Катерина Грушевська: єдина донька Михайла Грушевського та її трагічний шлях

Єдина донька українського історика, голови Української Центральної Ради та лідера УНР Михайла Грушевського могла б ніколи не лишатися в тіні свого видатного батька. Катерина Грушевська мала всі передумови для того, щоб посісти помітне місце в українській науці: блискучу освіту, виняткову працездатність, гострий аналітичний розум і сміливість братися за теми, які до неї практично ніхто не торкався. Уже до тридцяти років вона стала однією з найяскравіших постатей української етнографії та фольклористики — і однією з перших жінок, що здобули справжнє визнання в цих галузях.

Катерина Грушевська була не лише талановитою дослідницею української духовної спадщини, а й фактично правою рукою Михайла Грушевського у впорядкуванні та підготовці його численних наукових праць. Її власні студії — зокрема фундаментальна праця «Українські народні думи» — є вагомим внеском у розвиток національної гуманітаристики.

Та попри блискучий старт, її життєвий шлях обірвався трагічно. Катерина Грушевська стала однією з багатьох представниць української інтелектуальної еліти, які загинули внаслідок цілеспрямованого радянського терору. У 1938 році її заарештували, звинуватили в «контрреволюційній діяльності» та заслали до Казахстану, де вона й померла у 1943 році в умовах виснаження та хвороб.

Її доля — це водночас історія таланту, який міг розквітнути значно ширше, і історія епохи, що безжально нищила найосвіченіших, найсвідоміших і найвідданіших Україні.

Перші кроки «професорівни»

Так у родині Грушевських із дитинства називали Катрусю — єдину доньку історика й очільника Центральної Ради Михайла Грушевського та педагогині, активної діячки жіночого руху Марії Вояківської. У домашньому колі вона була й Кулюнею, і Бобочкою, і «солодкою потішечкою» — любов у цій родині панувала безмежна.

Катерина Грушевська, ровесниця нового століття (народилася 21 червня 1900 року), зростала в атмосфері інтелектуальних розмов та мистецького середовища. Львівський дім Грушевських часто відвідували Соломія Крушельницька й Наталя Кобринська. Після переїзду до Києва родина спілкувалася з Лисенками, Старицькими, Стешенками, Черняхівськими, Косачами. А влітку, на вакаціях у Криворівні, у їхньому колі бували Іван Франко та Михайло Коцюбинський.

Дитячі портрети Катрусі писали Іван Труш та Михайло Жук, а Михайло Бойчук навіть дав дівчинці кілька уроків малярства. Численні подорожі за кордон — до Венеції, Рима, Неаполя, Флоренції — ще більше розширювали її світогляд. Вона навіть підіймалася на вершину Везувію, що для дитини початку XX століття було справжньою пригодою.

Не менший вплив справили й Карпати: Катруся рано закохалася у традиції та побут гуцулів, які згодом стануть однією з основ її наукової зацікавленості.

Перші уроки та перші таланти

Через слабке здоров’я — у дівчинки були проблеми з легенями й ризик розвитку сухот — початкову освіту вона здобувала вдома. Та це виявилося подарунком долі: її мама, Марія Сильвестрівна, була не просто педагогинею, а людиною енциклопедичних знань і носійкою кількох європейських мов.

Катруся вчилася легко й із цікавістю. Уже в чотири роки вона прочитала викладені батьком слова «русин» та «море». Мала також природний хист до малювання.

Іноземні мови вона почала опановувати змалку. Французьку їй викладала Аріадна Драгоманова — донька видатного українського мислителя Михайла Драгоманова, студентка Сорбонни з бездоганною вимовою. Мама навчила її польської, англійської та норвезької. Саме з норвезької мови Катерина Грушевська згодом перекладе «Ляльковий дім» Генріка Ібсена — на прохання Марії Заньковецької. Цей переклад стане одним із найперших українських перекладів Ібсена.

Дівчинка захоплювалася історією, етнографією, мистецтвом, багато читала й часто просила поради у батька — що вже можна відкривати, а з чим слід зачекати. Михайло Грушевський скеровував її інтереси, фактично вибудовуючи фундамент для її майбутніх наукових досліджень.

Тож коли у 14 років Катерина Грушевська збиралася вступати до гімназії, вона вже мала ґрунтовну гуманітарну підготовку, якої могли позаздрити й старші учні.

Пошуки свого місця

Початок Першої світової війни застав родину Грушевських у Криворівні, їхньому традиційному літньому прихистку. Через те що Михайло Грушевський залишався підданим Російської імперії, він більше не міг перебувати на території Австро-Угорщини. Дорога додому стала справжнім випробуванням: окружними шляхами, через Відень і Венецію, родина добралася до Києва — не без перепон і тривог.

У Києві на вченого вже чекали звинувачення в «мазепинстві», тобто сепаратизмі та революційній діяльності. Наслідком стали арешт, а далі — заслання: спершу до Симбірська, потім до Казані, згодом до Москви. Усі ці роки він перебував під наглядом поліції із суворою забороною наукової роботи.

Марія Сильвестрівна вирішила не залишати чоловіка напризволяще — разом із Катрусею вона поїхала до місця заслання. Та хвороба, зокрема важко перенесена малярія, змусила їх у 1916 році повернутися до Києва. А вже після Лютневої революції до родини приєднався й Михайло Сергійович, якого невдовзі оберуть головою Української Центральної Ради.

Попри втому, часті переїзди й ускладнене здоров’я, Катерина Грушевська робить важливий крок — вступає до Київського університету одразу на два факультети: правничий і природничий. Її інтелектуальна допитливість штовхає її вперед, попри всі труднощі. У цей період вона бере до рук перо: першу наукову статтю, опубліковану 1918 року у «Літературно-науковому віснику», дівчина підписує промовистим псевдонімом — «Професорівна».

Дороги еміграції та формування науки

Більшовицька окупація Києва та наступні події змусили Грушевських залишити Україну. За кордоном Катерина деякий час навчається у Женевському університеті як вільна слухачка, студіюючи римське право. Але матеріальні нестатки не дозволяють родині осісти надовго.

1919–1924 роки перетворилися на нескінченний шлях у пошуках можливостей: Прага, Женева, Париж, Берлін, Відень, Баден… Постійне переселення було виснажливим, однак саме в цей час Катерина знаходить своє справжнє наукове покликання.

В еміграції вона визначається з головними інтересами: соціологія, порівняльна етнологія, первісні культури та міфологія — ті пласти, з яких виростає колективна свідомість будь-якого народу. Вона допомагає батькові в організації Українського соціологічного інституту у Відні, де працює секретарем, аспіранткою та водночас створює власну студію первісної культури. Цілком можливо, що на цей напрям вплинули її дитячі спогади про Криворівню, де фольклор був не просто предметом дослідження, а частиною живої традиції.

У 1923 році виходить її перша велика наукова праця — «Примітивні оповідання, казки та байки Африки та Америки», один із перших українських етнографічних оглядів подібного масштабу.

Чому не українські казки?

За кордоном Грушевські мали дуже обмежений доступ до українського фольклору: ні архівів, ні збірок, ні повноцінних джерел не було під рукою. Натомість матеріали про фольклор народів Америки та Африки активно публікувалися західними дослідниками. Тож Катерина працювала з тим, що було доступно, водночас формуючи методи, які планувала застосувати до українського матеріалу після повернення.

Після виходу книжки Катерину могли запросити до США. Михайло Грушевський навіть звернувся до пастора Василя Кузіва з Детройта з проханням відшукати для доньки роботу в місцевих освітніх організаціях. Та, отримавши згоду, він не зважився відпустити Катрусю саму — вона була незамінною помічницею в усіх його наукових і організаційних справах.

Повернення в Україну

Замість Детройта — Київ. Грушевські приймають пропозицію радянської влади, яка пообіцяла «не згадувати минулих провин», забезпечити можливість працювати й навіть відновити наукові проєкти. Їх, як і багатьох представників української інтелігенції, спокушали політикою українізації та видимістю культурного відродження.

Катерина Грушевська згодом скаже: «Іншої України в нас немає».

Це рішення згодом стане трагічним — але тоді воно здавалося єдино можливим.

У пошуках народної душі

Повернувшись до Києва, Михайло Грушевський стає академіком ВУАН і очолює її історико-філологічне відділення. Він викладає історію в Київському державному університеті, керує Археографічною комісією, що працює над упорядкуванням стародруків XVI–XVIII століть. У той час Катерина Грушевська – поруч. Але не як «донька великого батька», а як самостійна дослідниця, яка швидко виборює власне місце в українській науці. Її коло зацікавлень охоплює історію, етнологію, первісну культуру, соціологію звичаїв і народної творчості.

Вона працює науковою співробітницею Культурно-історичної комісії та Комісії історичної пісенності ВУАН, очолює Кабінет примітивної культури, а також стає постійною редакторкою часопису «Первісне громадянство і його пережитки в Україні». Катерина бере участь в етнографічних експедиціях, зокрема зі збирання народних тлумачень снів у співпраці з Королівським антропологічним інститутом Великої Британії та Ірландії. Частина її записів справді була надіслана до Лондона і використана відомим британським антропологом Чарльзом Селіґманом.

Також Катерина Грушевська укладає «Програму збирання матеріалів до українського народного сонника», адже вважала сни не забавкою, а важливим етнопсихологічним джерелом.

Саме в цей період виходять її яскраві наукові праці:

У Катерині справді поєднувалися риси її батьків: наукова зосередженість Михайла й смілива, майже феміністична чутливість Марії. І Грушевський це добре бачив.

«Я часто думаю в сі дні… як я тобі улекшить твою наукову путь, – і як ти зробила зайвими всі мої клопоти, так прегарно себе заявивши…»

— писав він у листі до доньки, вітаючи її з 26-річчям.

Однак наймасштабнішим проєктом Катерини стали «Українські народні думи». Перший том вийшов 1927 року, другий — 1931-го. Вона вперше систематизувала думи за сюжетами, зіставила сотні варіантів, подала розлогі наукові коментарі й дослідила самих носіїв традиції — кобзарів.

Катерина Грушевська вважала думи не просто жанром, а серцевиною народної пам’яті, яку потрібно зберегти — іноді буквально врятувати від зникнення.

Із шести запланованих томів вийшли лише два; наклад другого майже повністю знищили.

І донині це — найповніше і найглибше видання українського епосу, що не було перевершене наступними.

Трагічна іронія історії в тому, що саме ця праця пізніше стане «доказом» у її кримінальній справі — НКВД визначить її дослідження як «націоналістичні».

Катерина Грушевська повністю присвятила себе науці. Вона ніколи не була одруженою і не мала дітей — тому прямих нащадків Михайла Грушевського сьогодні немає. Водночас за спогадами сучасників і зі збережених фотографій, вона була яскравою, ефектною жінкою. Після 1931 року збереглося дуже мало її знімків — ніби її образ теж поступово витісняли з історії.

Перерваний політ: останні роки та трагедія Катерини Грушевської

У 1930-х роках політичний вітер у СРСР різко змінюється. Політика українізації згасає, поступаючись місцем тотальній централізації та русифікаторським репресіям. Одна за одною закриваються українознавчі установи, зникають видання, які ще вчора будували фундамент національної науки. По всій країні починаються доноси, фабрикації справ, арешти інтелігенції.

Михайла Грушевського таврують як «буржуазного історика», а насправді — переслідують як людину, що символізувала державницьку ідею України. У 1931 році його заарештовують, а слідом — і Катерину. Проте розстріляти чи кинути до таборів ученого не наважуються: занадто гучне ім’я, занадто великий авторитет у світі. Йому «дарують» почесне заслання до Москви.

Катерина Грушевська їде за батьком. Тоді Грушевський уже майже не бачив, і донька стала йому всім — секретарем, очима, пам’яттю, опорою.

Смерть, у яку важко повірити

Попри дбайливу опіку Катерини, життя Михайла Сергійовича згасає. Наприкінці 1934 року у санаторії в Кисловодську на його спині з’являється карбункул. Чотири поспіхом зроблені операції, інфекція, що стрімко поширюється, — і через три дні він помирає від сепсису.

Ця смерть була надто раптовою, надто дивною, щоби не викликати підозр. Але Катерина Грушевська, стискаючи серце, робить те, що повинна: відкладає власні дослідження і розпочинає упорядкування батькової наукової спадщини — 10-го тому «Історії України-Руси» та 6-го тому «Історії української літератури».

Арешт, який став вироком

Та її власний час добігає кінця. У ніч із 10 на 11 липня 1938 року Катерину забирають з дому на Паньківській, 9.

Донощик — агент НКВД, викладач Кость Штепа. Після цього Катерину більше ніхто вдома не бачив.

«Забрали її в літній сукні, без пальта… Катрусі від дня арешту не бачила. Як це я проживу без неї…» — напише у спогадах мати, Марія Сильвестрівна.

Звинувачення були стандартною шаблонною формулою терору: шпигунство, участь у «націоналістичній повстанській організації», підготовка збройного повстання.

У вироку записано:

«Участница антисоветской националистической организации… готовившей вооруженное восстание и создание самостоятельного буржуазного государства».

Вісім років таборів — але з її слабким здоров’ям це означало смертний вирок. І попри все, Катерину хвилювало не себе, а інше: щоб архів батька був збережений. Саме про це Катерина Грушевська просила у своєму останньому слові в суді.

Шлях у небуття

Катерину відправляють спершу до Магадана, потім у Владивосток і Мордовію.

Мати писала їй листи, надсилала пакунки — панчохи, каву, дрібні радощі, які могли бодай трохи зігріти суворий табірний світ. Писала у всі можливі інстанції, навіть до Сталіна. До боротьби приєднався і давній друг родини — академік Кирило Студинський.

У 1940 році справу дійсно переглянули: Катерину через Владивосток перевезли до Москви, а потім — до Києва. Протягом трьох місяців вона перебувала в одному місті зі своєю матір’ю… але вони так і не зустрілися. Марії Сильвестрівні про повернення доньки не повідомили.

Всі десять років після арешту єдиним нагадуванням про Катерину був засохлий букет мальв — подарунок доньки, який мати до самої смерті не могла викинути.

Подальша доля Катерини залишається невідомою.

За документами КДБ, Катерина Грушевська померла 30 березня 1943 року в Темлазі та похована в Новосибірську. Але підтверджень цьому немає. Могила не збереглася.

Пам’ять, яку повертаємо

Її ім’я — серед тисяч українських інтелігентів, стертих репресивною машиною лише за те, що були освіченими, вільними у думках, українськими.

Ми повертаємо їхні історії — не тільки щоб знати минуле, а й щоб усвідомити, наскільки спустошеними були десятиліття, у які ці люди могли б творити.

Питання «якими б були наша культура, наука, література, якби їм дали жити?» — лишається риторичним.

Але точно одне: пам’ять про них сьогодні — це наш спротив і наша опора.