Пошуки матері, яка намагається врятувати свого сина з окупованої України

Вони зважилися на ризиковану спробу возз’єднатися після трьох років розлуки, хвороб і поневірянь — таких випробувань, які випали на долю багатьох тисяч сімей, розірваних війною на сході України.

Мати трьох дітей сиділа в українському реабілітаційному центрі, стискаючи телефон у руці, сподіваючись, що він задзвонить, і намагаючись знову зібрати воєдино свою розбиту сім’ю.

55-річна Лілія Прутян працювала військовим медиком, коли в лютому 2022 року вторглися російські війська. Її захопили в полон, знущалися над нею, звинуватили в тероризмі й утримували протягом двох з половиною років.

Після звільнення вона проводила більшу частину часу в цьому реабілітаційному центрі, розташованому в лісі на околиці Києва, відвідуючи співбесіди з представниками влади, прийом у лікарів, сеанси групової терапії, заняття з верхової їзди та лижного спорту, масажі, заняття з йоги та проходячи реконструктивну операцію на правій барабанній перетинці.

Але насправді пані Прутян понад усе хотіла повернути свого наймолодшого сина, Діму Захребаєва, якого вона не бачила три роки. Йому тепер було 20, і він мешкав сам у їхньому будинку в рідному селі, яке з 2022 року перебувало під російською окупацією. Побоюючись, що його примусять вступити до російської армії, вона відчайдушно прагнула врятувати його, хоча це мала бути складна й небезпечна операція.

Нарешті, трохи перед 19:00 однієї неділі, пролунав дзвінок, і вона підняла слухавку ще до того, як пролунав перший сигнал. Намагаючись зберегти спокійний голос, вона говорила нейтрально, не знаючи, хто може слухати.

«Діма, привіт, як ти?» — запитала вона. «Усе гаразд?»

Їхня розлука — це історія багатьох сімей у тих 20 відсотках України, які контролюються Росією. Мільйони людей втекли з цих окупованих територій, але мільйони залишилися, не бажаючи або не маючи можливості виїхати. Поки міста перетворювалися на руїни, сім’ї, подібні до сім’ї пані Прутян, розлучалися — це постійне джерело страждань і одна з причин, через яку Україна відмовляється віддавати території в рамках будь-яких мирних переговорів.

Батько трьох синів пані Прутян помер кілька років тому. Її найстарший син служив в українській армії. Середній син вступив до російської армії, залишивши Діму, наймолодшого з усіх, самого по собі.

Вона ретельно спланувала втечу Діми, заплативши таксисту близько 115 доларів за те, щоб той таємно переправив йому тимчасовий український паспорт. Вона найняла іншого водія, який перевозив людей з окупованих територій через Росію до Білорусі, а зрештою — назад на територію, контрольовану Україною.

По телефону пані Прутян засипала Діму питаннями: чи готується він до від’їзду? (Так.) Чи знайшов він шланг, щоб злити воду з системи опалення? (Так.) Чи бачився він зі своїм дядьком? (Ще ні.) Чи все йде за планом? (Так.)

«Обов’язково одягнися тепло на дорогу, — сказала вона йому. — Але й не переборщи. Якщо стане занадто тепло, завжди можна зняти куртку. Тільки не дай собі замерзнути. Можливо, доведеться довго чекати на вулиці. Ти вже визначився з взуттям? У тебе є пара?»

За кілька днів Діма планував покинути єдиний дім, який він коли-небудь знав, щоб зустрітися з мамою в Києві, де він ніколи не бував. Він спакував велику спортивну сумку, склавши дві улюблені сукні мами — одну рожеву, одну блакитну — та кілька своїх футболок і светрів. Він засунув туди свій футбольний м’яч і шапку.

Діма сховав свій тимчасовий паспорт у рюкзаку. І чекав.

Мати

Пані Прутян виховувала своїх синів у будинку з шлакоблоків, який її батьки збудували в Ближньому — селі в Донецькій області з населенням близько 750 осіб, де розташовані зернові елеватори, ферми та низькі будівлі.

У 2014 році протестувальники усунули проросійського президента України, а Москва у відповідь розпочала «тіньову війну» на сході України. Кремль підтримав сепаратистські угруповання та розгорнув власні війська в Донецькій і Луганській областях — регіоні, який називають Донбасом.

Робочих місць стало мало. Пані Прутян, яка за освітою була бухгалтером, отримувала державну допомогу та заробляла еквівалент приблизно 140 доларів на місяць, працюючи на заправній станції.

Тоді вона вирішила вступити до армії, де зарплата становила близько 365 доларів на місяць. У той час вступ до лав Збройних сил України був патріотичним вчинком на Донбасі, де деякі люди симпатизували Росії, налаштовуючи сусідів один проти одного, братів — один проти одного. Проте для матері такий крок був великою рідкістю.

Тим не менш пані Прутян була переконаною українкою, і їй потрібні були гроші, тож на початку 2017 року вона вступила на службу як військовий бухгалтер, допомагаючи вести фінансові справи батальйону. Ця робота вимагала від неї залишити дім.

Їй було 47 років. Її двоє старших синів були вже дорослими. Дімі було лише 12.

Пані Прутян покладалася на своїх старших синів, родичів і друзів, які доглядали за Дімою. Вона поверталася кожні два-три тижні, пекла медові коржі та готувала піцу з великою кількістю м’яса. Вона виправдовувала свою відсутність, кажучи собі, що робить те, що зробив би чоловік, аби її родина могла вижити. І, за її словами, вона знайшла сенс життя в армії.

Вона пройшла підготовку як бойовий медик і в 2019 році була відправлена на передову.

Коли її контракт закінчився, у 2020 році вона повернулася додому на п’ять місяців, щоб побути з Дімою. Потім вона знову вступила на службу. Так само вчинив і її найстарший син.

Після початку повномасштабного російського вторгнення підрозділ пані Прутян був відправлений на захист Маріуполя — важливого портового міста. Бої там були запеклими, і підрозділ продовжував битися.

Вже на 16-й день війни російські війська оточили пані Прутян та шістьох інших українських солдатів у селі на північ від Маріуполя. Залишившись без боєприпасів, вони здалися.

Троє росіян відокремили її від чоловіків і зачинили в будинку, де допитували її протягом кількох днів. Чому вона вступила до армії? З ким вона служила? Потім солдати вимагали сексу, розповіла вона. Пані Прутян намагалася домовитися. «Хоча б один з вас», — згадувала вона пізніше свої слова.

За її словами, один російський солдат зґвалтував її.

Газета «The New York Times» не змогла самостійно перевірити її розповідь, але вона збігається зі свідченнями інших жінок, які розповіли правозахисним організаціям про сексуальне насильство в полоні. Міністерство оборони Росії не відповіло на запит щодо її досвіду, але загалом заперечує зловживання щодо полонених.

Через кілька днів її зачинили в підвальній камері в Донецьку. За її словами, понад 20 жінок були затиснуті в приміщенні, розрахованому на 10 осіб. Вночі їм доводилося ділитися матрацами, щоранку співати російський гімн і цілий день стояти.

За її словами, якщо вони сідали, охоронці їх били. Води було мало, а туалет перестав працювати. Жінки зберігали залишки супу, щоб використовувати рідину для змивання туалету, розповіла вона.

Вуха пані Прутян, пошкоджені під час бойових дій, запалилися. Вона почала втрачати слух.

Влітку 2023 року її перевели до в’язниці на півдні Росії й поставили перед судом за звинуваченням у тероризмі — цю справу висвітлювали місцеві ЗМІ.

Під час одного судового засідання її середній син подав письмові свідчення проти неї. Саме так вона дізналася, що він вступив до російської армії, і що їхня родина вже ніколи не зможе бути повною.

Зрештою їй вдалося надіслати листи Дімі та своєму старшому синові.

У вересні 2024 року пані Прутян все ще перебувала під судом, коли її раптово звільнили в рамках обміну полоненими. Повернувшись на територію, контрольовану Україною, вона цілувала дерева та ходила босоніж по траві. Найбільше вона турбувалася про Діму.

Син

У лютому 2022 року Ближні стали лише невеликою перешкодою на шляху російського наступу до узбережжя. Солдати захопили село й зробили його своїм. Українські прапори викидали або клали на землю як примітивні «килимки для вітання» перед продуктовими магазинами. З’явилися прапори «Донецької народної республіки» — маріонеткового режиму, підконтрольного Росії.

Війська заселилися в будинки мешканців, які втекли, використовуючи Ближні як плацдарм для нападів на Волноваху — сусідній транспортний вузол.

Спочатку Діма, худорлявий 17-річний хлопець із темним волоссям, боявся виходити на вулицю. До того, як її захопили, мати дзвонила йому й писала повідомлення, коли це було можливо. Одного разу він сказав їй, що бачить російських солдатів біля її фруктових дерев.

Потім вона перестала відповідати. Протягом місяців він не знав, чи вона жива.

Після короткого перебування у свого середнього брата — який завжди виступав проти того, щоб мати та старший брат вступали до лав української армії — Діма повернувся додому, знову сам.

Діма, який хворіє на цукровий діабет 1-го типу, був невеликим на свій вік, але дорослішав швидше за своїх друзів. Він покинув школу після 9-го класу, вступив до сусіднього лісотехнічного училища й навчався ремонтувати трактори.

Тепер навчання припинилося. Роботи не було. Інтернет і телефонний зв’язок працювали розчаровуюче повільно. Прогулюючись Ближніми, він опускав голову, коли проходив повз російських солдатів.

Діма попросив свого найстаршого брата, який воював за Україну, надсилати йому гроші — приблизно 80 доларів за раз, які Діма мусив обмінювати на російські рублі, щоб купити продукти. Він готував прості страви: макарони, кашу та яєчню.

У вересні 2022 року він тяжко захворів через ускладнення, спричинені діабетом. Його середній брат відвіз його до головної лікарні області й залишив там. Лежачи у відділенні інтенсивної терапії, Діма й гадки не мав, що його матір утримують у полоні менш ніж за п’ять миль звідти.

Саме приблизно в той час, судячи з усього, середній брат остаточно визначився з вибором сторони, як розповіли його мати та брати. Він одружився з проросійською українкою. Продав машину своєї матері. Перестав спілкуватися з братами. Незабаром він вступив до російської армії.

Це був той вид розриву, який розірвав сім’ї по всій окупованій території.

У лікарні Діму ніхто не відвідував. Не маючи дорослого, який би взяв на себе відповідальність, він пробув там місяцями, доки вчителька з його школи не знайшла його й не виписала з лікарні.

Це була зима 2023 року, через рік після вторгнення. Більше половини населення Ближніх втекло. Діма виявив, що в його будинку мешкають російські солдати, але все одно повернувся туди — це був своєрідний протест. Солдати незабаром пішли, залишивши після себе недоїдені військові пайки, старі чайники та електричну плиту. Діма помітив, що багато чого зникло: столові прибори, золото, прикраси, ноутбук, а також частина його одягу та взуття.

Він повернувся до школи й влаштувався на будівництво на півставки. Він навчився готувати борщ і смажити ковбаски. Він отримав російський паспорт, який був йому потрібний, щоб оплачувати комунальні послуги, отримувати консерви від гуманітарних організацій та відвідувати школу.

Війна була поруч. Діма двічі бачив трупи. Він бачив російських солдатів і сподівався, що вони не змусять його йти в армію.

І він чекав.

Повторна зустріч

Наприкінці лютого 2025 року Діма вирушив у дорогу. Таксі довезло його до Волновахи, де він приєднався до інших, які тікали від окупації, сідаючи в джип. Один із пасажирів прямував до Білорусі; інша везла свою дитину до неокупованої України.

Діма брехав на прикордонних контрольно-пропускних пунктах. Спочатку вони перетнули кордон із Росією — це був єдиний практичний і відносно безпечний шлях виїзду з окупованої України, — потім до Білорусі, а звідти до Польщі, перш ніж повернутися до України; загальна відстань подорожі становила 1 740 миль. Вони спали в автомобілі. Коли Діма нарешті прибув до Києва й побачив свою матір на вокзалі, він підбіг до неї й міцно обійняв.

Пані Прутян поцілувала свого сина, одягненого в брудне пальто та вицвілі джинси. Вона побачила, як він посміхався, але виглядав задумливим. Вона відчувала дивне заціпеніння.

«Я боялася, що нічого не відчуваю, — пояснила вона пізніше. — Не можу сказати, що відчувала радість. Зустріч із ним здавалася зустріччю з незнайомцем. Кажуть, це нормально після перебування в полоні».

Пані Прутян облаштувала новий дім разом із Дімою та своїм старшим сином, який тепер демобілізувався, у Дніпрі — місті, розташованому приблизно за 60 миль на захід від лінії фронту.

Рідні вдома розповідали, що її середній син отримав травму голови під час атаки безпілотника. Вона не намагалася дізнатися більше.

Пані Прутян мріє повернутися до їхнього села. Наразі вона працює в офісі в Українській армії. Це змушує її більшу частину часу проводити далеко від дому, але там далеко від бойових дій.

Пристосування до життя з синами було важким — їм довелося докласти зусиль, щоб знову згуртуватися. Спочатку Діма був настільки стриманим, що просив дозволу на все і майже не розмовляв.

«Дімо, не бійся, — сказала йому мати. — Тут ніхто не покарає тебе за те, що ти скажеш».

Поволі він почав відкриватися, беручи маму за руку під час прогулянок, як раніше. Він знову почав відвідувати заняття.

Останнім часом пані Прутіан знову почала почуватися собою. Проте вона ставиться до Діми так, ніби він набагато молодший. Вона постійно опікується ним, витирає йому обличчя, обіймає його.

«Можливо, я відчуваю провину за те, що не зробила достатньо, коли не могла, але не вважаю, що зараз переборщую», — сказала вона. «Любити когось занадто сильно неможливо».

Джерело: nytimes.com