Андрей Шептицький — одна з найвизначніших постатей української історії. Протягом понад сорока років він очолював Українську греко-католицьку церкву, залишаючись духовним і моральним орієнтиром для суспільства у часи великих потрясінь. Йому довелося діяти в умовах кардинальних змін і численних викликів.
«Україна лише сама себе зможе змінити. Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе».
Андрей Шептицький був не лише церковним ієрархом, а й меценатом, культурним провідником і захисником людських прав. Він активно розвивав освітні й наукові інституції, підтримував молодіжні рухи та сприяв розквіту українського мистецтва. Завдяки його ініціативам тисячі українців отримали доступ до знань і духовного зростання.
Особливе місце в його діяльності посідає період Другої світової війни: ризикуючи життям, митрополит організував переховування й порятунок приблизно 150 євреїв у монастирях та церковних установах. Цей вчинок зробив його символом гуманізму й міжнаціональної солідарності у часи, коли людська гідність була під загрозою.
Постать Андрея Шептицького — це приклад духовної стійкості, далекоглядності та служіння народові, що й сьогодні надихає українців.
Андрей Шептицький: шлях від аристократа до духовного провідника України
Андрей Шептицький, у світі Роман Марія Александр Шептицький, народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі на Львівщині в родині польських аристократів. Його батько, граф Іван Кантій Шептицький, належав до шляхетського роду, а мати, Софія з дому Фредро, походила з відомої польської династії. Попри польське оточення, юний Роман із ранніх літ виявляв щиру зацікавленість українською культурою та мовою.
Перші знання хлопчик здобував удома, згодом навчався у Краківській гімназії та в університетах Вроцлава, Мюнхена й Відня, де опановував право, філософію та теологію. 1888 року він вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі й прийняв чернече ім’я Андрей. Через чотири роки отримав священничі свячення.
Його шлях у церковній ієрархії був стрімким: у 1899 році Франц Йосиф І призначив Андрея Шептицького Станіславським єпископом, а вже наступного року він став митрополитом Галицьким і архієпископом Львівським. Урочиста інтронізація відбулася 12 січня 1901 року — і відтоді він залишався на чолі Української греко-католицької церкви до самої смерті.
Часи його служіння були надзвичайно складними. Під час Першої світової війни, через симпатії до Габсбургів, Шептицького заарештували російські війська й відправили на заслання вглиб Росії. Повернувшись у 1917 році до Львова, він активно підтримав ідею незалежності й долучився до формування Західноукраїнської Народної Республіки. Також митрополит був депутатом як Віденського парламенту, так і Галицького сейму.
1 листопада 1944 року митрополит Андрей Шептицький відійшов у вічність у Львові. Його поховали в крипті собору Святого Юра — святині, що стала духовним центром його багаторічного служіння.
Андрей Шептицький: реформатор, просвітник і голос єдності
Церковне служіння митрополита Андрея Шептицького стало одним із найяскравіших прикладів духовного лідерства в історії України. Його діяльність поєднувала масштабні реформи, екуменічний діалог та підтримку національного відродження.
Одним із найважливіших кроків стало впровадження української мови в богослужіння. Це рішення наблизило Церкву до людей і водночас утвердило відчуття національної єдності. Не менш значущою була і його праця над відновленням традицій східного чернецтва — у 1901 році Шептицький заснував монастир Студійського Уставу, настоятелем якого став його брат Климентій.
Міжвоєнний період став часом інтенсивної розбудови духовної освіти. У 1928 році він відкрив Львівську греко-католицьку богословську академію, яка виховала покоління богословів та священників. Своїм авторитетом митрополит сприяв створенню Богословського наукового товариства й Українського католицького інституту церковного з’єднання.
Андрей Шептицький був відкритим до діалогу з іншими християнськими традиціями. Його листування й контакти з видатними мислителями та ієрархами — від філософа Володимира Соловйова до бельгійського кардинала Дезіре Мерсьє — свідчать про щиру зацікавленість пошуком шляхів єдності. У 1917 році саме він організував у Петрограді Синод Російської Католицької Церкви та призначив Леоніда Федорова екзархом для візантійських католиків у Росії.
У роки Другої світової війни митрополит залишився голосом совісті. Його пастирське послання «Не убий!» (1942) засуджувало насильство й закликало до захисту життя кожної людини. Завдяки його підтримці багато євреїв знайшли прихисток у монастирях, рятуючись від переслідувань.
Спадщина митрополита Андрея Шептицького – це не лише історія Української греко-католицької церкви, а й історія духовної стійкості та гуманізму. Його реформи й сміливі кроки допомогли зберегти українську ідентичність у найважчі часи.
Андрей Шептицький: меценат, що творив культурний фундамент України
Митрополит Андрей Шептицький залишив помітний слід не лише в історії Церкви, а й у розвитку української освіти й культури. Його діяльність сприяла пробудженню національної свідомості та збереженню культурної спадщини в часи, коли існувала загроза її втрати.
У 1905 році завдяки його ініціативі у Львові відкрився Церковний музей, що згодом переріс у Національний музей імені Андрея Шептицького. Свою приватну колекцію — близько десяти тисяч експонатів — він передав у фонд музею, а також профінансував придбання ще понад п’ятнадцяти тисяч унікальних творів: ікон, рукописів, мистецьких пам’яток. Завдяки цьому заклад став одним із провідних культурних осередків Європи.
Андрей Шептицький системно підтримував талановитих українських митців. Він надавав стипендії для навчання за кордоном і допоміг утвердитися таким художникам, як Олекса Новаківський, Модест Сосенко та Михайло Бойчук. Саме за його сприяння у Галичині з’явилася перша українська художня школа, очолена Новаківським.
Велику увагу митрополит приділяв і освіті. Завдяки його ініціативі відкривалися українські школи, зокрема в Станиславові ще 1902 року. А вже у 1910-му, виступаючи в австрійському парламенті, він вимагав заснування українського університету у Львові, що стало можливим у 1916 році.
Окрім того, Андрей Шептицький підтримував діяльність культурно-освітніх товариств — «Просвіти», «Рідної школи» та «Сільського господаря», які мали величезне значення для розвитку українського суспільства.
Його багатогранна діяльність у культурній та освітній сферах не лише зберегла національні надбання, а й заклала основу для майбутнього українського відродження.
Митрополит добра: як Шептицький змінював життя українців
Митрополит Андрей Шептицький бачив своє служіння значно ширше за межі Церкви. Він вважав благодійність і меценатство не просто додатком до духовної праці, а невід’ємною її частиною. Його ініціативи охоплювали соціальну допомогу, медицину, освіту, культуру, економіку й навіть охорону довкілля.
Соціальний захист. У 1917 році Андрей Шептицький заснував у Львові товариство «Захист» для підтримки сиріт війни, надаючи їм житло, навчання й опіку. Він також домігся державної допомоги вдовам священників.
Медицина. Завдяки його фінансуванню у Львові з’явилася «Народна лічниця» — лікарня, що надавала безкоштовну допомогу всім, незалежно від віросповідання чи національності.
Освіта. Митрополит фінансово підтримував українські школи та приватні навчальні заклади, серед яких імені Маркіяна Шашкевича, Бориса Грінченка, Князя Данила. Він робив усе можливе, аби українські діти та молодь мали доступ до якісної освіти.
Мистецтво й культура. Андрей Шептицький виділяв стипендії молодим художникам для навчання в Європі, придбав будинок для школи Олекси Новаківського у Львові та в 1905 році заснував Український національний музей, пожертвувавши тисячі експонатів зі своєї колекції. Окрім того, він підтримував музей «Гуцульщина» в Коломиї й заснував бібліотеку в Івано-Франківську, передавши туди 4 тисячі книг.
Економіка. Розуміючи важливість фінансової незалежності українців, Андрей Шептицький сприяв створенню Земельного банку у Львові та очолював банк «Дністер», що підтримував селян і розвивав економіку краю.
Природоохоронні проєкти. Одним із перших в Україні він ініціював створення заповідних територій: кедрових лісів на горі Яйко біля Підлютого та степових масивів біля Чортової Гори на Рогатинщині.
Духовний лідер і громадський меценат: маловідомі сторони Шептицького
Життя митрополита Андрея Шептицького поєднувало духовне служіння з активною громадською діяльністю, культурним меценатством і соціальною ініціативою. Він залишив глибокий слід в історії України та надихає і сьогодні.
1. Поліглот і дипломат.
Андрей Шептицький володів щонайменше десятьма мовами — українською, польською, німецькою, французькою, латинською, грецькою та івритом. Це дозволяло йому ефективно спілкуватися з різними спільнотами та вести міжнародне листування.
2. Колекціонер стародруків.
Він збирав рідкісні книги, інкунабули та пергаменти, які пізніше стали основою його бібліотеки та музейної колекції. Для експонатів замовляли спеціальні книжкові полиці навіть з Італії.
3. Інвестор економіки Галичини.
Андрей Шептицький вклав кошти у розвиток нафтової галузі, усвідомлюючи її стратегічне значення для регіональної економіки.
4. Стриманість і самодисципліна.
Він свідомо відмовлявся від солодкого, дотримуючись поміркованості з дитинства, щоб виховувати силу волі та дисципліну.
5. Практичне розуміння ремесел.
Андрей Шептицький вивчав різьбярство та землеробство, переконаний, що духовний лідер має розуміти традиційні ремесла та сільське господарство.
6. Голос правди для світу.
Він вів переговори з Голівудом про створення художнього фільму про Голодомор 1932–33 років, ставши одним із перших, хто підняв тему трагедії на міжнародний рівень.
7. Народна шана.
На похорон митрополита прийшли тисячі людей, попри окупацію Львова радянською владою — це свідчило про величезну популярність і авторитет Шептицького серед українців.
8. Спадщина і натхнення.
Його ідеї та вчинки, спрямовані на підтримку культури, освіти та національного самовизначення, залишилися прикладом служіння своєму народові та духовного провідництва.
Цитати Митрополита Андрея Шептицького, які стосуються різних сфер нашого життя і не втратили своєї актуальності сьогодні.
- Шукай правду, а не прибутку. Справжній добробут є тільки тоді, коли отриманий завдяки твоїй праці, яка принесла користь і щастя іншим. Наслідуй засаду не інвестиції — бізнес — прибуток, а мудрість — творчість — добробут. Пізнай правду: вона визволить тебе і принесе належний прибуток.
- Під час війни особливо важливо довіряти Богові. Воєнні часи приносять нам неодно терпіння і неодну спокусу. Йде лиш про це, щоб з Божою благодаттю тривати при Божому законі і сильно надіятися на Всевишнього, що його пресвята ласка оберне на наше добро всі терпіння, які нам зіслав. Досвіди принимаємо з Божих рук; нічого не діється без волі Небесного Отця, Бог, добрий Батько, змилосердиться над нами, простить наші гріхи і дасть діждатися благословенного часу миру.
- Нехай майбутні покоління візьмуть в свої руки торгівлю і промисел, бо слабкою завжди є суспільність, що свого промислу не має; убогою суспільність, в котрій торгують чужинці.
- Найбільшою небезпекою є внутрішні роздори, взаємне поборювання й отаманщина, яка випливає з роздорів і вже так сильно спричинилася до руїни й упадку усіх наших надій при першій нашій пробі побудувати Українську Державу… Є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, – та, попри ту волю, знайдеться, може, однаково сильна і глибока воля, щоб та держава була обов’язково такою, якою хоче її мати партія, чи кліка, чи група, чи навіть одна особа. Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, праця яких має визначний руїнний характер?!
- Спільне добро чинить із людей одне тіло, а якраз те спільне добро є основою всякої любови. Почуття й свідомість цього спільного добра, яке лучить людей, веде людину до зрозуміння, що загальне добро – то її власне добро, а ближні її – то наче вона сама! І тому тією самою любов’ю, якою людина сама себе любить, мусить вона любити й ціле людство.
