Гордій Коцюба (справжнє прізвище — Коцегуб) — український письменник, активний учасник літературного життя 1920-х років, член об’єднань “Гарт” і ВАПЛІТЕ. На жаль, до наших днів дійшло вкрай мало відомостей про цю обдаровану й багатогранну особистість. Його ім’я — серед тих, кого намагалися стерти з пам’яті, замовчати, заглушити.
Як і багато представників української інтелігенції тієї доби, Гордій Коцюба став жертвою сталінського терору. Його життя обірвалося надто рано — у самому розквіті творчих сил. Його розстріляли, не залишивши навіть могили. Та попри всі намагання знищити пам’ять — слово Коцюби живе.
Шлях до слова: історія становлення таланту Гордія Коцюби
Гордій Максимович Коцюба народився 14 січня 1892 року на невеличкому хуторі Костів, що на Харківщині (нині Валківський район). З раннього дитинства вирізнявся допитливим розумом і щирим прагненням до знань. Мріяв якнайшвидше сісти за шкільну парту, аби розкрити для себе безмежний світ книги й освіти.
Після закінчення місцевої трирічної школи юнак влаштувався писарем у канцелярію, але швидко зрозумів: без подальшої освіти годі мріяти про гідну працю. Попри щоденну рутину й мізерну платню, він наполегливо займався самоосвітою у вільний час. Ця завзятість, підкріплена природною кмітливістю, дозволила йому скласти екстерном іспити за вісім класів — і врешті вступити до юридичного факультету Петроградського університету.
Там Коцюба не лише опановував право, а й глибоко занурювався в історію та філологію. У 1917 році, після закінчення навчання, здібного випускника запросили працювати до дипломатичного представництва в Берліні. Та попри блискучу кар’єру, що відкривалася перед ним, душа Гордія тяжіла не до політики, а до літератури. Саме літераторство він вважав своїм справжнім покликанням.
Його літературний дебют відбувся у 1919 році — з оповіданням “Два світи”, яке вмістив одеський альманах “Червоний вінок”. Публікація поряд з іменами Василя Чумака, Василя Алан-Блакитного та Павла Тичини стала для молодого письменника справжнім тріумфом — він не тямив себе від щастя, адже його слово пролунало поруч із визнаними митцями доби.
Невдовзі Коцюба заснував власне видавництво журналу “Шляхи мистецтва”, ставши не лише його видавцем, а й головним редактором. Паралельно він активно співпрацював із такими періодичними виданнями, як “Вісті ВУЦВК”, “Селянська правда”, “Всесвіт”, “Червоний шлях” та іншими, утверджуючи своє ім’я у колі української інтелігенції.
Перо в епоху перемін: Гордій Коцюба серед літературних вітрів 1920-х
Восени 1921 року Гордій Коцюба вирушив до Варшави як співробітник пресового бюро при дипломатичному представництві УСРР. Очолював бюро знаний діяч Олексій Шумський. Проте Варшава не стала для Коцюби новим домом — уже за кілька місяців він повернувся до Харкова. Там, у вирі культурного та літературного життя, письменник поринув у роботу з особливим завзяттям.
1920-ті роки стали добою небаченого злету української літератури — і Коцюба перебував у самому центрі цієї інтелектуальної бурі. Він приєднався до літературного об’єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) — впливової харківської організації, яка прагнула творити нову українську літературу, спираючись на здобутки європейської культури. Також він став членом угруповання “Гарт” — об’єднання письменників, для яких ключовим принципом була творча робота українською мовою.
Тематика його ранніх творів тяжіла до глибоких морально-філософських пошуків. Коцюба змальовував вічну боротьбу світла і темряви — не лише в людині, а й у суспільстві, у самій сутності держави. Його герої — живі, складні, внутрішньо суперечливі. Через їхні долі автор порушував тему зіткнення людської совісті з наказами системи, з її холодним ідеологічним апаратом.
Хоча писав у жанрі реалізму, твори Коцюби вирізнялися глибоким психологізмом. Його роман “Нові береги”, присвячений будівництву Дніпрогесу, не був ані панегіриком, ані зразком пропагандистської прози — він писав так, як бачив: чесно, різко, без прикрас. Саме ця чесність неодноразово викликала невдоволення офіційної критики, яка не терпіла правди без ідеологічного гриму.
Перед грозою: Письменник, чию долю перекреслила епоха репресій
Останній твір Гордія Коцюби побачив світ у 1937 році та мав пророчу назву – “Перед грозою”. Уже в березні 1938 року Коцюба потрапив під арешт органів ГПУ. Привід, як завжди, був надуманим: звинувачення в участі в антирадянській організації українських есерів, підготовка збройного повстання проти влади… Далі – нескінченні тортури, очні ставки, погрози. Врешті-решт, Гордій не витримав: він “щиросердно” зізнався у всіх обвинуваченнях і власноруч підписав свій смертний вирок. Трибунал Харківського військового округу 17 грудня 1938 року виніс вирок – розстріл.
Де саме похований Гордій Коцюба, досі невідомо. Дослідники припускають, що його тлінки, як і прах інших жертв репресій, можуть спочивати в шостому кварталі лісопаркової зони Харкова. Разом із ним було знищено його архів, бібліотеку, незакінчені твори.
Лише в 1956 році, коли розпочалося додаткове розслідування справи Коцюби, видатні діячі української літератури – Сосюра, Копиленко, Панч і Крижанівський – високо оцінили його творчість, визнали його непересічний талант та назвали справжнім патріотом України.
Тоталітарна тінь: Втрачене покоління українських письменників
Гордій Коцюба — це ім’я, яке довго залишалося в тіні, а його творчість, попри величезний потенціал, була знищена репресивною машиною сталінського режиму. Його життя стало яскравим прикладом того, як тоталітарна система вкорінює страх і розчавлює найкращі уми. Однак, попри всі труднощі, Коцюба залишив по собі багатий літературний спадок: 14 збірок оповідань, два романи та важливі ідеї, що відображали глибину його патріотизму і любові до України. Його творчість, хоч і була обірвана на самому розквіті, не зникла в небутті, а навпаки — вона постійно нагадує про втрати, яких зазнала українська культура через політичні репресії.
Один із найбільших уроків, який можна винести з життя і творчості Коцюби, — це важливість боротьби за незалежність не тільки на політичному, а й на культурному фронті. Його твори були багаті на соціальну критику, глибокий психологізм і патріотичну тематику, що робило його особливим у своїй епосі. Він намагався висловити думки та переживання свого народу, відображаючи складність української ідентичності та боротьбу за право на існування в умовах тоталітарного режиму.
Попри швидку смерть і забуття в період репресій, творчість Коцюби була реабілітована лише через десятиліття, коли нові покоління літературознавців і письменників знову звернулися до його спадщини. Це показує, що навіть у найтемніші часи талант не вмирає, а проростає знову, коли умови для цього є більш сприятливими.
Життя Гордія Коцюби — це не лише особиста трагедія, але й символ безжальної політики, яка здатна знищити не тільки людські долі, а й великі культурні здобутки. Та водночас його творчість і реабілітація стали свідченням того, що справжній талант і патріотизм залишають слід у серцях нащадків, навіть якщо вчасно не було відзначено або гідно оцінено.
