«Захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля», — так Богдан-Ігор Антонич умів означити самого себе: з легкою іронією, самозаглибленістю і тим дивним сяйвом, яке проривалося крізь усі його тексти. Один із найзагадковіших українських поетів першої половини ХХ століття, він поєднав у собі філософа-модерніста й містифікатора, язичника й християнина, дитинну екзальтацію й передчуття великої світової тривоги.
Богдан-Ігор Антонич, цей співець буйного життя на межі катастрофи, постає з біографічних фрагментів ще більш нерозгаданий. Чим глибше вдивляєшся в його історію, тим густішим стає туман міфів і натяків, які й досі огортають його постать.
Лемківські корені: мандрівка у світ, з якого виростав Антонич
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в тихому лемківському селі Новиця — на етнічній українській території, що тоді входила до складу Австро-Угорщини (Королівства Галичини та Володимирії). Лемківщина — це гірський край на обох схилах Бескидів, де століттями жили лемки — українська етнографічна спільнота, яку колись називали також русинами чи руснаками. Місце, де зустрічаються сучасні Польща, Словаччина та Закарпаття, зберігало особливий спосіб життя, укорінений у природі, традиції та гірській тиші.
Цікава деталь: ми могли б знати поета під зовсім іншим прізвищем. Справжнє родове прізвище — Кіт. Однак перед народженням Богдана-Ігоря сім’я змінила його. Батько, греко-католицький священник, вважав, що прізвище Кіт не пасує священничому станові, тож узяв прізвище свого батька — Антонич. Саме так з’явився майбутній письменник, який згодом стане одним із найвиразніших голосів українського модернізму.
Початкову освіту Богдан-Ігор здобував удома. Згодом навчався в гімназії у Сяноці — місті, що вважалося духовним центром Лемківщини. За спогадами його товаришів, це була єдина гімназія на цілий край, де, хоч і небагато годин на тиждень, проте викладали українську мову. Основна ж освіта велася польською, що було типово для міжвоєнної Галичини.
Після гімназії Богдан-Ігор Антонич вступив до Львівського університету Яна Казимира (нині ЛНУ ім. Івана Франка), де студіював на філософському факультеті польську філологію. Окремого відділення україністики тоді не існувало, тож студенти-українці створили власний гурток. Саме там Антонич розпочав свої глибокі студії над українською мовою — не як навчальний обов’язок, а як покликання й вибір серця.
Вибір мови серця: шлях Антонича до українства
Юний Богдан-Ігор Антонич зростав у середовищі, де панувала польська мова й культура. Його перші поетичні спроби також були польською — природна річ для гімназиста, вихованого в польськомовному просторі міжвоєнної Галичини. Та попри це поет свідомо обрав іншу духовну домівку. За походженням лемко, він належав до тих, кого літературознавець Євгеній Стасіневич влучно назвав людьми, які обирають собі культуру.
«Антонич дуже легко міг піти в польську літературу, — наголошує Стасіневич. — Українська мова для нього — мова набута. У сім’ї говорили різно, але українську він поставив перед собою як завдання. Тому в його текстах є конструкції продумані, літературні, але з погляду тодішньої граматики — дещо незвичні. Це помітно: він мову здобував, а не отримав готовою».
Саме в цьому — одне з найбільших див його постаті. Богдан-Ігор Антонич не просто вибрав українську культуру — він укорінився в ній, зробив її основою власного світу, хоча, як згадували сучасники, серйозно думав про еміграцію до Чехії. Та доля розпорядилася так, що він лишився у Львові й саме українською мовою створив свою поетичну міфологію.
Письменниця Ірина Вільде, яка разом із ним відвідувала університетський гурток україністики, згадувала їхнє перше знайомство. Вона й подруги були певні: цей тихий, зосереджений юнак — поляк, що намагається «сподобатися українкам». Причиною стало його дивне, ламане українське мовлення:
«Антонич, уже в університеті, говорив по-українськи якось дуже… незвично. Ми, дівчата, навіть осторонь трималися — думали, що він поляк, який робиться “приємним” до нас, українок. Уже пізніше, з його віршів, ми довідалися, що Антонич — лемко. Можливо, саме лемківська говірка й збуджувала в нас першу недовіру».
Але саме це поєднання — набута мова та природний лемківський корінь — згодом стало частиною його творчої сили. Адже Богдан-Ігор Антонич обрав українство не через обставини, а через глибоку внутрішню потребу — і створив одне з найоригінальніших поетичних світобачень XX століття.
Любов, що не встигла здійснитися
Коли мовиться про Богдана-Ігоря Антонича, то за його модерністськими метафорами й міфологічними образами легко забути: він був не лише поетом космічних лісів і зеленого світла, а й людиною, здатною на глибоку, ніжну любов. У його житті була та, якій він присвячував вірші — Ольга Олійник.
Їхнє знайомство відбулося на одному з львівських літературних вечорів. Вона — тиха, витончена, із природною гідністю; він — замислений, зосереджений, ніби трохи відсторонений від світу, але внутрішньо сповнений теплом. Між ними одразу виникло щось крихке і світле. За спогадами сучасників, Антонич умів бути дуже уважним, майже сором’язливо ніжним у залицяннях.
Саме Ользі він присвятив низку поезій, зокрема частину віршів із «Зеленої Євангелії» — збірки, що стала вершиною його творчої зрілості. У цих текстах любов постає як природний закон, як та сама життєва сила, яка проростає через кору дерев і крізь людину.
Стосунки тривали кілька років. Вони планували шлюб, і, за свідченнями друзів, Ольга вже готувала скромний весільний посаг. Проте життя обірвалося надто рано: у липні 1937 року Антонич помер у Львові від ускладнень після операції. Йому було лише 28.
Їхнє кохання так і не стало подружжям, але залишилося в поезії — у тій світлій напрузі рядків, де Антонич умів говорити про любов так само щиро, як про дерева, ніч і дощ.
Між тишею й легендою: яким постає Антонич за межами власної міфології
“Не вмію писати віршів, сміюся з правил і вимог. Для мене поетику складає сам Бог”, — зізнавався Богдан-Ігор Антонич. І водночас твердив: “Велика простота — найвища досконалість”. Уже в цих рядках — щось від його вдачі: природність, відмова від штучності, майже дитинна свобода мислення.
Ким же він був поза текстами? Дослідники часто кажуть, що Антонича важко уявити живою, буденною людиною. Його біографія, хоч і вивчена ретельно, лишилася фрагментарною — надто коротке життя не встигло обрости численними фактами, а натомість породило легенди.
Сучасниця поета, мистецтвознавиця Катерина Матейко, згадувала його як “елегантного, модно одягненого, в ясних костюмах”. За її словами, він був середнього зросту, синьоокий, темноволосий і короткозорий, тому завжди носив окуляри. “Лагідний, спокійний, мовчазний, не любив гуртів… Був самітником, але дуже самостійним. Любив спів, хоч сам не співав. Пісні любив сумні, журливі”, — писала вона.
Це — один портрет. Але є й інший: сміливішого, майже демонічного Антонича, який виріс із його власної поезії. Бо в ній — буяння життя, еротика природи, тривожні передчуття катастрофи, метафізичний шал. І саме поезія стала тим ґрунтом, на якому розрослася міфологія, значно більша за реальну біографію.
Літературний критик Євгеній Стасіневич пропонує дві моделі прочитання постаті Антонича. Перша — “кабінетний поет”: скромний хлопець зі Самбора, що мешкав у Львові в родичів, під опікою суворої тітки; писав, співав у хорі, зрідка їздив додому; пізно закохався, кілька років зустрічався з Ольгою Олійник та планував шлюб, якому завадила раптова смерть у 27 років. У цій версії — ані тіні декадансу, лише тиха, зосереджена праця.
Друга інтерпретація — літературна містифікація, активно культивована в 1990–2000-х роках, зокрема серед “Бу-Ба-Бу”. Тут Антонич — українська “квітка зла”, майже український Бодлер. Не випадково у романі Юрія Андруховича «Дванадцять обручів» є альтернативна біографія поета: він не помирає від хвороби, а чинить подвійне самогубство з коханою — художній жест, що наслідує атмосферу його віршів. Це не історичний факт, а творча провокація, але вона багато говорить про те, як літературна уява прагне домислити поета поза рамками його короткої біографії.
Сам Антонич, однак, залишив нам кілька промовистих штрихів до свого характеру. У статті “Як розуміти поезію” він описував процес писання:
“Найкраща пора для мене — ранній ранок. Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші… Тоді уява викликує образи, небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось у сні нашіптував слова”.
Лише потім він прокидався остаточно, одягався й поспіхом записував “зложені” таким способом рядки. Упродовж дня, зізнавався він, писав важче й багато редагував.
Так із тиші ранку, з самоти, з майже містичного досвіду народжувалася поезія, яка згодом перетворилася на міф — один із найбільших у новітній українській літературі.
Поет, що творив світ із барв і метафор
Уже під час студій у Львівському університеті Богдан-Ігор Антонич заявив про себе як про одного з найвиразніших голосів українського модернізму. У 1931 році вийшла його перша поетична збірка «Привітання життя», яка відразу привернула увагу критики. За нею — «Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936), що закріпили за Антоничем репутацію автора, який творить власний космос — синкретичний, міфопоетичний, сповнених юнацького захвату й філософської заглибленості.
Після ранньої смерті поета його друзі та літературні побратими дбайливо уклали рукописну спадщину. Так світ побачили ще дві збірки — «Зелена Євангелія» (1938) і «Ротації» (1938). Попри скромний фізичний обсяг написаного, ця поезія створила цілу епоху й стала одним із символів українського модернізму.
Не все з Антоничевого доробку вдалося завершити. У начерках лишилися новела «Три мандоліни», роман «На тому березі» та лібрето до опери «Довбуш», над якою мав працювати композитор Антін Рудницький. Ці фрагменти, хоч і незавершені, відкривають інший бік таланту Антонича — прагнення вийти за межі суто поетичного письма.
Образи, з яких зіткано всесвіт Антонича
Теми й мотиви Антонича — це синтез язичницьких лемківських коренів, філософського осмислення буття та глибокого почуття єдності всього живого й неживого. Його поезія — візуальна, барвисто-музична, така, що існує на межі звуку й образу, кольору й руху. Недарма дослідники говорять про Антонича як про автора, який інтуїтивно відчував європейські течії модернізму й водночас творив абсолютно самобутній стиль.
У творчій тяглості він спирається на попередників — Павла Тичину раннього періоду, Євгена Плужника, Олексу Влизька. Сильним враженням для молодого поета став і переклад Артюрового Рембо «П’яного корабля», виконаний Василем Бобинським. Кажуть, що центральний вірш «Книги Лева» — «Балада про пророка Йону» — став своєрідним діалогом із цим перекладом, реакцією на модерністичний виклик Рембо.
Антонич як поет міста
Хоч Антонича часто уявляють як співця природи, він так само переконливо виступає поетом урбаністичного простору. Як зазначає літературознавець Євген Стасіневич, Антонич починає свій творчий шлях у світлій тональності — як модерніст із «позитивною програмою», для якого життя є святом нескінченного перетворення. Проте дуже швидко цей світогляд ускладнюється.
У наступних збірках з’являється місто — живе, строкате, але й тривожне, місто як місце апокаліптичного передчуття. Антонич каталогізує деталі міського пейзажу, але за впорядкованими переліками завжди тремтить відчуття близького зламу, загрози, часу, що ось-ось розсиплеться на друзки. Саме тому його урбаністична поезія така ж багатовимірна, як і його «зелений» світ природи: вона одночасно велична й тендітна, світла й тривожна.
Рання смерть і довге життя в культурі
Передчуття катастрофи, яке часто звучить у пізніх віршах Антонича, виявилося пророчим. 6 липня 1937 року, на двадцять восьмому році життя, Богдан-Ігор Антонич помер у Львові. Після перенесеного гострого апендициту та складного післяопераційного періоду поет захворів на запалення легень. Ослаблене тривалою гарячкою серце не витримало. Його поховали на Янівському цвинтарі — місці, що нині стало майже паломницьким для шанувальників його творчості.
Літературознавець Євген Стасіневич зауважує, що саме Антонич, а не представники рок-культури, насправді став одним із найперших символів так званого «Клубу 27» — покоління митців, чиє життя обірвалося в юності. Хоча, звісно, сам цей термін виник значно пізніше, у другій половині ХХ століття.
Забуття й повернення
Після приєднання Західної України до УРСР творчість Антонича опинилася під негласною забороною. Його називали «аполітичним містиком» і «формалістом», а саму поезію — «ідеологічно шкідливою». Лише в 1960-х роках, завдяки українській діаспорі, інтерес до Антонича почав відроджуватися, а згодом — у 1980-х — він повернувся й до українського літературного канону.
Сьогодні Антонич — один із тих авторів, чия творчість виглядає напрочуд сучасною. Його вірші перекладають, досліджують, включають у наукові програми; його міф — світлий, трагічний і водночас містичний — досі хвилює уяву критиків і читачів.
Антонич у сучасній культурі
Музика й мистецтво активно повертають Антонича в культурний простір. Нещодавно гурт «Пиріг і Батіг» представив альбом «Зелений», створений за мотивами його поезії. «Це спроба документально-музичного занурення в той час, коли писалися ці тексти, і водночас у філософські роздуми поета про життя, смерть та вічність матерії», — зазначає лідер гурту Мар’ян Пиріг.
Не менш яскравим прикладом культурної присутності поета є його знаменитий вірш «Народився Бог на санях», який став однією з найпопулярніших сучасних різдвяних пісень. Мелодію написав бандурист Василь Жданкін, а серед виконавців — Тарас Чубай, Христина Соловій, Марина Круть та інші українські артисти.
