Дмитро Яворницький — постать, без якої неможливо уявити історію української науки та національної пам’яті. Громадський діяч, історик, патріот — він присвятив своє життя вивченню і збереженню спадщини запорозького козацтва. Його праця не просто наукова — вона глибоко емоційна, насичена любов’ю до України й вірою в її силу.
Яворницький подарував світові унікальну тритомну «Історію запорозьких козаків» — ґрунтовне дослідження, яке охоплює не лише політичну чи економічну роль козаків, а й їхню культуру, побут, духовність, зовнішні зв’язки. У його текстах оживають образи кошових отаманів, гетьманів, героїв — від Сагайдачного й Сірка до Калнишевського й Гладкого. Це не просто портрети — це літопис сили, гідності й нескореності, який і сьогодні надихає українців.
Дмитро Яворницький: з корінням у козацтві, з серцем в історії
Дмитро Яворницький народився 6 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1855 року в селі Сонцівка на Слобожанщині — у бідній, але глибоко духовній родині. Його батько, Іван Якимович Еварницький, був сільським дияконом і походив зі слобідських козаків, а мати, Ганна Матвіївна Терновська, — з простої селянської родини.
Сам учений дослідив, що рід його батьківського походження — Яворницькі — веде свої витоки з Галичини, з міста Явір. Тамтешні предки втекли до Росії, рятуючись від релігійних переслідувань за православну віру. Після Лютневої революції Дмитро Іванович повернув родовому прізвищу справжню транскрипцію, хоча більшість його праць до 1917 року підписані ще як “Еварницький”.
Усе почалося з книги. Коли шестирічному Дмитрові батько прочитав «Тараса Бульбу». Козаки стали його дитячою мрією й дорослим покликанням.
З 1867 року він навчався в Харківському повітовому училищі, згодом вступив до духовної семінарії, але обрав шлях науки — покинув духовну кар’єру й перейшов до Харківського університету. Яворницький закінчив його в 1881 році, й одразу привернув увагу як винятково обдарований студент. Його залишили стипендіатом для наукової роботи, і вже в 1883 році він став членом Історико-філологічного товариства.
Проте незабаром його прямолінійність та щира любов до української спадщини стали йому на заваді: у 1884 році за лекції, у яких він сміливо говорив про козацтво, Дмитра Яворницького звинуватили в «українофільстві» й «сепаратизмі». Його позбавили стипендії та виключили з університету. Але це було лише початком — він обрав дорогу, яка зробить його символом відродження української історичної пам’яті.
Історик на передовій: як Яворницький не зрадив ані науку, ані Україну
У 1885 році Дмитро Яворницький переїхав до Петербурга — центру імперської науки. Саме там з’явився друком перший том його головної праці — монументальної тритомної «Історії запорозьких козаків» (1892), яка стала інтелектуальним проривом і глибоким маніфестом українського історичного самоствердження.
Та його незалежна думка коштувала дорого. У 1891 році міністр народної освіти Іван Делянов видав категоричну заборону на викладацьку діяльність Яворницького в межах Російської імперії — за «тенденційні прояви антипатії до московської історії» й «пристрасть до Малоросії». Це було вигнання, хоч і без суду. У відповідь учений на два роки виїхав до Середньої Азії, де жив у Ташкенті та Самарканді. Там він вивчав місцеву історію, але водночас продовжував збирати мозаїку великого козацького минулого.
У 1894 році Дмитро Яворницький повернувся до Москви й завершив роботу над другим томом своєї історії, який побачив світ у 1895 році. Паралельно він склав чотири магістерські іспити у Варшавському університеті, а наприкінці 1896 року — завдяки підтримці історика Василя Ключевського — став приват-доцентом Московського університету.
У 1902 році, захистивши дисертацію в Казані, він назавжди переїхав до Катеринослава. Це місто стало його останнім притулком, а водночас і центром наукового життя. Тут Яворницький очолив Музей старожитностей і перетворив його на справжню фортецю пам’яті про Козаччину. За 30 років невтомної праці він зібрав понад 80 тисяч експонатів. Його музей став не просто архівом — він став голосом історії. Окрім музейної справи, вчений викладав, керував архівним управлінням, створив і очолив кафедру українознавства, а в 1917 році опублікував ґрунтовну історію Катеринослава. У буремні роки революції та громадянської війни (1918–1920) він залишився в Україні, попри загрози. У 1919-му, коли багато інтелектуалів емігрували, Яворницький свідомо залишився — щоб урятувати музей і зберегти українську пам’ять від забуття.
Слово, музей і спротив: останній бій Дмитра Яворницького
У Катеринославі Дмитро Яворницький здійснив одну з найважливіших мрій усього свого життя — у 1920 році світ побачив перший том його «Словника української мови», над яким він працював близько 40 років. Для нього цей словник, як і музей імені О. Поля, був не просто проєктом, а «найкоштовнішим скарбом», серцем, в якому зберігалася душа української мови та історії.
Попри нову радянську владу, арешти інтелігенції й атмосферу загрози, Дмитро Яворницький не припиняв наукової роботи. У 1920-х роках його вклад був офіційно визнаний: у 1924 році він став членом-кореспондентом Української академії наук, а з 1929 року — її дійсним членом. У той самий період він викладав в Інституті народної освіти, очолював кафедру українознавства, залишаючись вірним місії просвітника.
Його творчий розмах не згасав: у 1928 році вийшов глибокий географічно-історичний нарис «Дніпрові пороги», а в 1929-му — збірка документів «До історії Степової України». Водночас саме з ім’ям Яворницького пов’язується створення системної архівної справи на Катеринославщині в пореволюційний час.
Але сталінський режим не забував і не прощав. У 1933 році почалася цілеспрямована атака: за доносом колеги Дмитра Івановича звинуватили в «буржуазному націоналізмі», а його музей назвали «кублом націоналістичної контрреволюції». Вчений втратив і роботу, і кафедру, а в його домі пройшли обшуки. Щоденні допити підірвали здоров’я — він ледве вижив, але уникнув арешту. Через десять місяців йому повернули академічну пенсію.
Проте гоніння не завершилися. У 1937 році Яворницького втягнули в сфабриковану справу про “націоналістичне підпілля”. Його назвали ідейним натхненником «дніпропетровської контрреволюції». Деякі заарештовані давали свідчення проти нього. Але й цього разу арешту вдалося уникнути. Дослідники й досі сперечаються, що його врятувало: поважний вік, міжнародне ім’я чи тихе заступництво зверху.
5 серпня 1940 року Дмитро Яворницький відійшов у вічність після тривалої хвороби. Поховали його в Дніпропетровську (зараз Дніпро). Та навіть після смерті історик повернувся до свого музею — у 1961 році, за ініціативи громадськості, його прах перепоховали на території закладу, якому він віддав серце і три десятиліття свого життя.
Дмитро Яворницький: людина, яка дала Україні голос її минулого
Дмитро Яворницький — не просто дослідник козацтва, а людина, яка зшила докупи історичну тканину української ідентичності. Його внесок у науку, освіту й культуру важко переоцінити: він не лише зберіг минуле, а й навчив ним пишатися.
Саме завдяки Яворницькому світ побачив перше масштабне і глибоке дослідження історії запорозького козацтва. Його тритомна «Історія запорозьких козаків» — це не просто академічна праця, а епічна розповідь про політику, побут, духовність і зовнішні зв’язки козацької доби. У його текстах оживають не лише гетьмани й отамани — такі як Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Сірко, Петро Калнишевський, Йосип Гладкий, — а й цілі пласти народної культури, яким раніше не було місця в офіційній історії.
Однак вплив Яворницького виходив далеко за межі книг. У 1905 році він став одним із засновників катеринославської «Просвіти», просвітницького осередку, що відкривав людям очі на їхнє минуле і давав інструменти для майбутнього.
У післяреволюційні роки, коли країна загрузла в руїні, бідності й байдужості чиновництва, він власноруч рятував історичні документи, збирав архіви, боровся за збереження пам’яті. І все це — без нагород і підтримки, лише з вірою в те, що українська історія варта уваги.
Своєю невтомною працею Дмитро Яворницький довів: Україна має глибоке коріння, самобутнє минуле і право на власний голос у світовій історії.
Цікаві факти з життя вченого, які створюють цілісну і живу постать Дмитра Яворницького:
- Характеник і Нестор Запорожжя
За глибоке занурення в історію козацтва сучасники називали Яворницького не інакше, як «характерником» або «Нестором Запорожжя». - Зачарований «Тарасом Бульбою» з шести років
Його любов до козаків почалася ще в дитинстві, коли батько читав йому Гоголя. «Сльози градом котились у мене з очей», — згадував Яворницький про сцену страти Бульби. - Головна праця – лише через сто років українською
Його тритомна «Історія запорозьких козаків» не перевидавалася за життя автора. Українською вона побачила світ лише у 1990 році — у двох видавництвах одночасно. - Звинувачення в сепаратизмі — і гіркий, щемкий монолог
У 1885-му його відсторонили з Харківського університету. На звинувачення в сепаратизмі Яворницький відповідав пристрасно: «Люблю клаптик землі!.. То хіба це сепаратизм?». - Нагороджений орденами за дослідження Середньої Азії
За працю «Путеводитель по Средней Азии» він отримав два ордени (Станіслава та Бухарської Золотої Зірки) і чин колезького асесора. - 200 розкопаних могил і понад 85 000 експонатів у музеї
До 1905 року він розкопав понад 200 курганів і зібрав у музеї, який очолював, безцінну колекцію пам’яток — від 5 до 85 тисяч експонатів за 31 рік! - Музей під охороною Махна
У роки визвольних змагань вчений сам охороняв музей від грабунків. Ба більше — домігся від Нестора Махна «охоронної грамоти» для музею. - Портретист Рєпіна і музичне натхнення Лисенка
Яворницький позував Рєпіну для образу писаря в «Запорожцях», а також вважається джерелом натхнення для Лисенка під час написання опери «Тарас Бульба». - Титан фольклору та пісенних скарбів
Ще студентом записав понад 1000 пісень і 500 оповідань. Загалом зібрав 2302 пісні (255 з нотами), хоча більшість так і залишились у рукописах. - Словник, якого ми більше не побачили
До 1939 року зібрав понад 50 тисяч українських слів. Після смерті рукопис потрапив у Академію наук, але його слід зник під час Другої світової. - Поет і прозаїк
Яворницький був ще й літератором: написав поетичну збірку «Вечірні зорі», сім повістей та роман «За чужий гріх». - Особисте життя: без дітей, але з вірною супутницею
Перший шлюб тривав недовго — розлучення оформлено через 30 років. У 1918-му одружився вдруге — з Серафимою Буряковою, з якою жив до смерті.
