Я пішла купувати штори під час повітряної тривоги. І не тому, що я «стійка»

Ми не можемо розраховувати на завтра, тому було б розумно мати менше речей. Проте ми облаштовуємо свої оселі, аби закріпитися в сьогоденні.

Я стояла перед зачиненими дверима підвалу в будинку у нашому районі й сміялася, коли українська ППО збивала дрони прямо над моєю головою. Я вбігла в перший житловий будинок, до якого змогла дістатися, і навіть сфотографувала зачинені двері — бомбосховище, до того ж зачинене, — бо хотіла це запам’ятати. Я йшла купувати штори.

Перед тим, як вийти з дому, я не перевірила, чи оголошено тривогу. Я просто вирушила до магазину, що знаходився за 20 хвилин ходьби через наш житловий район. Але десь по дорозі в небі над моєю головою почали вибухати снаряди — і раптом я йшла містом, яке зазнавало обстрілу, бо вирішила, що моїм вікнам потрібні нові штори. З чого, в біса, я сміялася? Я мала б бути наляканою, і я була. Просто я все ще хотіла ті штори, і ця абсурдність здавалася мені кумедною.

Магазин штор був закритий через обстріл — виявляється, ця міжнародна мережа, на відміну від багатьох українських магазинів, зачиняється, коли лунають сирени. Тож я повернулася наступного дня й купила їх. Вони кращі за старі й добре закривають вікна. Лише після того, як я їх повісила, я зрозуміла, що завдяки їм я також менше бачу війни зі свого дивана: спалахи протиповітряної оборони, дим, усе, що відбувається надворі. Я не зробила війну безпечнішою. Я лише трохи ускладнила собі можливість її бачити.

Я була поза Києвом місяць, і поки мене не було, ритм війни, з яким я жила роками, змінився: атаки тепер відбувалися вдень, сирени могли заполонити половину дня, а вибухи, дрони та дим стали частиною денного звукового ландшафту так, що це здавалося новим навіть для мене. Моєю реакцією, мабуть, стало придбання штор.

У січні 2022 року, повернувшись до Маріуполя, коли всі навколо нас чекали на вторгнення Росії, мій чоловік купив дорогу кавоварку. Я вважала це безглуздим. Він сказав мені, що втомився жити у страху й очікуванні, що хоче жити тут і зараз, і що якщо кавоварка прослужить лише кілька тижнів — йому байдуже. З початку повномасштабного вторгнення він купив телевізор, електронне піаніно, величезний монітор для мого ноутбука, пральну машину та сушилку — щороку щось велике, що може бути розтрощене за мить.

Ми не займаємося великими справами. Наша підлога все ще потребує ремонту, а квартира, в якій ми живемо з часу втечі з Маріуполя у 2022 році, потребує капітального ремонту. Ми не вкладаємо в це коштів, бо витрачати значні гроші, час та енергію на місце, яке завтра може знищити ракета, здається трохи божевільним. У цьому є дивна логіка, яка, якщо придивитися уважніше, насправді відсутня. Але дрібниці все одно пробираються до нас.

Я залишила всі свої книги в Маріуполі. Коли ми тікали, вони не були серед найпершочергових речей для евакуації, а згодом їх було втрачено, коли наша орендована квартира була зруйнована під час авіаудару по Драматичному театру. У Києві я знову почала купувати книги, по одній за раз, і якось так вийшло, що тепер у мене є ціла книжкова шафа, заповнена ними. Ми завели рослини. Ми завели котів — зараз їх четверо: двоє з Маріуполя та двоє, яких ми взяли під опіку під час повномасштабної війни. Один із них ледь бачить, ледь чує і кульгає після нещасного випадку; ми обрали його у 2023 році, мабуть, вирішивши, що наше життя справді потребує ще однієї вразливої істоти, про яку треба турбуватися.

Раціональна стратегія на час війни полягала б у тому, щоб мати менше, потребувати менше, прив’язуватися до менше. Ми двічі залишали дім, обидва рази лише з тим, що змогли винести, тож ніхто не мусить нам пояснювати, якою ціною дається прив’язаність.

Це не те, що ми не знаємо, що може статися. Минулого тижня було вражено будівлю, що належить до місця роботи мого чоловіка. Він був у іншій будівлі, але міг би опинитися там, і я не знаю, як передати цей страх. У своєму Instagram я переважно публікую дописи про котів, стендап, спорт, красу та інтер’єри, бо не хочу проводити кожну годину, дивлячись на війну — але новини пробиваються навіть крізь ці фільтри.

У моїй стрічці я побачила допис від солдата з фронту, у якому були показані кадри з місця, де стояла та будівля: автостоянка, згорілі автомобілі та новина про те, що його дружина, яка працювала разом із моїм чоловіком, загинула саме там. Там були фотографії, на яких вони вдвох заходили до нового будинку, який купили й планували відремонтувати, зі ще голими стінами, та нової машини, яку придбали за 10 днів до того — а потім та сама машина, спалена дотла на парковці разом із усім, що навколо. Вона була всередині. Це був один і той самий удар. Що тут можна сказати?

Під час атаки у нас є своя невеличка шкала терміновості. Балістична ракета: у ванну. Негайно. Крилата ракета: можна допити каву. Дрони — найдовше, тож зазвичай можна продовжувати займатися своїми справами. Поки що.

Насправді я пишу цю колонку з ванної кімнати — найбезпечнішого місця в квартирі. Пролунала сирена повітряної тривоги, і я чую, як зовні працює протиповітряна оборона; чотири коти поруч зі мною. У Telegram люди публікують прямі трансляції з різних куточків Києва, часто ще до того, як про це з’являється інформація в офіційних новинах, і в той час, як я пишу ці рядки, у центрі Києва горить будівля Національної академії наук України. Одна людина загинула. Люди вилазять з вікон верхніх поверхів на пожежні драбини. Я сиджу у ванні, дивлюся це наживо на своєму телефоні й пишу про штори.

Під час іншої тривоги, яка тривала з полудня аж до ночі, ми завітали до друзів на недільний барбекю. Ми сиділи надворі, поки десь над нами щось горіло або збивалося; тим часом хтось перевертав м’ясо на грилі, а мама мого друга розповідала мені про нові квіти у своєму саду. У якийсь момент у мене виникла дуже чітка думка, що, теоретично, щось може впасти прямо на мою тарілку. Потім я знову подивилася на квіти.

Ось що мені здається складним у слові «стійкість», яке так часто вживають щодо людей, що живуть у зонах війни. Воно звучить як чеснота, щось благородне, що розвивається під час випробувань — але насправді це здається набагато менш благородним. Штори трохи приховують від мене війну. Я відчуваю провину за те, що закриваю очі на жахи, що відбуваються зовні, але насправді це більше схоже на відмову дозволити війні диктувати кожне моє рішення.

Тож штори тепер висять. Вони роблять кімнату теплішою і краще закривають вікна. Фотографія зачинених дверей досі зберігається в моєму телефоні. Наступне: мені треба пофарбувати стіни у ванній. Колір я вже вибрала.

Діана Берг — українська мисткиня, письменниця та культурний менеджер з Маріуполя, а також засновниця «Platform TU» — незалежної культурної ініціативи, яка після повномасштабного вторгнення Росії наразі діє у вигнанні.

Джерело: www.theguardian.com