Михайлина Коцюбинська – племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського – пройшла непростий шлях: від відданої комсомолки до дисидентки та яскравої постаті руху шістдесятників.
У січні 1972 року, коли в кінотеатрі “Україна” відбувся протест проти арештів інтелігенції, вона опинилася поруч із Василем Стусом та В’ячеславом Чорноволом. За цю сміливість КДБ не лише заборонило їй офіційно вийти заміж, а й погрожувало відібрати доньку.
Та попри всі переслідування, Михайлина Коцюбинська зберегла внутрішню свободу. Уже в незалежній Україні саме вона дбала про те, щоб у друк вийшли збірки її побратимів по спротиву, аби їхні голоси не загубилися в часі, а зазвучали на повну силу.
“Тонка верства культури, як непробивний панцир, відпорна до ударів”, — так говорив про Михайлину Коцюбинську дисидент Євген Сверстюк.
Дитина музею: як починалося життя Михайлини Коцюбинської
Михайлина Коцюбинська з’явилася на світ 18 грудня 1931 року у Вінниці, у родині, де минуле і культура були щоденною реальністю. Її батько Хома Коцюбинський, брат письменника Михайла Коцюбинського, очолював музей його імені. Михайлина Коцюбинська народилася й зростала у творчому колі.
Хома мав ще одну пристрасть — садівництво. Куди б не переїжджала родина, він завжди висаджував новий сад, перетворюючи подвір’я на зелений оазис. Ця любов до природи стала частиною родинної атмосфери.
Проте вже у 1929 році сім’я зіткнулася з першими випробуваннями. Матір, Катерину Бедризову-Коцюбинську, звинуватили в «українському націоналізмі» та нібито участі у Спілці визволення України. Від арешту її врятувало лише вірменське походження.
У 1935 році Коцюбинські перебралися до Чернігова, де Хома знову став на чолі музею свого брата. Там він заклав черговий сад — із нічого створивши ошатну зелену перлину.
Коли почалася Друга світова війна, родина відмовилася залишати місто, поки не буде вирішена доля музейних експонатів. Хома зумів домогтися виділення окремого вагона для фондів. Довгий час цей вагон стояв на зруйнованій станції, аж поки його не забрав санітарний ешелон.
Так почалася їхня довга дорога до Уфи, де Коцюбинські провели три роки війни. Лише у 1944-му вони знову повернулися в Україну.
Михайлина Коцюбинська: від комсомольських ілюзій до шістдесятництва
Після школи, яку Михайлина Коцюбинська закінчила із золотою медаллю, її шлях був майже передбачуваним — вступ до Київського університету на українську філологію. Саме там вона зробила перші кроки в науці, що визначили її подальшу долю.
У 1958 році Михайлина Коцюбинська захистила дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм» й здобула ступінь кандидатки філологічних наук. Вона працювала в Інституті літератури, досліджувала творчість Шевченка й Коцюбинського, писала численні літературознавчі статті та популяризувала українське слово.
Тоді ж вона щиро вірила в комсомольські ідеали, і сама згодом згадувала про цей період як про частину свого шляху. Але наприкінці 1950-х, у стінах Інституту літератури, Михайлина Коцюбинська зустріла людей, які змінили її світогляд назавжди. Це були ті, кого згодом назвуть шістдесятниками — поколінням, що стало символом духовного опору.
Від Клубу творчої молоді до протесту: історія стійкості Михайлини Коцюбинської
Михайлина Коцюбинська згадувала, що середовище шістдесятників стало для неї особливою школою життя. Тут панували тепло, довіра та взаємопідтримка — кожен щиро радів успіхам іншого. У цьому колі вона подружилася з Аллою Горською, Ліною Костенко, Оленою Апанович, Зіновією Ґеник-Березовською, підтримувала зв’язки з друзями за кордоном. Великий вплив на її світогляд мали Євген Сверстюк, Іван Світличний, Юрій Бадзьо, а духовними наставниками вона вважала перекладача Григорія Кочура та письменника з покоління Розстріляного відродження Бориса Антоненка-Давидовича.
Михайлина була активною учасницею Клубу творчої молоді, а згодом — однією з перших, хто піднявся під час легендарного протесту 1965 року у кінотеатрі «Україна». Коли після показу фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» пролунав заклик «Хто проти тиранії — встаньте!», вона без вагань підвелася разом із Василем Стусом та В’ячеславом Чорноволом.
Згодом Михайлина Коцюбинська наголошувала: вигук належав саме Чорноволу, а Стус — лише підтримав його емоційно. «Я пам’ятаю, як він це сказав, де стояв. Чорновіл — це був концентрат думки, а у Стуса — вибух почуттів, він буквально тремтів», — згадувала вона.
Реакція влади була миттєвою: виключення з партії, переведення в інший відділ Інституту літератури, пів року публічного цькування на численних партійних інстанціях.
«Спершу я страшенно нервувала, а потім усе це так мені набридло, що я почала говорити афоризмами. Ще кілька інстанцій — і вже були б вірші», — іронізувала Михайлина.
Зрештою її звільнили з Інституту, а монографію про Шевченка зняли з видавничого плану. Науковиці заборонили публікуватися й фактично перекрили доступ до роботи.
Упродовж наступних років її життя перетворилося на низку обшуків, допитів і тиску з боку КДБ. Вона виступала на захист друзів-дисидентів, підтримувала Стуса й Світличних, відмовлялася підписувати фальшиві «каяття».
«Мене забирали на допити ледь не щодня, але я досить швидко акліматизувалася», — згадувала пізніше Михайлина.
Вона залишалася однією з тих, хто не дозволив системі зламати себе — і цим увійшла в історію.
Заборона шлюбу і погрози доньці: випробування Михайлини Коцюбинської
Органи КДБ не обмежувалися лише професійним тиском — вони втручалися і в особисте життя Михайлини Коцюбинської, погрожуючи відібрати її названу доньку Тетяну.
Ще одним ударом стала заборона на шлюб. Коцюбинська доглядала літнього письменника Бориса Антоненка-Давидовича, який запропонував їй офіційно оформити шлюб і перебратися до нього. Однак влада відмовляла у реєстрації під різними приводами та врешті визнала Антоненка-Давидовича психічно нестабільним.
У цей час Михайлині надходили на пошту брудні публікації про неї, її критикували на зборах трудового колективу, хоча сам колектив мовчки співчував. Незважаючи на всі перешкоди, вона зберегла гідність і внутрішню свободу, проходячи крізь тиск системи.
Михайлина Коцюбинська: берегиня літературної спадщини України
Незадовго до здобуття Україною незалежності, у 1989 році, Михайлину Коцюбинську прийняли до Спілки письменників України. Уже у 1992-му вона обійняла посаду старшої наукової співробітниці відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Шевченка НАН України.
Присвятивши себе збереженню літературної спадщини, Коцюбинська очолила редакційну колегію академічного зібрання творів Василя Стуса у шести томах (1994—1997). В останні роки працювала упорядницею творів В’ячеслава Чорновола у 10 томах.
Михайлина писала статті, есеї, спогади та критично-мемуарні розвідки про Стуса, Тичину, Бажана, Світличного, Ґеник-Березовську, Сверстюка, Суровцеву, Антоненка-Давидовича і Жиленко. Опублікувала листи Стуса, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Стефаника, Вовка. Вона також активно долучалася до громадського життя. У 2008 році здобула звання почесної докторки Києво-Могилянської академії.
Михайлина Коцюбинська померла 7 січня 2011 року в Києві через ускладнення після грипу. Похована на Байковому кладовищі.
