю, що своїм віршем остаточно закріпив цей клич у серцях українських патріотів.
Чупринка був не лише поетом, а й воїном, який поклав на вівтар служіння Батьківщині найдорожче — власне життя. Його поезія горіла полум’ям свободи, а його крик «Слава Україні!» став не просто літературним образом, а бойовим гаслом нації. Є підстави вважати, що саме цей вигук став його останніми словами перед розстрілом — кривавим вироком більшовицьких катів, які прагнули знищити не лише людину, а й сам дух української волі.
З Гоголева до Києва: становлення майбутнього поета
Григорій Чупринка народився 28 листопада 1879 року в селі Гоголів на Київщині, у простій родині козацького походження. Його батько був людиною працьовитою, суворою і стриманою, мати — ніжною й побожною, з якої він успадкував чутливу душу та любов до пісні. Українське село кінця ХІХ століття, з його важкою працею, співами та казками біля печі, стало першим університетом маленького Григорія.
Початкову освіту він здобув у місцевій школі в рідному Гоголеві. Змалку вирізнявся старанністю та допитливістю, виявляв інтерес до книжки й поетичного слова. Згодом навчався в Київській гімназії, однак через матеріальні труднощі родини був змушений її залишити. Продовжив освіту в Лубенській гімназії, де особливо проявив інтерес до літератури, історії та поезії. Саме в ці роки він глибше відкрив для себе українське слово, зацікавився творчістю Шевченка, Франка, Лесі Українки, почав писати власні вірші.
Уже в ранніх спробах пера проглядалося щось більше, ніж проста юнацька емоційність. Він писав так, ніби намагався пробитися крізь сіру дійсність до світу світла й боротьби. І водночас відчував: слово — це не лише мистецтво, а й зброя.
Попри заборони «українофільства» у школах того часу, Чупринка відстоював право говорити й думати рідною мовою. Гімназійні роки стали для нього школою не лише знань, а й національного пробудження.
Вогонь у слові: народження поета-бунтаря
Коли Григорій Чупринка вперше заявив про себе як поет, літературна критика одразу відчула у його слові щось вибухове. Він писав із пристрастю людини, яка не уявляла життя без боротьби. Його поезія була схожа на грозу: повна блискавок, гулу і раптових спалахів світла. Недарма назви його збірок промовляють самі за себе — «Огнецвіт», «Ураган», «Метеор». Це були не просто книжки віршів — це були маніфести стихії, яка ламала старі кайдани й відкривала простір новій, вільній людині.
У його рядках звучала і ніжність, і гнів, і передчуття неминучої боротьби. Він умів поєднати символістичну образність із клекотом революційної доби. Чупринка бачив у слові не лише красу, а й силу, що здатна вести за собою.
Для нього поезія була не втечею від реальності, а передчуттям бою. Він творив образи, які водночас нагадували молитву і заклик до зброї. Чупринка не просто мріяв про визволення України — він перетворював ці мрії на слова, що пекли, як жарини.
Саме тому його вірші швидко виходили за межі літературних кіл і ставали частиною живого життя. Вони лунали у студентських гуртках, серед революційної молоді, між повстанців. Для них Чупринка був не лише поетом, а провісником грози, яка мала змити старий порядок.
Між пером і шаблею: коли поет став воїном
Коли Україна піднялася на боротьбу за свою незалежність, Чупринка не залишився лише спостерігачем чи співцем. Він зробив те, на що здатні одиниці: поклав перо поруч із шаблею. Його вірші готували душі, а його постать — ряди повстанців.
Ще після революції 1905 року, коли хвиля національного пробудження прокотилася українськими землями, Чупринка не залишився осторонь. Його вірші, сповнені жаги до волі, лунали на зборах і серед молоді, що мріяла про власну державу. За це його заарештувала царська влада, звинувативши у «підбурюванні до бунту» та антидержавній агітації. Кілька місяців він провів у в’язниці, а потім був засланий під Москву, де перебував під наглядом поліції. Але навіть за ґратами Чупринка не зрікся своїх переконань — він писав вірші, зберігаючи віру у відродження України.
Наприкінці 1906 року, після оголошеної царським урядом амністії, покарання йому пом’якшили — заслання замінили поліцейським наглядом. Лише через два роки він зміг повернутися в Україну. В Києві він знову поринув у літературне життя та громадську діяльність.
Ця неволя не зламала його — навпаки, загартувала. Вона перетворила юного поета на борця, який відтоді вже не міг писати про красу, не думаючи про свободу.
У 1917 році, в добу Української революції, Чупринка написав вірш «Гимн» — твір, який став духовним маніфестом українського відродження. У ньому вперше в українській поезії прозвучало гасло, яке згодом стало символом нації:
Слава Вкраїні,
Любій Отчизні,
Слава до віку однині.
Єдність і згода,
Право й свобода –
Доля найкраща народа.
Гніту владики
Край наш великий
Знати не буде по-віки.
Люд роботящий,
Всюди трудящий
Знатиме роки найкращі.
Працю і зброю
Ми за собою
Маєм, щоб стати до бою.
Єдність і згода,
Право й свобода –
Доля найкраща народа.
Для Чупринки це було не просто поетичне звернення — це була присяга, віра в неминуче воскресіння нації.
Слова Григорія Чупринки ожили в музиці Кирила Стеценка, перетворившись на могутній символ української революції 1917 року — славень «Слава Україні». Ці рядки швидко набули популярності серед українських вояків і молоді.
У вирі подій 1917 року Григорій Чупринка не залишився осторонь. Він добровільно вступив до Першого українського полку імені Богдана Хмельницького — першої національної військової частини, сформованої в колишній російській армії. За спогадами сучасників, які наводить Володимир Дорошенко, поет відзначався суворою дисципліною і сумлінністю, а козаки щиро поважали його за простоту та відданість службі. Попри те, що йому пропонували посаду при штабі, Чупринка волів бути звичайним козаком у строю. Навіть Микола Ґалаґан, який ставився до поета критично, визнавав, що його прагнення служити нарівні з іншими було щирим.
Після поразки визвольних змагань і приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського поет відчув розчарування, проте не втратив віри у незалежну Україну. Коли відновилася Українська Народна Республіка, він знову став до боротьби — цього разу як організатор повстанського руху.
У липні 1919 року Чупринка, за дорученням Повстанського комітету, взяв участь в організації повстанського руху на Чернігівщині, що мав на меті дезорганізувати більшовицьке запілля.
Його ім’я вже стало настільки відомим серед місцевого селянства, що достатньо було лише почути: «Григорій Оврамович став отаманом» — і до нього сходилися добровольці з усіх околиць.
Останній крик свободи: боротьба, що не скінчилася
Однак сили були нерівними. Після двох тижнів запеклих боїв у броварських лісах повстання зазнало поразки. Більшовики взяли в Києві в полон матір і сестру поета, тож, аби врятувати їх, Чупринка добровільно здався. Його популярність і літературний авторитет стали причиною того, що перший арешт завершився пом’якшенням вироку: за клопотанням українських письменників і навіть наркома освіти Олександра Шумського поета звільнили після року ув’язнення в Кожухівському концентраційному таборі під Москвою.
Повернувшись в Україну, він не скорився — знову долучився до підпільної боротьби, за що вдруге був заарештований і звинувачений у співучасті у Всеукраїнському центральному повстанському комітеті. Цього разу вирок був остаточним: смерть.
Для радянських катів він був надто небезпечним, бо поєднував у собі зброю й слово. Його страта відбулася 28 серпня 1921 року у Лук’янівській тюрмі в Києві. За переказами, перед пострілом він вигукнув «Слава Україні!». І хоча документальних підтверджень цього немає, саме так його останні хвилини увійшли в народну пам’ять — як символ непокори й віри у волю.
Постріли пролунали, і тіло впало на холодну землю. Але разом із ним не впала його ідея. Чупринка залишив цей світ як поет і воїн, який до кінця залишився вірним собі. І якщо більшовики прагнули убити в ньому символ, то вони програли: бо з того дня кожен, хто вигукує «Слава Україні!», продовжує його останній подих.
Від цензури до визнання: шлях Чупринки
Після розстрілу Чупринки більшовицька влада зробила все, аби його ім’я зникло з української культури. Його книжки вилучали з бібліотек, твори забороняли друкувати, а самого поета таврували «ворогом народу» й «контрреволюціонером». Для радянської системи він був небезпечним навіть після смерті: не так рядками, як прикладом життя, яке доводило — мистецтво здатне перетворитися на зброю.
Тривалий час про нього майже не згадували. Його поезія жила лише у пам’яті кількох близьких і в потаємних зошитах тих, хто беріг заборонене слово. Але навіть у мовчанні радянської доби Чупринка залишався присутнім — наче тінь, наче спалах метеора, що його не здатна загасити жодна темрява.
Лише після відновлення незалежності України почалося повернення його імені. Дослідники витягали з архівів призабуті твори, перевидавали збірки, відновлювали історичну справедливість. Сьогодні Чупринка повертається не просто як поет чи повстанець, а як символ: приклад того, що нація, яка втрачає своїх героїв, усе одно здатна їх відродити у власній пам’яті.
Його голос, заглушений кулями у 1921 році, знову лунає в нашому сьогоденні. І кожен, хто промовляє гасло «Слава Україні!», мимоволі повторює його останній заповіт.
Чупринка сьогодні: відлуння незламного духу
Сьогодні ім’я Григорія Чупринки набуває нового звучання. Він більше не лише постать із підручника літератури чи історії — він стає сучасником, бо його життя перегукується з нашою реальністю. Поет, який взяв до рук зброю, щоб захистити Україну, — хіба це не образ тисяч українців, які сьогодні залишили мирні професії й пішли на фронт?
Його слово звучить напрочуд актуально: у віршах Чупринки — буря, вибух, жага свободи. Саме ці почуття нині переживає вся країна. Він нагадує нам, що поезія не є втечею від життя, а його найглибшою правдою, яка здатна надихати навіть у найтемніші часи.
Чупринка — це доказ того, що боротьба за свободу триває крізь покоління. Він живе не лише в рядках своїх збірок, а й у серцях тих, хто сьогодні відстоює незалежність. Його постать нагадує: слово і меч, поезія і боротьба, пам’ять і дія — це різні грані однієї дороги, яка веде до перемоги.
Пам’ятаючи його, ми пам’ятаємо ціну свободи. А промовляючи «Слава Україні!», повторюємо його останній подих — подих людини, яка загинула, аби ці слова ніколи не замовкли.
Вшановуючи пам’ять Григорія Чупринки, варто згадати й інших поетів, чиї голоси теж прагнули свободи та відродження нації. Зокрема, про життя і творчість Володимира Свідзінського можна дізнатися в нашій статті тут.
