«Росіяни тримали мене під прицілом за самогон»: історії евакуйованих з Олешок

Переселенці прибувають, загорнуті в прапори, після подорожі до безпечного місця через окуповану територію, Росію та Білорусь

Антонія — репортерка з Києва, яка висвітлює події в Україні та Росії. Вона увійшла до шорт-листа номінації «Найкращий журналіст на початку кар’єри» на премії Freelance Journalist Awards 2025

Рая витерла сльози з очей українським прапором, яким була обгорнута, згадуючи той день, коли російський солдат, озброєний автоматом, увірвався до її будинку в окупованих Олешках.

Він погрожував їй зброєю і вимагав самогону, розповіла 63-річна пенсіонерка. «Я стояла там, тремтячи всім тілом, а він просто стояв, посміхаючись, і казав: “Чому ти плачеш?”»

Їй знадобилося два дні, щоб оговтатися від шоку після того, як він пішов. Коли до неї завітала сусідка, вона була вражена зовнішнім виглядом Раї й сказала, що та виглядає «блідою, як глина».

«А як інакше я могла виглядати?» — згадує вона свою відповідь. «Він погрожував мені автоматом».

Переселенка дала інтерв’ю газеті «The Telegraph» після повернення в Україну після виснажливої подорожі, що тривала кілька днів і пролягла далеко від її дому в зруйнованому прифронтовому містечку, через окуповану Росією територію України, до Анапи на півдні Росії, а потім до Гомеля в Білорусі.

Звідти вона та інші евакуйовані мешканці Олешок перетнули кордон з Україною, махаючи руками, плачучи та посилаючи повітряні поцілунки з вікон автобусного конвою.

Коли двері відсунулися, у притулку на півночі країни вони висипали назовні: кожен з них був загорнутий у український прапор, скандував «Слава Україні» та «Слава героям» і обіймав глядачів.

«Як я радий дихати повітрям вільної України!» — вигукнув один чоловік, кульгаючи на милицях, і захоплено поцілував у обидві щоки жінку, яка його зустрічала.

Однак за цією радістю ховалася безсумнівна скорбота серед тих, хто вижив з Олешок.

Обличчя були виснажені, а під очима — глибокі тіні; у багатьох були помітні рани, дехто втратив кінцівки, а інших одразу з автобусів супроводжували до карет швидкої допомоги, що чекали на них.

Це місто в Херсонській області, яке було окуповане в лютому 2022 року, протягом більшої частини цього року перебувало у стані гострої гуманітарної кризи після того, як через бойові дії та атаки дронів воно опинилося в ізоляції, що з травня повністю унеможливило постачання продуктів харчування та ліків.

За оцінками українських чиновників, у Олешках залишалося близько 2 000 мешканців, перш ніж локальне перемир’я, досягнуте за посередництва Меланії Трамп та Папи Римського, на початку цього тижня надало їм короткий проміжок часу для евакуації.

90-річна Світлана Василівна прожила в Олешках 64 роки, перш ніж покинути місто цього тижня. Вона розповіла виданню «The Telegraph», що під час окупації ледь наважувалася виходити за поріг свого будинку, навіть після того, як у 2022 році верхній поверх її оселі був знищений пожежею, а наступного року перший поверх затопило.

За її словами, у 2025 році ситуація ставала дедалі безнадійнішою, але вона виживала завдяки пакункам з їжею, які надавала місцева церква, а також розраховувала на своїх курей, які забезпечували її свіжими яйцями.

Потім поставки їжі припинилися, а російські солдати обстріляли її паркан, залишивши курей беззахисними перед зграями бродячих, голодних бездомних собак, покинутих господарями, які втекли. До цього року їсти було «просто нічого».

«У мене було лише трохи зерна, і я настільки ним наїлася, що більше не могла його їсти. Я просто відчувала цю порожнечу всередині, серце боліло, тим більше що я важу лише 55 кілограмів», — сказала Світлана, вказуючи кістлявими руками на живіт.

Навіть тоді вона ледь наважилася покинути свій дім, але усвідомила, що залишитися означало б неминучу смерть у сувору, безплідну зиму: «Усі мої вікна були розбиті, все всередині згоріло, і весь будинок стояв з відкритими дверима. Труби лопнули, опалення не працювало, я замерзала. Я й гадки не маю, як мені вдалося вижити».

Інші мешканці міста розповідали, що виживали завдяки овочам, вирощеним на присадибних ділянках, які періодично піддавалися обстрілу, та їстівним бур’янам, зібраним у дикій природі. «Це було, по суті, випробуванням на виживання», — сказала 65-річна Люба. «Не у всіх були можливості поливати свій город або садити рослини, тому ми справді згуртувалися й ділилися тим, що мали, один з одним.

Останнім часом люди варили суп із певного виду їстівної дикої зелені. Було важко [нагодувати всіх], але ми справді допомагали одне одному й продовжували чекати, що щось зміниться в нашому житті».

Коли ситуація погіршилася, деякі мешканці спробували здійснити небезпечну подорож до сусіднього міста Раденськ, що за 12 миль на південний схід, у пошуках провізії. Маршрут пролягав дорогою, усіяною мінами та патрульованою безпілотниками-вбивцями з видом від першої особи.

Усипана трупами та обгорілими автомобілями, ця дорога часто ставала смертельною для тих, хто наважувався подолати її пішки, на велосипедах або в транспортних засобах.

66-річний Володимир Цолакі, українець грецького походження, розповів, що намагався дістатися до Раденська разом із трьома жінками, але всі вони отримали важкі поранення, коли їхній автомобіль наїхав на міну.

«Мені пощастило найбільше», — сказав він, вказуючи на свою поранену ногу. «Я врятував їх, відвіз до лікарні. Вони не могли виїхати [з Олешок], бо були в дуже поганому стані, тяжко поранені».

Інша мешканка, 75-річна Ніна, розповіла, що одна літня жінка була змушена провести ніч у лісі після спроби перетнути дорогу через небезпеку, яку становили безпілотники-камікадзе, що кружляли над головою у пошуках жертв.

У самому місті на лінії фронту, за словами мешканців, не залишилося жодного неушкодженого будинку. «У мене не залишилося жодного вікна, — сказала Рая. — Двері ледь тримаються. Усі вікна забиті дошками».

У травні снаряд влучив у її будинок, що спричинило струс мозку та травму лівої ключиці, розповіла вона. Це, разом із її жахливим досвідом із російським солдатом, сприяло її рішенню виїхати.

На відміну від інших мешканців, вона сказала, що майже не сподівається на те, що колись повернеться. «Коли починаються пожежі, ми бігаємо зі шлангом, гасячи їх — і у себе, і в сусідів», — згадувала вона.

«Але хто ж тепер їх гаситиме? Будинки просто згорять — не залишиться нічого, до чого можна було б повернутися».

Хоча багато з тих, хто залишився, були людьми похилого віку та з інвалідністю, невелика кількість дітей також пережила роки окупації та місяці голоду. На запитання, чи радий він, що повернувся в Україну, 9-річний Іван сором’язливо відповів «так».

«Він був такий наляканий, особливо вночі, коли над головою пролітали дрони «Баба Яга», — пояснила мама Івана. — Дрони, міномети — коли вони стріляють, щось свистить і пролітає прямо над нами».

«Один дрон влучив у нашу машину у дворі, а інший — теж у двір; снаряди падали навколо нас, осколки летіли всюди», — додала вона.

Дехто чекав роками, щоб побачити своїх родичів, які опинилися в пастці в окупованому Олешках. 19-річна Ліза Палій та її 16-річна сестра Дарія не бачили свого батька Михайла протягом трьох років, відколи вони втекли з Олешок, коли він наполягав на тому, щоб залишитися.

На запитання, що вона скаже йому після його приїзду, Ліза відповіла: «Ви, можливо, цього не зрозумієте, але я буду дуже злитися на нього. Бо було багато криків, було багато суперечок, було багато вмовлянь.

«Мабуть, спочатку я розплачуся, мені стане так полегшало, але я все одно буду трохи злитися на нього за те, що він змусив нас пережити пекло за цей час».

І справді, коли Михайло вийшов з автобуса, Ліза та Дарія хрипкими голосами закричали: «Тату! Тату!», обіймаючи його разом із мамою Жанною та нестримно плачучи від радості.

Вдома, за їхніми словами, для нього приготували домашній обід — борщ із салом та шматками сала. «Він обіцяв привезти мені мариновані помідори, — сказала Жанна. — Поєднайте херсонські мариновані помідори з київським салом — і ви отримаєте щось смачне. Це буде чудова вечеря».

Багато мешканців сказали, що все ще сподіваються на те, що після війни їм вдасться повернутися додому.

«Я вірю, що доживу до цього», — сказала 70-річна Людмила Оцелова в інтерв’ю The Telegraph. «Історія Олешок налічує майже тисячу років. Тут була козацька Олешківська Січ — місце для енергійних людей.

«Сподіваюся, що доживу до того, як Олешки знову стануть вільними… Олешки були Україною і залишаються українськими».

Джерело: telegraph.co.uk