Петро Болбочан — постать, яка поєднала в собі і талант полководця, і жертовність українського воїна. Ще в імперській армії він пройшов пекло Першої світової, здобувши славу відважного офіцера. Та коли настала Українська революція, Болбочан без вагань обрав свій народ. Він став одним із найяскравіших командирів Армії УНР, очоливши загін, що вважався чи не найбоєздатнішим серед усіх.
Його ім’я увійшло в історію завдяки блискавичному Кримському походу 1918 року: саме він повів українських вояків на півострів, вибив звідти більшовиків і змусив кораблі Чорноморського флоту підняти синьо-жовті прапори. Це був момент, коли Україна могла стати повноправною господинею на Чорному морі.
Болбочан був не просто командиром — він був лицарем честі, символом відданості та віри в Україну. Але його шлях обірвався трагічно. Політичні інтриги, заздрощі та наклеп у зраді стали вироком: страта від рук своїх же, тих, за кого він боровся. Історія зробила з нього не лише героя, а й мученика української ідеї.
Між молитвою й шаблею: юність Петра Болбочана
Петро Болбочан з’явився на світ 5 жовтня 1883 року у селі Гижці на Хотинщині — мальовничому куточку Буковини, де пагорби зустрічаються з Дністром. Його батько був священиком, тож змалку хлопець зростав у середовищі, де повага до слова й молитви поєднувалася з відповідальністю перед людьми.
Спершу він обрав шлях духовності — навчався у Кишинівській духовній семінарії. Але неспокійна доба революції 1905 року пробудила в ньому інший поклик — боротьбу за національну гідність. Петро Болбочан залишає семінарію і вступає до Чугуївського піхотного юнкерського училища.
Тут, серед юнаків-українців, він створює «український гурток для поширення рідного слова». Здавалося б, дрібниця — кілька студентів, які читають українські книжки. Та для царської влади це було справжнім викликом.
Ще під час навчання цей гурток міг коштувати йому кар’єри. І хоча начальство обмежилося усною доганою, небезпека була цілком реальною. Попри це, Болбочан завершив навчання успішно: у 1909 році він закінчив училище з відзнакою — за першим розрядом.
У цей же період у його житті з’явилося кохання. Він узяв шлюб із Марією Іванівною Попескул, молодшою від нього на шість років. Їхні стосунки були щирими й міцними. Особистий ад’ютант Болбочана Іван Корж згадував: «Він страшенно кохав свою дружину… Мила, славна жінка, її характер дуже порядний, кохала чоловіка».
Втім, мрії про Військову юридичну академію залишилися лише планами. Спалахнула Перша світова війна, і молодий офіцер опинився на фронті у складі 38-го піхотного Тобольського полку. Там він воював проти австро-угорців і німців.
Його хоробрість вражала побратимів. Петро Болбочан ішов у бій так, ніби відчував, що за його спиною стоїть цілий народ. Саме завдяки відвазі та вмінню він швидко піднявся службовими сходами — від поручика до штабс-капітана, а згодом і до капітана. За доблесть був відзначений кількома орденами.
22 березня 1916 року війна ледь не забрала його життя. Під час бою поруч із ним розірвався снаряд. Удар був страшний: контузія голови, втрата свідомості, крововилив у сітківку, виснажливі головні болі. Та навіть після цього він повернувся на фронт. У квітні 1917-го нове випробування — тяжке поранення в груди.
Його тіло було понівечене війною, але дух лишався незламним. І саме цей дух незабаром мав стати опорою для українського війська.
Вогонь революції і народження українського війська
Крах самодержавної Росії 1917 року відкрив шлях до нових сподівань і нових випробувань. Імперія сипалася, а на її уламках народжувалися українські військові частини. Вони підтримували Центральну Раду, вірили у відродження національної держави та формувалися за принципом відданості Україні. Соціалісти-самостійники навіть вимагали: приймати до лав офіцерів лише тих, хто володіє українською мовою. Хоча ще вчора всі вони служили в російській армії, тепер настав час обирати — імперія чи власний народ.
Петро Болбочан, офіцер із фронтовим загартуванням, без вагань зробив свій вибір. Він звернувся до Центральної Ради з проханням дозволити йому створити в Києві окремий офіцерський загін. Але відповідь була холодною: відмова. Соціалістична верхівка ЦР, очолена Володимиром Винниченком, вороже ставилася до будь-яких проявів українського мілітаризму. Це яскраво проявилося на Першому військовому з’їзді у травні 1917 року. Там, де Микола Міхновський кликав творити сильну національну армію, Винниченко переконував у протилежному: армії не потрібно, треба боротися за її знищення. «Не своєї армії нам треба, а ліквідації всяких постійних армій…» — казав він, закладаючи у свідомість людей ідею безборонності, яка дорого коштуватиме Україні.
Так почався віковічний двобій між двома концепціями: самостійницькою, націоналістичною — і соціалістично-залежною. Перемогла остання, оперта на маси, але позбавлена державницького мислення. Петро Болбочан же залишався одержимий іншим — створенням боєздатного українського війська.
Після одужання від фронтових ран у грудні 1917 року він очолив 1-й Український республіканський полк. Але невдовзі за наказом солдатського комітету цей полк ліквідували. Такий удар не зламав командира. Навколо нього згуртувалася група патріотів, яка утворила Республіканський курінь — близько 500 вояків, серед яких переважала інтелігенція та свідомі офіцери.
З цим куренем Болбочан уперше проявив себе як захисник української столиці: у січні 1918 року його підрозділ брав участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. Згодом, у лютому, курінь приєднали до Окремого Запорізького корпусу — найбоєздатнішої частини Армії УНР. Болбочан очолив 2-й Запорізький полк, що налічував понад 4 тисячі бійців. Це була справжня військова сила: шістнадцять піших сотень, кінна сотня, сапери, зв’язківці, розвідники, артилерія, кулеметні та бомбометні підрозділи. 70–80% складу становили професійні офіцери та представники української інтелігенції.
Саме ця армія і цей командир стануть ключем до перемог Української Народної Республіки.
Операція Крим: перемога, обернена поразкою
10 квітня 1918 року полковник Петро Болбочан отримав таємний наказ уряду УНР. Його місія була відчайдушна й велична водночас: звільнити Крим від більшовицької окупації, опанувати військові склади портів і приєднати Чорноморський флот під український прапор. В історії цей наказ стане прологом до блискучої операції, яка прославила Запорізьку дивізію й самого Болбочана.
Всього за два тижні, 24 квітня, українські війська виконали завдання. Це була одна з найяскравіших перемог усього визвольного руху. Чонгарські укріплення, станція Сарабуз, Сімферополь, Бахчисарай — усюди запорожці йшли вперед стрімко й невблаганно, розбиваючи ворога. Уже на підступах до Севастополя, перед обличчям Чорноморського флоту, що готувався підняти жовто-блакитні стяги, перемога здавалася остаточною. Сучасники згадували: «Болбочан був одною з найяскравіших постатей усього корпусу. Великий організатор і здібний стратег… його наступ був блискавичним і переможним, хоч супротивник мав значно сильніші сили».
Навіть більшовицька преса з острахом писала про «сильный отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана», призначаючи велику винагороду за його голову. Вони перебільшували його чин, називаючи «генералом» (насправді він дослужився лише до капітана, за деякими даними — підполковника), але велич його постаті вже тоді виходила за рамки сухих титулів.
Та політика, як часто буває в українській історії, перекреслила тріумф. За умовами Берестейського миру, Крим не входив до складу УНР. І коли запорожці вже стояли біля воріт Севастополя, німецьке командування виступило з ультиматумом: негайно залишити півострів. Болбочан рішуче відмовився виконувати цей принизливий наказ чужинців. Він бачив у Криму стратегічний плацдарм і українське майбутнє, але уряд УНР повівся інакше.
Цинізм ситуації полягав у тому, що ще під час переговорів у Бресті німці самі пропонували українській делегації включити Крим до сфери інтересів України. Але тодішні керманичі відмовилися, прикриваючись «правом татарського народу на самовизначення». Тепер же вони жорстко вимагали від Болбочана виконати наказ — визволити півострів. І коли німці висунули ультиматум, український уряд поспішив заявити: «Український уряд рахує Крим цілком самостійною державою…»
Так блискучу перемогу перетворили на ганебну поразку. Втратили не лише територію, а й довіру. В очах Болбочана це було не просто непорозуміння чи дипломатична помилка — це було зрадництво національних інтересів. Саме Кримський похід заклав підмурок його слави як військового стратега, але водночас зробив його ворогом для тих, хто боявся сили армії і не вмів бути самостійним.
Між Гетьманатом і Директорією
За часів Скоропадського, коли над Україною нависав тінню короткочасний «малоросійський гетьманат», Петро Болбочан залишався вірним своєму професійному обов’язку. Літо 1918 року застало його на передовій — він очолив Запорізьку дивізію, що мала захищати північні рубежі Української Держави від більшовицького наступу. На Харківщині запорожці стримували московську навалу, а вже з серпня їх кинули на нову ділянку — Чернігівщину, де ворог намагався прорватися крізь кордон.
За мужність і відвагу 9 жовтня гетьман Павло Скоропадський підніс Болбочана до звання полковника. Його 2-й Запорізький піший полк став щитом на прикордонній смузі, де зупиняв більшовицькі загони, що просочувалися з Росії. 5 листопада він уже офіційно носив чин полковника Армії Української Держави.
Наприкінці 1918 року ситуація загострювалася: з одного боку, гетьманат тримався на німецьких багнетах, з іншого — більшовицькі сили вже готувалися до нового наступу. Коли на обрії спалахнуло повстання Директорії, Болбочан одним із перших приєднався до нього.
Він повстав не стільки проти самої ідеї гетьманату, скільки проти постаті Павла Скоропадського. Чітко окреслив для себе межу: співпраця з більшовиками була для нього неможливою. Це відразу ж поставило його в конфлікт із тодішніми політичними колами, де панували ліві течії. У той час, коли Володимир Винниченко таємно домовлявся з московськими більшовиками про їхню «підтримку» в обмін на легалізацію комуністичної партії й запровадження робітничо-селянської влади, Болбочан ішов іншим шляхом.
Він мав виразно націєцентричний світогляд. У відкритому листі до Симона Петлюри 10 лютого 1919 року відверто писав: «Я щиро весь час підтримував партію Самостійників і не боявся сього і в Гетьманські часи». Його переконання залишалися непохитними: боротися слід лише за самостійну, демократичну Українську Республіку, а не за чергову «єдину Росію» — чи то монархічну, чи то більшовицьку.
Найбільшу загрозу він убачав у більшовиках. Тому наполягав на іншому стратегічному шляху: негайному союзі зі Всевеликим Військом Донським та підтримкою країн Антанти у боротьбі проти червоного нашестя. Його бачення було державницьким і далекоглядним, та, на жаль, у вирі політичних інтриг воно так і залишилося голосом, який не захотіли почути.
У ніч на 18 листопада в Харкові за його наказом було роззброєно гетьманські офіцерські дружини, а місто зустріло світанок під відновленими прапорами УНР. Відтоді Директорія поклала на нього величезну відповідальність: Болбочан очолив Лівобережну групу військ. Йому судилося вести бої не лише з більшовиками й білогвардійцями, а й приборкувати стихійні повстанські загони анархіста Нестора Махна, що кидали виклик будь-якій державній владі.
За Директорії. Командир проти хаосу
Осердям Армії УНР у 1919 році став Запорізький корпус під проводом Петра Болбочана та корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця. Після того як 16 січня Директорія офіційно оголосила війну радянській Росії, Болбочан отримав командування Лівобережним фронтом. У його розпорядженні, за тодішніми оцінками, було близько 30 тисяч багнетів: запорожці, Січові Стрільці, Сіра дивізія та інші частини. Цього було відверто замало, аби зупинити добре організований наступ червоної армії.
Ситуація ставала дедалі катастрофічнішою. “Генеральний Штаб весь час не вірив мені, що наступають організовані, міцні регулярні частини російського совітського уряду… Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміченою метою йде знищити все те, що підтримує Україну”, – писав Болбочан, намагаючись достукатися до уряду.
Та замість реальної допомоги зі штабу Петлюри надходили абсурдні розпорядження. Приміром, наказ “аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку”. Болбочан категорично відмовився виконувати подібні “революційні експерименти”, наголошуючи: “Червоний колір є емблема нашого ворога – большевика, а у нас є національний колір”.
Криза між військовим командуванням і політичними проводирями загострювалася. Спостерігаючи за виснаженим, голодним, роздягнутим і небоєздатним військом, Болбочан ухвалює рішення відступити з Полтави. Саме цей вимушений крок став формальною підставою для звинувачень у “зраді”.
Перший арешт Болбочана
22 січня 1919 року, у день Злуки УНР та ЗУНР, коли вся Україна мала єднатися, полковника Болбочана заарештовує власний підлеглий — сотник Волох, який невдовзі стане на службу більшовикам. Сам Болбочан риторично питав у листах до Петлюри та Директорії:
«За що я арештований? Може за те, що вже 16 місяців борюся за права самостійної України? Чи за те, що зумів створити міцну військову частину?..»
За спогадами полковника відправили під домашній арешт у готель «Континенталь» у Києві — у кімнаті поряд із самим Петлюрою. Іронія долі: наглядати за ним доручили корпусові Січових Стрільців Євгена Коновальця. Жодних конкретних звинувачень йому так і не висунули. Винниченко пояснив арешт лише «недемократизмом» командувача. Натомість у пресі почалася справжня кампанія дискредитації.
Це була або більшовицька інтрига, або заздрість старшин до того, хто здобув славу невтомного борця з червоними. У своїх листах Болбочан різко викривав урядову безпорадність:
«Ми боремося з більшовиками, весь культурний світ піднявся проти них, а уряд український іде їм назустріч… Це для України кошмар».
Усунутий від командування, він бачив, як Лівобережна Україна стрімко падає в руки Червоної армії. Згодом його перевели під нагляд до Івано-Франківська. Там Болбочан вільно спілкувався з правими політиками, жорстко критикуючи уряд Директорії за бездіяльність:
«До влади мають прийти нові будівничі, бо соціялісти й далі співатимуть старих пісень… Для них, не забувайте, ближчий брат — Ленін чи Раковський, ніж ми, борці за незалежність».
Праві партії та навіть уряд ЗУНР бачили в ньому майбутнього військового керівника. Та замість цього Україна втрачала фронти, а її один із найталановитіших командирів опинився у власному «домашньому засланні».
Другий арешт
Неочікуваним прологом до другого арешту та трагічного кінця Болбочана став «Закон про Державний інспекторат» від 7 травня 1919 року. Новопризначений інспектор М. Гавришко, користуючись своїми повноваженнями, повернув Болбочана на чоло Запорізького корпусу. Дослідники слушно зауважують: ані сам інспектор, ані тим паче Болбочан не могли уявити, що це трактуватиметься як спроба державного перевороту. Сам полковник відмовився очолити корпус без санкції Головного командування, але його вагання вже нічого не важили.
9 червня 1919 року надійшла телеграма Петлюри до командувача Запорізької групи В. Сальського: дії Гавришка оголошувалися незаконними, а повернення Болбочана кваліфікувалося як «самовільний захват влади». Того ж дня Петлюра підписує наказ начальникові контррозвідки Чеботареву: «За злочинну діяльність проти законного правительства, за злочинне захоплення влади» заарештувати полковника Болбочана та інспектора Гавришка. Покликання було на дисциплінарний статут, статтю, що передбачала смертну кару.
Попереджений про арешт, Болбочан відмовився тікати. Здавши зброю, він сказав:
«Я не вчинив нічого протизаконного, нічого не боюся, хоч і знаю вибрики уряду».
Цього ж дня у Галичині проголошено диктатуру Є. Петрушевича, а головним командувачем Галицької армії став генерал О. Греків. У середовищі Директорії ці події сприйняли як загрозу. Голова уряду Ісаак Мазепа у спогадах прямо писав про «плани правих сил за допомогою Болбочана усунути соціялістичний уряд і Петлюру та проголосити диктатуру Петрушевича і Грекова».
Таким чином, у вирі політичних інтриг постать полковника стала заручником чужих страхів та підозр.
Суд і розстріл
10 червня 1919 року відбулося блискавичне судилище над Болбочаном. Процес тривав усього день, і вже о 20-й годині винесли вирок – смертна кара. Судді були людьми з охорони Петлюри, рішення було заздалегідь ухвалене. «Захисник» не промовив жодного слова, прокурором виступив літератор Петро Певний. Полковник звернувся до Головного Отамана з останнім проханням: «Я не вчинив нічого настільки винного, аби нести таку кару. Прохаю взяти до уваги мою працю для України». Втім, відповіді він не отримав.
Навіть після вироку його ще раз допитували – намагалися вибити імена правих діячів, яких можна було б звинуватити у підготовці перевороту. Болбочан, зламаний морально, сипав деталями, справляючи враження людини знищеної.
28 червня о 22-й годині на станції Балин біля Кам’янця-Подільського вирок виконали. Свідки згадували, що кілька стрільців відмовилися стріляти, і тоді начальник охорони Чеботарьов сам добив полковника пострілами в голову та волік тіло до ями. Останні його слова були звернені до доньки: «Донечко моя, рятуй мене!»
Болбочану було лише 35. Він залишив дружину і маленьку дитину. Загинув не від ворожої кулі, а від рук власної влади, якій віддав найкращі роки боротьби.
P.S. Вирок від своїх
Особливий жах і гіркоту викликає спогад про обставини загибелі полковника. Вирок йому винесли не вороги, не чужинці — а свої ж. Симон Петлюра доручив виконати страту, і навіть серед соратників знайшлися ті, хто виправдовував убивство. Один із них, Борис Мартос, соціал-демократ, згодом безжально пояснював:
“От питаєте мене чому розстріляли Болбочана? Уявіть собі панка, виголений, напудрений, надушений, в лакированих чоботях чи нагаєм в руці, та хіба ж це український старшина, та це ж справжній реакціонер! Уявіть собі, що було б з нами, якби запанувала його реакція – треба було розстріляти – ну і розстріляли!”
Ці слова звучать не як пояснення, а як вирок цілому поколінню українських героїв, знищених внутрішніми чварами. Болбочан загинув не на полі бою, не від кулі ворога, а від кулі «побратимів». Його смерть стала символом того, як Україна, народжуючи своїх оборонців, нерідко сама ж їх і губила.
У ряду відданих українській справі героїв особливе місце належить Василю Вишиваному — воїну, який, як і Болбочан, все своє життя поклав на вівтар незалежності.
