Василя Стуса часто називають “людиною без шкіри”, “оголеним нервом / сумлінням”, а все тому, що він гостро відчував фальш, брехню, чужий біль і не міг замовчувати правду.
Він працював учителем української мови та літератури в той час, коли радянська влада витісняла все українське. Його двічі засуджували та звинувачували в “антирадянській діяльності та пропаганді”. Твори поета конфісковували та забороняли. Та попри все він продовжував писати, перекладати, боротися за українське.
Василь Стус – поет світового рівня, що майстерно володів верлібром, літературознавець, який розпочав моральну реабілітацію письменників Розстріляного відродження, блискучий перекладач Рільке і Ґете, та один з найвідоміших українських політв’язнів, чиє ім’я є символом правди й незламності українського духу. Цю силу він плекав, навіть сидячи в холодній камері з обдертими стінами, бо розкошуванням особистості вважав поезію, а створена ним концепція “самособоюнаповнення” — стала стилем його життя, джерелом натхнення та ключем до емоційної рівноваги.
Дитинство Василя Стуса на Донеччині
Василь Стус народився в 1938 році на Вінниччині в селі Рахнівка. Але ми знаємо письменника як представника Донеччини, адже коли йому було 3 роки, його батьки переїхали в Сталіно (тепер Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Там батько знайшов роботу на хімічному заводі, а малий Василь пішов до школи.
Школу Стус закінчив зі срібною медаллю й, маючи велике бажання стати журналістом, поїхав вступати до Київського університету. Але не склалося — в університеті йому сказали, що він ще замолодий. Тож Василь повертається додому й стає студентом історико-філологічного факультету Донецького педінституту.
Василь Стус – учитель і шахтар
Після закінчення навчання Стус працював у сільській школі в Кіровоградській області, викладав українську мову та літературу. Згодом відслужив два роки в армії на Уралі.
Під час навчання і служби почав писати вірші. Василь Стус чудово знав німецьку й у цей час відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке та переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено.
Не цурався й тяжкої фізичної роботи — після кількох років викладання в школі Горлівки працював підземним плитовим на шахті “Октябрьська” в Донецьку.
Паралельно був літредактором газети “Соціалістичний Донбас”, аж доки не вступив на курс “Теорія літератури” до аспірантури Інституту Шевченка в Києві. Тоді ж зайнявся виданням першої збірки віршів — але вона була вилучена з плану видавництва й згодом вийшла самвидавом.
Початок дисидентства Василя Стуса
Стус ніколи не приховував своєї проукраїнської позиції. Початок його дисидентства припав на 1965 рік. Під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” він разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом і Юрієм Бадзьом закликав киян засудити арешти української інтелігенції.
Після завершення показу Іван Дзюба вийшов на сцену та промовив до глядачів:
“Зараз відбуваються масові політичні арешти української інтелігенції та молоді в Києві, Львові та інших містах. Повторюється 1937 рік. Молодь повинна заявити протест владі, затаврувати ганьбою за несправедливість”.
Кореспондент Чорновіл звернувся до публіки із закликом піднятися з місць на знак протесту проти “політичних репресій”. Певна частина публіки прийняла заклик, проте Дзюбу перервала адміністрація кінотеатру.
У звіті КДБ також ішлося про особу, яка після закінчення демонстрації фільму стала вигукувати: “Де ж правда? Чому не дають говорити правду?”
Цією особою виявився Василь Стус. Це дійство стало першим протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції поета відрахували з аспірантури.
Убивство Алли Горської
Ще одна визначальна подія, де Стус свідомо пливе проти течії режиму, — у 1970 році він першим публічно називає убивство художниці, правозахисниці й дисидентки Алли Горської убивством. За офіційною версією слідства, її зарубав через неприязні сімейні відносини свекор (якого знайшли за кілька днів на залізничному полотні з відрізаною потягом головою), але в сімейному й дисидентському середовищі всі були переконані, що це політичне вбивство. Станом на зараз зіставлення слідчої справи та доповідних голови КДБ дає аргументовану доказову базу спланованого замаху.
Але тоді довести правду чи добитися справедливості в органах було неможливо. Тому похорон Горської в Києві перетворився на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму. Алла Горська була близькою подругою Стуса й на похороні він ніс її портрет, збереглося фото з того дня. Також їй він присвятив вірш “Пам’яті Алли Горської”.
Найщасливіші роки Василя Стуса
Для Стуса настає час низки швидкоплинних робіт: кочегар, різнороб, інженер технічної інформації в проєктно-конструкторському бюро… Але також це був час інтенсивної творчої праці, він писав поезію й критику, робив переклади, були спроби писати прозу.
Не дивлячись на постійні пошуки заробітку, це, певно, був найщасливіший період життя Василя Стуса — адже в 1965 році він одружується зі своїм єдиним коханням, Валентиною Попелюх.
У 1966 у них народився син Дмитро, нині письменник, літературознавець, голова Всеукраїнської творчої спілки “Конгрес літераторів України” і генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка.
Син письменника наголошує, що проти його батька борються і сьогодні: в окупованому Донецьку угрупування “ДНР” демонтувало пам’ятну дошку на університеті, де вчився поет.
Валентина стала вдовою у 1985, коли Василь загинув в ув’язненні. Вона пережила чоловіка майже на 37 років і померла в березні 2022 на 84-му році життя. Під час повномасштабного вторгнення Росії, яка забрала життя її чоловіка.
“Валя померла після тяжкої хвороби, на безмежно люблячих дбайливих руках свого сина Дмитра, під вибухи, у селі під Києвом, де тривають бої”, – повідомила на своїй сторінці у Facebook її невістка Тетяна Стус.
Сьогодні син Дмитро займається дослідженнями творчості батька. У своєму дитинстві він пам’ятає його виснаженим, проте завжди зосередженим.
“Пригадую стомлене обличчя тата, що падав на ліжко геть знеможеним після роботи, аби вночі доводити “Палімпсести”. Пам’ятаю врівноважений відчай від неможливості займатися улюбленою справою. Його останні слова до мене були: “Сину, я дуже хочу, аби ти дивився на світ широко розплющеними очима, щоб не тримав зла. Вони не відають, що діють”, – пише Дмитро.
У щасливі роки Стус почав видавати свої перші збірки, однак видавництва не хотіли їх брати. На щастя, існувало таке поняття як самвидав, тобто творчість видана підпільно.
У 1970 році книжка віршів поета “Зимові дерева” потрапила до Бельгії. Пізніше її видали в Лондоні у видавництві організації українських націоналістів.
Перший арешт Василя Стуса
Уперше заарештували Василя Стуса 13 січня 1972 року, коли він повернувся зі Львівщини, де перебував на лікуванні. Дружина Валентина Попелюх згадувала: “Постукали. Ми відкрили. І ввалились. Здається, їх було так багато. І почався обшук. Василь їх впустив. Це було так незвично для нас… Усе перевертали”.
Тоді поета звинуватили в “антирадянській діяльності та пропаганді” й засудили до п’яти років позбавлення волі та трьох років таборів.
Під час обшуку в нього вилучили майже все написане за 15–17 років: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади.
“Загалом у мене забрали коло 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, коло 30 друкарських аркушів поетичних перекладів. Окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статей.
Практично це значить, що в мене забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності. Тільки мала частина написаного побачила світ – адже мені постійно відмовляли в праві друкуватися”, – йдеться в листі Стуса “До ПЕН-Клубу” (1976). (Ред. “ПЕН-клуб” – міжнародна неурядова організація, яка об’єднує професійних письменників, редакторів та перекладачів).
Відмова від громадянства СРСР
Василь Стус двічі відмовлявся від громадянства СРСР. Першу заяву він написав 15 липня 1976 року. Тоді він звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР із відмовою від громадянства. Поета обурювало те, що влада постійно конфіскує його вірші, листи та знищує їх. Наприклад, тоді в поета вилучили рукопис збірки “Палімпсести” для “перевірки”. Також йому відмовляли в доступі до книжок, вчиняли фізичне та моральне насильство.
Вдруге схожу заяву Стус написав 1978 року. Тоді із заслання Василю довго не хотіли надавати дозвіл відвідати важко хворого батька. Втім, Стуса підтримали жінки із сусіднього табору, які оголосили голодування.
Тож поета все ж таки відпустили на декілька днів додому, де він попрощався з батьком, який важко переживав за синову долю. Його останні слова: “Сину, яка мені тяжка ця ганьба…”.
Того ж року Стус написав: “Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства”.
Другий арешт Василя Стуса, який став останнім
У серпні 1979 року Василь Стус повернувся до Києва і вступив до Української Гельсінської спілки, яка об’єднала всіх українських правозахисників.
У травні 1980 року його знову арештували та звинуватили в “антирадянській діяльності й пропаганді”. Подруга Василя Надія Світлична вважала, що готувати другу справу радянська влада почала одразу після першого ув’язнення поета.
2 жовтня Київський міський суд засудив “особливо небезпечного рецидивіста” Василя Стуса на 10 років таборів посиленого режиму і 5 років заслання. Стус відмовився від допомоги будь-якого адвоката й хотів самостійно себе захищати.
Дмитро Стус писав:
“Останнього слова підсудному сказати не дали. “Палачі! Ви мені не дали навіть останнього слова!”, – вигукнув поет, коли його з викрученими руками спеціальний наряд тягнув до виходу із судової зали. Останніми словами, які почула його дружина, були: “И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!”.
Смерть Василя Стуса
Помер Василь Стус у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року в таборі села Кучино, Пермської області. На той час йому було 47 років.
Дмитро Стус подає кілька версій подій тієї ночі:
- прапорщик Новицький без попередження висмикнув прут, яким на день кріпилися до стіни нари. Вони важили до 90 кг. Від несподіваного удару Василь Стус помер;
- на той момент Василь Стус був виснажений від постійних голодувань, фізичних та моральних принижень, мав проблеми із серцем, втрата своїх творів також наклала свій відбиток. Поет не мав сил опустити нари, тож вони впали на нього. Наглядачі не звернули на це уваги, тож ув’язненому не надали вчасно допомоги.
“Так закінчилося життя Василя Стуса, людини, яка завше трималася своїх переконань, не могла миритися із безправним становищем українців у СРСР та кинула виклик тоталітарній системі своєю інакшістю, патологічною неспроможністю мовчати, коли поруч із тобою чиниться несправедливість”, – підсумувала Ольга Пуніна.
Через це радянська влада намагалася всіляко перешкоджати творчому становленню митця. Однак смисли Стуса, його любов до України, відчуття власної гідності, нетерпимість до несправедливості й досі є взірцем для сучасних українців.
Роль Віктора Медведчука в житті й загибелі Стуса
На другому судовому процесі проти Василя Стуса держава призначила йому адвоката — Віктора Медведчука, нині відомого, як ексголова проросійської політичної партії “Опозиційна платформа – За життя”, підозрюваного в держзраді й фігуранта обміну полоненими між Росією і Україною.
То якою ж є роль Медведчука в смерті Стуса? Відомо, що після того, як Стус зустрівся із призначеним адвокатом, він намагався відмовитися від нього й захищатися самостійно. Але йому не дозволили — як пізніше не дозволили сказати останнє слово.
Віктор Медведчук під час суду не просто не виконував своєї функції — захисту обвинувачуваного, він ще й сам визнав провину Василя Стуса у висунутих звинуваченнях, що взагалі суперечить концепції адвокатського захисту.
Він визнав, що всі “злочини”, нібито вчинені його підзахисним, “заслуговують на покарання”.
Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, “виконував норму”, а до того ж має низку хронічних захворювань. Такі аргументи, треба розуміти, мали пом’якшити жорстокість спущеного з Москви вироку.
Історик Вахтанг Кіпіані, автор книги-дослідження “Справа Василя Стуса”, яка стала широковідомою після намагання Віктора Медведчука заборонити її, називав останнього “шісткою комуністичної системи” і “одним з тих, хто розпинав поета Стуса”:
“Медведчук, як можна зробити висновок зі справи № 5, був актором у спектаклі, режисером якого був КГБ. Де і суддя, і прокурор, і так звані свідки, і захисник були по один бік. Була поставлена мета – засудити на максимальний термін – вона була виконана. І Медведчук де-факто був асистентом КГБ у цьому процесі”, — сказав Кіпіані в своєму виступі в Київському апеляційному суді, який проводив засідання щодо розгляду апеляційних скарг у справі за позовом Віктора Медведчука проти книжки “Справа Василя Стуса”.
Перепоховання Стуса в Києві
Довгий час про смерть Василя Стуса не знали ні сім’я, ні друзі.
Привезти тіло в Україну вдавалося тільки через чотири роки, адже письменник помер раніше за час, коли мав сплинути його термін ув’язнення — принаймні, такою була аргументація радянської влади. Згодом ціною великих зусиль Стуса вдалося перепоховали разом з дисидентами Олексою Тихим і Юрієм Литвином на Байковому кладовищі в Києві. Тоді на процесію, яка проводжала політичних в’язнів у останню путь, вийшли, за оцінкою Дмитра Стуса, “десятки тисяч людей, які чекали на морозі кілька годин”, аби побачити дисидентів і віддати їм останню шану. Демонстрація набувала політичного характеру, була спонтанним, але масовим актом непокори радянській системі — над протестувальниками майоріли жовто-блакитні й навіть червоно-чорні стяги.
1990 року Василь Стус був посмертно реабілітований.
