Серед численного сонму борців за національно-культурне відродження України ХХ століття постать Олекси Тихого сьогодні звучить особливо актуально. Уродженець Донеччини, він ще за радянських часів гостро відчув небезпеку втрати цього краю — не лише територіально, а передусім культурно. Саме тому, працюючи вчителем історії у рідному селі, Тихий прагнув посіяти хоча б перші зерна української ідентичності в майже цілковито зросійщеному середовищі. У ті роки говорити правду про минуле, навчати історії не за канонами радянської ідеології, означало щоденно чинити тихий, але справжній подвиг.
Шлях знання і свідомого вибору
Олекса Тихий народився 27 січня 1927 року на хуторі Іжевка Краматорського району — на тій самій Донеччині, за яку згодом заплатить власною свободою і життям. З юних років він вирізнявся невгамовною жагою до знань. Саме вона привела його до трьох дипломів — транспортного та сільськогосподарського інститутів, а також філософського факультету Московського університету. Перед Тихим відкривався широкий шлях кар’єрних можливостей, однак він свідомо обрав інший — шлях служіння.
У цей період формується його особисте життєве кредо — внутрішній закон, якому він не зрадить ніколи. «Прагну, щоб моє “я” було гідне наймення “людина”. У всьому, завжди, незалежно від обставин чиню згідно зі своїм сумлінням», — писав Тихий. У цьому кредо було й безкомпромісне усвідомлення обов’язку говорити рідною мовою, і глибока зневага до існування, зведеного лише до «тваринного» споживання. Так інтелектуал формував себе не як кар’єриста системи, а як людину відповідальності — перед собою, народом і майбутнім.
Учителювання як форма спротиву
Він повернувся до рідного села, аби присвятити себе вчительській праці. Олекса Тихий викладав у школі історію — не як набір дозволених дат і гасел, а як живу пам’ять народу. Ймовірно, саме відчуття внутрішнього обов’язку підказувало молодому інтелектуалу, що його місце там, на Донеччині, де русифікація й культурна порожнеча досягли майже повної руйнації української ідентичності.
Крок за кроком, наполегливо й терпляче, немов шахтар, що видовбує вугілля з твердого пласту, Олекса Тихий намагався пробити мур відчуження від усього українського. Він вважав обов’язком кожного освіченого українця не замикатися у власному колі, а доносити культуру й мову до простих людей. Усім, чим міг, він протидіяв русифікації, переконував говорити рідною мовою, не соромитися свого коріння. Згодом цей тихий, майже непомітний альтруїзм переріс у свідому самопожертву — в ім’я правди, гідності й України.
Перші удари системи
У 1948 році Олексу Тихого заарештували вперше — за, здавалося б, «дрібну» провину: критику єдиного кандидата в депутати. Тоді система ще обмежилася показовою «виховною» розмовою, не довівши справу до тюремного вироку. Але навіть цей сигнал не змусив його замовкнути. Тихий гостро відчував несправедливість радянської освітньої моделі, яка під виглядом інтернаціоналізму насаджувала масову, хоч і замасковану, русифікацію.
Остаточною межею стала осінь 1956 року. Після кривавого придушення радянськими військами повстання в Угорщині Олекса Тихого більше не міг мовчати — він написав відкритого листа до ЦК КПРС, у якому відкрито протестував проти імперського насильства. Цього разу держава відповіла без поблажливості. Тихого заарештували й засудили за «антирадянську агітацію і пропаганду».
Покарання він відбував у сумнозвісній Володимирській тюрмі, працюючи столяром на пилорамі. Саме за ґратами відбулося знайомство з Левком Лук’яненком — зустріч, що згодом переросла у спільний шлях правозахисної боротьби. Тюрма не зламала Тихого — вона лише чіткіше окреслила його вибір.
Слово сильніше за заборони
Після звільнення про повернення до вчителювання не могло бути й мови. Як і більшість колишніх політв’язнів, Олекса Тихий був приречений на важку робітничу працю. Та навіть у цих умовах він не зрікся свого покликання. Позбавлений кафедри й класу, Тихий продовжив служити українській мові й культурі — наполегливо, самовіддано, майже в підпіллі. Саме тоді він укладає й видає словник української мови, сприймаючи цю працю як ще одну форму опору системі.
У 1972 році, під час чергової хвилі масових арештів української інтелігенції, Тихому дивом вдалося залишитися на свободі. Проте мовчання не входило до його планів. Того ж року він надсилає до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області» — текст, який став моральним вироком радянській політиці зросійщення.
У цій праці Олекса Тихий лаконічно й без ілюзій змальовує реальний стан української мови на Донеччині, відкрито говорить про русифікацію і водночас наголошує: він — українець, а не безрідне «населення», зведене владою до суто «шлункових» потреб. Він апелює до прикладів інших народів, які бережуть власну культуру, не принижуючи чужої, й закликає українську інтелігенцію взяти на себе відповідальність за духовне майбутнє нації.
Сам Олекса Тихий був до себе безжально самокритичним. У своїх роздумах він звинувачує не систему — а передусім мовчазну, ситу байдужість освічених людей, які проміняли обов’язок перед народом на особистий комфорт. Ця внутрішня вимогливість лише підкреслює масштаб його постаті: насправді Олекса Тихий робив значно більше, ніж більшість його сучасників.
І це була не єдина його праця, в якій ішлося про культурно-моральний стан Донбасу. Сьогодні, в умовах повномасштабної війни, слова Тихого звучать майже пророчо — як застереження, яке свого часу не почули, але яке неможливо ігнорувати тепер.
Гельсінський вибір і вирок системи
У 1976 році Олекса Тихий увійшов до числа десяти засновників Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод — об’єднання, яке відкрито вимагало від радянської влади дотримання прав людини. Для тоталітарної системи такий крок був рівнозначний виклику. Майже всі члени групи невдовзі опинилися під репресіями, і Тихий не став винятком.
У 1977 році його заарештували. Під час обшуку в домі вилучили тексти, у яких він послідовно виступав проти русифікації й культурного нищення України. Але цих «доказів» слідству виявилося замало. Тоді вдалися до звичного для НКВС методу — грубої фальсифікації: Тихому підкинули гвинтівку, звинувативши його в незаконному зберіганні зброї. Так слово і думка знову були оголошені злочином, а принциповість — загрозою державі.
Табір особливого режиму: смерть, що не зламала
Учителя й інтелектуала Олексу Тихого радянська каральна система оголосила «особливо небезпечним рецидивістом» і перевела до табору особливого режиму в селі Кучино. Тут утримували тих, кого влада вважала найзагрозливішими «злочинцями» — людей, засуджених за вірші, слово, правозахисну діяльність, за саму здатність мислити вільно. Табір мав моторошну славу місця, де ламали не лише тіла, а й дух.
У цих нелюдських умовах Олексі Тихому поставили страшний діагноз — рак шлунка. Та навіть смертельна хвороба не змусила його замовкнути. Він і далі брав участь у табірних протестах, оголошував голодування, відстоював гідність — свою і побратимів. Адміністрація табору відмовляла йому в знеболювальних препаратах, пропонуючи полегшення в обмін на каяття. Але Олекса Тихий не зрадив ані слова, ані принципів. Навіть на смертному ложі, в нестерпних муках, він залишився вірним собі й своїй Україні, прийнявши жертовну смерть за любов до рідного краю.
Повернення з небуття: тріумф пам’яті
Олекса Тихий був не єдиною жертвою Кучинського табору. Поруч із ним там загинули Юрій Литвин і Василь Стус — люди, чия «провина» полягала у вірності слову, правді та Україні. Усім їм судилося пройти шлях до кінця, не зламавшись, але не судилося вийти на волю за життя.
У 1989 році їхні останки перепоховали з території табору на Байкове кладовище в Києві. Ця подія переросла межі поховальної церемонії й стала потужною маніфестацією національної гідності. Вулиці тоді ще радянської столиці наповнилися хоругвами з тризубами, синьо-жовтими прапорами й мовчазною, але рішучою вірою людей у власну державу.
Те, за що боровся і за що загинув Олекса Тихий, починало втілюватися в реальність. Україна повертала собі голос, пам’ять і право бути собою — ставала по-справжньому українською.
