Вероніка Черняхівська — українська поетка, перекладачка й одна з найтрагічніших постатей кола, яке згодом назвуть Розстріляним відродженням. Вона походила зі славетної інтелігентської родини: була онукою письменника Михайла Старицького й донькою громадської діячки та літераторки Людмили Старицької-Черняхівської. З дитинства жила в атмосфері культури, літератури й служіння Україні, що значною мірою визначило її світогляд і життєвий вибір.
Літературний дебют Вероніки припав на 1920–1930-ті роки — час надій і водночас наростаючого терору. Вона писала поезію, перекладала з європейських мов, брала участь у культурному житті Києва. Але приналежність до «неблагонадійного» роду та власна інтелектуальна свобода стали для неї фатальними. У 1938 році Вероніку Черняхівську заарештували органи НКВД; того ж року її розстріляли. Її життя обірвалося у 30 років — разом із цілим поколінням, яке намагалися стерти з пам’яті.
Народжена у серці української інтелігенції
25 квітня 1900 року народилася Вероніка Черняхівська — українська поетеса й перекладачка, спадкоємиця одного з найвідоміших культурних родів України. Вона була єдиною донькою письменниці та громадської діячки Людмили Старицької-Черняхівської й ученого Олександра Черняхівського, а її дідом був Михайло Старицький — драматург, письменник і фундатор українського професійного театру.
Дитинство Вероніки Олександрівни — Ронусі, Роні, Ро, як ніжно називали її в родині, — минало серед людей, що творили українську культуру. Вона ще застала живим свого діда, а в домі Черняхівських бували Микола Лисенко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко. Перед очима дівчинки проходив цвіт української нації — живий, мислездатний, відповідальний за майбутнє слова й культури.
Перше кохання, обірване війною
У день свого сімнадцятиріччя Роня вперше зустріла Костя Велігорського. Почуття між ними спалахнуло одразу — ніжне й водночас палке, таке, що не потребувало слів. Та освідчення Вероніка отримала вже з фронту — в листі, який став для неї і обітницею, і прощанням. Кость був офіцером, тож узимку його відправили на війну.
Після того листа жодної звістки більше не прийшло. Лише 25 серпня 1918 року батько Костя приніс страшну новину: її коханий загинув ще 17 січня. Перше почуття Роні — чисте й беззахисне — обірвалося так само раптово, як і народилося, ставши глибоким потрясінням для її тонкої душі. Та внутрішня сила і гідність не дали їй загубитися в розбитому серці — біль не зламав її, а лише навчив мовчазної витримки.
Освіта і формування інтелектуалки
Закінчивши Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства із золотою медаллю, Вероніка Черняхівська обрала шлях, який поєднував раціональне мислення й гуманітарну глибину. Вона здобула фах інженера-економіста в Київському інституті народного господарства — вибір, продиктований не лише здібностями, а й вимогами часу, що змушував шукати «практичні» професії. Паралельно Вероніка наполегливо працювала над власною освітою: відвідувала курси іноземних мов, де вивчала грецьку, німецьку, французьку та латинь, закладаючи підґрунтя для майбутньої перекладацької діяльності.
Її літературний голос уперше зазвучав публічно у 1920 році, коли в альманасі «Гроно» було надруковано вірш «17-й рік». Уже в цьому ранньому творі окреслилися головні мотиви її поезії: трагічний досвід війни й революції, злам епохи, знецінення людського життя — і водночас тонка, вразлива лірика. Особистий біль, зокрема втрата коханої людини, органічно переплітався з колективною катастрофою часу. Її поезія ставала способом осмислення пережитого, внутрішнім щоденником покоління, зраненого історією.
Шлюб і вибір на користь самореалізації
Вероніка Черняхівська вирізнялася не лише розумом і талантом, а й природною вродою, що не лишалася непоміченою. Вона привертала увагу чоловіків, і залицяльників у її житті було чимало. Дехто з них намагався завоювати її прихильність словом — їй присвячували вірші, шукали нагоди для зустрічей, захоплювалися її інтелектом і тонкою вдачею. Та попри це Вероніка завжди залишалася вимогливою до почуттів і не піддавалася швидким емоціям.
Свій вибір вона зробила самостійно, вийшовши заміж за Івана Євлашенка. Однак цей шлюб виявився нетривким і не приніс очікуваної гармонії. Творча натура Черняхівської, її внутрішня потреба в самореалізації й духовній свободі не вкладалися в рамки подружнього життя, яке не давало їй простору для розвитку. Невдовзі після весілля Вероніка зважилася на розлучення. Колишній чоловік прагнув примирення, намагався повернути втрачене, проте вона вже не відчувала до нього ні кохання, ні близькості — лише стриманий жаль і людське співчуття.
Щоб відволіктися від особистих переживань і знайти внутрішню опору, Черняхівська зосередилася на праці. Вона з головою поринула у вивчення мов, вирішивши опанувати англійську, якої не вивчала в гімназії, і дедалі більше схилялася до перекладацької діяльності. Саме в цій наполегливій, інтелектуально вимогливій праці Вероніка знаходила сенс, спосіб зібрати себе докупи й утвердити власне право на незалежний шлях.
Переклади європейської літератури
Перекладацька діяльність Вероніки Черняхівської поступово ставала одним із головних напрямів її творчого життя. У 1923 році харківське видавництво «Книгоспілка» опублікувало український переклад твору французького письменника Альфонса Доде «Білі гвоздики», здійснений Черняхівською. Це видання стало важливою віхою в її професійному становленні й засвідчило її тонке відчуття художнього слова та здатність працювати з прозою європейського рівня.
Наприкінці 1920-х років Вероніка активно звернулася й до англомовної літератури. У 1927 році київське видавництво «Сяйво» видало її український переклад роману Джека Лондона «Місячна долина» — складного за стилістикою й ідейним наповненням твору. Робота над цим текстом вимагала не лише ґрунтовного знання мови, а й глибокого розуміння соціальної проблематики та психології персонажів, що було характерною рисою перекладацького методу Черняхівської.
Ці публікації закріпили за нею репутацію талановитої перекладачки світової літератури й окреслили той шлях, яким вона прагнула йти далі — відкривати українському читачеві провідні твори європейської та американської культури, зберігаючи їхній стиль і внутрішню інтонацію.
Шлюб з іноземцем і фатальна пастка біографії
Батько Вероніки, відомий лікар і науковець Олександр Григорович Черняхівський, влаштував доньку на роботу до Народного комісаріату охорони здоров’я — референтом-перекладачем. Саме на цій посаді вона разом із батьком вирушила у закордонне відрядження до Німеччини. Ця поїздка стала для Вероніки не лише професійним досвідом, а й поворотним моментом у особистому житті.
За кордоном вона вдруге вийшла заміж. Її обранцем став Теодор Геккен — швейцарець, підданий Німеччини, з яким Вероніка познайомилася ще у Києві. Їхній шлюб тривав недовго, проте згодом саме цей союз — через десять років — відіграє фатальну роль у долі молодої жінки.
Перебуваючи за межами України, Черняхівська наполегливо вдосконалювала знання мов, відвідала Швейцарію та Італію, жадібно вбираючи нові враження й культурні контексти. Вона мріяла побачити Париж — місто, яке здавалося символом європейської свободи й духовної повноти. Її прагнення пізнати світ було майже болісним, ніби внутрішнє передчуття підказувало, що ця подорож стане останньою можливістю доторкнутися до великого світу.
У 1929 році Вероніка повернулася на Батьківщину. В Україні її чекала активна творча робота: Державне видавництво України опублікувало два її переклади — роман Чарльза Діккенса «Олівер Твіст» та «Прорість» Еміля Золя. Це були значні здобутки, які ще раз підтвердили її високий професійний рівень і місце серед провідних перекладачів того часу.
Саме тоді Черняхівська остаточно вирішила долю свого другого шлюбу й подала на розлучення з Теодором Геккеном. Причин було кілька: заборона на виїзд за кордон, що унеможливлювала зустрічі з чоловіком, а також усвідомлення того, що він — удівець із трьома дітьми. У перспективі Вероніку чекала роль домогосподарки й мачухи — роль, до якої вона не була готова ані внутрішньо, ані життєво.
Перед нею постав складний вибір: залишитися в Україні поруч із батьками та продовжити свою справу — чи поїхати до Німеччини й зректися власних професійних і духовних прагнень. Вероніка обрала перше. Теодор довго не хотів змиритися з цим рішенням, писав листи, шукав шляхів примирення, просив повернутися. Та зрештою був змушений прийняти її вибір і дав згоду на розлучення.
Під прицілом репресій
Черняхівська й далі наполегливо працювала над перекладами світових літературних шедеврів, не підозрюючи, що над нею, як і над усією українською інтелектуальною елітою, вже нависла тінь неминучої катастрофи. Наприкінці 1920-х років радянська репресивна машина набирала обертів: Об’єднане державне політичне управління УСРР сфабрикувало показову справу проти вигаданої «антирадянської організації», до якої зарахували представників української наукової та церковної інтелігенції.
Цей процес був частиною цілеспрямованої кампанії з дискредитації й знищення провідних діячів української культури та громадського життя — складової ширшої політики репресій і національного винищення. Каральний механізм, запущений державою, залишив по собі кривавий слід по всій Україні, перекресливши долі тисяч людей і ставши прологом до трагедії цілого покоління.
Під маховик репресій потрапила і Вероніка Черняхівська — її заарештували, однак невдовзі відпустили. Натомість за ґрати кинули батьків. Мати, якій на той час було вже 62 роки, витримала низку принизливих допитів: її викликали свідчити двадцять дев’ять разів. Подружжя засудили до п’яти років ув’язнення і трьох років поразки у правах. Згодом влада вирішила продемонструвати показову «милість» — вироки замінили на умовні. Фактично ж батьків на шість років вислали до Сталіно (нині Донецьк). З самої Вероніки взяли підписку про невиїзд із Харкова. У цей час вона мешкала в тітки.
Період слідства мав для неї тяжкі наслідки. Черняхівську виключили з профспілки, а це означало майже повну соціальну ізоляцію. Не допомогли ані знайомства, ані висока кваліфікація перекладачки — на роботу її не брали. Клеймо процесу СВУ стало непереборною перешкодою. Вона жила в злиднях, перебиваючись з хліба на воду. Видавництва обмежувалися порожніми обіцянками, і зрештою це змусило її повернутися до Києва.
Про цей період життя Черняхівської збереглося небагато свідчень. Із спогадів її подруги Алли Грінченко відомо, що Вероніка багато читала, займалася самоосвітою, заглиблювалася в іноземну літературу. Саме тоді вона втретє вийшла заміж — за математика й астронома на прізвище Ганжа. Подружжя жило порізно: чоловік мешкав під Києвом і навідувався лише на вихідні, вона ж відвідувала його ще рідше.
Останнім часом Вероніка працювала в Народному комісаріаті охорони здоров’я, де перекладала документи з іноземних мов. Заробіток був мізерний — його вистачало лише на найнеобхідніше. Та справжні випробування були ще попереду.
Останні роки і останній арешт
У січні 1938 року Вероніку Черняхівську заарештували вдруге. Цього разу їй інкримінували шпигунство на користь Німеччини. Кінець 1930-х у Києві був часом масових репресій: органи НКВС «викривали» вигадані контрреволюційні угруповання, зокрема так звану «російсько-німецьку змову» серед інтелігенції. Серед заарештованих були й люди, з якими Вероніка раніше перетиналася в культурному середовищі. Під час слідства двоє з них дали покази, в яких назвали Черняхівську «німецьким резидентом» і посередницею між іноземцями та «неблагонадійними» українцями. Саме ці свідчення стали основою обвинувачення. Додатковим аргументом для слідчих став її давній шлюб із громадянином Німеччини — факт, який через десять років обернувся смертельним вироком.
На допитах Вероніка Олександрівна послідовно заперечувала всі звинувачення. Вона наполягала, що її контакти з німецьким консулом та його дружиною мали виключно приватний характер, а шлюб не був пов’язаний із жодною політичною діяльністю. Проте ці пояснення не були почуті. Справу передали на розгляд Київської «трійки». Вирок — десять років таборів без права листування. У реальності того часу це означало одне — розстріл.
У в’язниці психічний стан Вероніки різко погіршився. За спогадами сучасників і родини, вона не витримала тиску слідства. Тоді Києвом нав’язливо ширилися чутки, що Черняхівську, щоб морально зламати і вибити зізнання, неодноразово ґвалтували слідчі, через таке приниження і насилля вона зламалася психологічно. Прямих документальних підтверджень цьому немає, однак листи матері дають уявлення про атмосферу ненависті й зневаги, з якою ставилися до заарештованої.
Людмила Старицька-Черняхівська писала:
«Почувши від мене прізвище моєї доньки, він заявив, що знає її, бо він її слідчий, і, зиркнувши на мене насмішкувато, додав: “Ви, звичайно, знаєте, що вона красуня, але, як на мене, вона дуже негарна”. А потім з несподіваною злістю закричав: “Крім того, вона зухвала, нахабна, дрянь базарна, наволоч”».
Смерть і замовчування
Життя Вероніки Черняхівської обірвалося 22 вересня 1938 року. Через дев’ять місяців після арешту її розстріляли в Києві, у Лук’янівській тюрмі НКВС. Це підтверджують документи кримінальної справи. Місце поховання поетеси й перекладачки залишається невідомим.
Про страту родині не повідомили. До початку 1939 року від батьків і надалі приймали передачі, створюючи ілюзію, що Вероніка жива. У справі зберігся документ, виданий її батькові — професорові, лікарю-гістологу Олександру Черняхівському, — з формулюванням, що «хвора донька відмовилась прийняти посилку».
11 квітня 1939 року в’язничний прокурор Коган, на наполегливе прохання батьків, повідомив, що Вероніку нібито «вислано 22 листопада 1938 року до одного з північно-східних таборів». Ця брехня породила надію, яка виявилася не менш нищівною, ніж правда.
Людмила Старицька-Черняхівська, якій ішов уже 72-й рік, писала листи до Москви — Сталінові, Ворошилову, Калініну — з проханням про помилування доньки. Вона роздобула списки жіночих таборів у Сибіру, надсилала туди продуктові посилки. Коли одна з них не повернулася з Томська, мати вирішила, що Вероніка там, і вирушила на її пошуки. У люті морози вона об’їжджала сибірські табори, та повернулася ні з чим. Удома її зустрів смертельно хворий чоловік. Невдовзі він помер — серце не витримало пережитого.
У 1941 році Людмилу Старицьку-Черняхівську разом із сестрою Оксаною Стешенко заарештували органи НКВС за звинуваченням в «антирадянській діяльності». Їх вивезли до Харкова, а звідти — в товарних вагонах до Казахстану. Восени того ж року Людмила Михайлівна померла в дорозі. За свідченнями очевидців, її тіло конвоїри викинули з арештантського вагона. Місце поховання, як і місце загибелі її доньки, невідоме.
Про справжню долю Вероніки Черняхівської стало відомо лише у 1990 році, коли на запит Музею видатних діячів української культури КДБ УРСР видало довідку про її реабілітацію.
Вероніка Черняхівська — одна з тих перекладачок і поеток, чиє життя було знищене сталінським терором. Вона належить до покоління, яке згодом назвуть Розстріляним відродженням — покоління, чию пам’ять десятиліттями намагалися стерти, але яке повернулося до української історії як символ втрати й незламності.
