Катерина Ющенко — українська науковиця, яка першою у СРСР створила мову програмування та здобула ступінь доктора фізико-математичних наук у галузі кібернетики. У добу, коли слово «комп’ютер» звучало як щось майже фантастичне, вона мислила категоріями машинного коду й адрес пам’яті. Її розробка — мова «АДРЕС» — не просто передбачила багато ідей сучасного програмування, а стала основою для розвитку обчислювальної техніки в усьому Радянському Союзі.
Її ім’я рідко зустрінеш у шкільних підручниках. Вона не знімалася в науково-популярних фільмах і не потрапляла на обкладинки журналів, а її ім’я більш відоме за кордоном ніж на батьківщині. Портрет Катерини Логвинівни Ющенко прикрашає експозицію “Музею Тюрінга” — одного з провідних світових музеїв обчислювальної техніки, розташованого у Великій Британії. Її внесок у науку також відзначено в престижній галереї піонерів програмування в Музеї комп’ютерної історії, що знаходиться в серці Кремнієвої долини, США. Саме ця жінка, тиха й принципова, стояла біля джерел комп’ютерної епохи.
Саме українка Катерина Ющенко зуміла випередити своїх відомих закордонних колежанок у сфері програмування. Її розробки з’явилися раніше, ніж програмне забезпечення, створене англійкою Діною Джонстон для Бі-Бі-Сі, королівських ВПС і британських залізниць. Вона також випередила американку Карен Спарк Джоунз — першого комп’ютерного лінгвіста Кембриджа — і легендарну Ґрейс Гоппер, що розробила мову Кобол і очолювала жіночий шифрувальний підрозділ ВМФ США в Блетчлі-парку.
Сім’я “українських націоналістів”
Катерина Ющенко народилася 8 грудня 1919 року в містечку Чигирин в родині вчителів. Катерина була передостанньою серед п’ятьох дітей.
Матір Ксенія Олексіївна Рвачова народилася в Овруцькому районі на Житомирщині в родині лісника. Середню освіту здобула самостійно, екстерном — завдяки надзвичайній наполегливості та любові до знань. Її першим підручником, за яким вона опанувала читання, став звичайний задачник з арифметики.
Згодом, коли знайомий її батька, що подарував ту книжку, запитав:
— Читати вже вмієш?
Ксенія впевнено відповіла:
— Так!
— Добре, тепер навчимося розв’язувати задачі.
На що дівчина спокійно зазначила:
— Я вже всі задачі розв’язала.
Він здивувався:
— Справді? Без олівця й зошита?
— На піску, біля річки, паличкою, — відповіла вона.
З малих літ математика стала її пристрастю. Ксенія читала все, що могла дістати, захоплювалась логічними задачами, головоломками, була знайома навіть з екзотичними методами рахунку, зокрема індійським множенням «на пальцях». Згодом, ставши вчителькою, вона не лише навчала, а й запалювала інтерес до точних наук — учні слухали її з захопленням.
Математика жила і в її домі: всі п’ятеро дітей полюбили цю науку. Захоплення матері стало їхнім шляхом.
Батько Логвин Федорович Рвачов був палким шанувальником українського минулого, хоч сам народився у Підмосков’ї та мав російське коріння. Через участь у революційному русі молодого Рвачова було заслано до Астрахані, а пізніше — у межах царської політики «обрусіння» — переведено до українського міста Овруч (нині Житомирщина). Саме там він зустрів свою майбутню дружину Ксенію. Згодом подружжя разом із двома синами оселилося в Чигирині, де Логвин Федорович продовжив викладання історії та географії.
Батько не просто викладав історію — він жив нею: захоплювався козацькою добою, досліджував минуле героїчного краю — Чигиринщини. Логвин Рвачов проводив учнів по визначних місцях Чигирина, розповідав легенди й факти, які не завжди подобались офіційній владі. Він виховував дітей у дусі любові до України — і саме це згодом стало для нього вироком.
У 1937 році Рвачова звинуватили в українському націоналізмі та заарештували.
Мати спробувала відстояти честь чоловіка, принісши чекістам документи, що свідчили про його участь у революційному русі. Проте це лише погіршило ситуацію — її теж заарештували, а принесені папери спалили в неї на очах. Обох батьків засудили до десяти років таборів. Лише після смерті Сталіна, у 1954 році, їх посмертно реабілітували через повну відсутність складу злочину. У Чигирині колишній провулок Матросова нині має назву Родини Рвачових.
Донька «ворога народу»
На момент арешту батьків Катерина Ющенко навчалася на першому курсі фізико-математичного факультету Київського університету, здала зимову сесію на “відмінно”. Їй було лише 17, і вона щиро вірила у відомі слова Сталіна: «Син за батька не відповідає». Та реальність виявилася зовсім іншою — дівчину відрахували з вишу як доньку «ворога народу».
Катерина вирішила шукати справедливості й записалася на зустріч до ректора Затонського. Вистоявши кілька днів у черзі, вона дізналася, що той також потрапив у немилість режиму — напередодні його самого заарештували. Зневірена, Катерина змушена була забрати документи з університету.
Після арешту батьків Катерина Ющенко на деякий час повернулася до Чигирина та взяла на себе відповідальність за молодшого брата Володю, який на той час був ще неповнолітнім. Старші сестри й брати вже покинули дім і роз’їхались у різні боки. Вона особисто возила передачі для батьків до тюрем, куди їх етапували. Спершу батько перебував у місцевому ізоляторі, але згодом його перевели до тюрми на околиці Києва.
Катерина Ющенко згадувала, як у найлютіші морози доводилося добиратися до Києва у відкритому кузові вантажівки, аби передати родині бодай якісь речі чи продукти. Побачення з рідними дозволяли рідко, листування забороняли майже повністю. Цей період залишив глибокий слід у пам’яті Катерини й сформував ту стійкість, яка допомогла їй витримати й всі подальші випробування долі.
Потім переїхала в Овруч до старшого брата, а згодом — у Черкаси, куди в той час перевели її батьків.
Мандрівка з України до Самарканда та назад
Катерина Ющенко пройшла справжнє випробування, перш ніж змогла повернутися до навчання. У 1938 році вона наважилася подати документи до Московського університету, куди її й зарахували — щоправда, зі статусом «дочки ворогів народу» та відповідними обмеженнями. Такі умови були для неї принизливими, і вона вирішила шукати інші шляхи. Згодом подала документи до Воронезького вишу, але саме тоді побачила оголошення про набір до Самаркандського державного університету в Узбекистані: навчальний заклад гарантував гуртожиток, стипендію та навіть оплату проїзду. Для Катерини це стало справжнім шансом.
У Самарканді вона повністю занурилася в навчання. «Після всіх митарств і принижень при спробах продовжити науку це здавалося можливим порятунком. Я уся віддалася навчанню. Я не пропускала жодної лекції, читала і перечитувала підручники, розв’язувала всі задачі, які були в підручниках і задачниках. I так було всі три роки… Але я завжди пам’ятала своїх батьків і таку далеку від Самарканда Україну. Іноді мені було особливо важко і я намагалася виразити свої почуття віршами», — згадувала Катерина вже у статусі науковиці. Один із таких віршів вона назвала «Журба по Україні». Деякі з її поезій навіть поклали на музику студентський дівочий ансамбль, який виконував їх на місцевих концертах.
У 1942 році Катерина Ющенко з відзнакою закінчила університет.
Чоловіча робота за кілограм хліба
Під час Другої світової війни, перебуваючи в евакуації у Ташкенті, Катерина Ющенко не стояла осторонь загального лиха. Вона пішла працювати на завод, де виготовляли оптичні приціли для танкових гармат. Згодом, не вагаючись, опанувала й небезпечну, суто чоловічу професію — запальника-підривника на шахті. «Руки були в пухирях і мозолях, зате щодня отримувала кілограм хліба», — згадувала вона з гіркою іронією.
Працювала також на бавовняних полях під палючим сонцем — на згадку про ті дні залишилися сліди сонячних опіків на руках.
Після війни повернулася до України — спершу до старшого брата у Стрий на Львівщині, де почала викладати у звичайній школі. Її предметами стали математика, фізика та креслення — дисципліни, якими вона володіла досконало і які передавала з натхненням, попри втому, повоєнну скруту й важкий життєвий досвід.
Кохання та комуналка
Дізнавшись, що у Львові відкривається філія Інституту математики Академії наук України, Катерина Ющенко не чекала запрошень — вона сама прийшла туди, рішуче налаштована бути корисною. Випадково зустрівши Бориса Гнеденка, нещодавно призначеного керівником установи й майбутнього академіка, вона зуміла переконати його у своїй готовності працювати. Побачивши в її дипломі суцільні п’ятірки, він не вагався — одразу запропонував молодій фахівчині місце у відділі теорії ймовірностей.
Науковий світ визнав талант Катерини — навіть її опоненти не заперечували її глибину мислення. Вона успішно захистила кандидатську дисертацію й повністю поринула у дослідницьку роботу. У цей час доля подарувала їй і особисте щастя — вона одружилася з науковцем Олексієм Ющенком. Незабаром подружжя переїхало до Києва, Катерина вже була при надії.
Перші роки в столиці стали випробуванням. Вони знімали лише ліжко в комуналці, де мешкали крадійки й п’яниці. Про комфортне житло годі було й мріяти. Щоб отримати хоча б кімнату, Катерина Ющенко змушена була залишити улюблену теорію ймовірностей і очолити новостворену лабораторію “Методів обчислень та розрахунків”. Обіцяна кімната в Інституті математики виявилася невеличким приміщенням із двома розкладачками, стільцем, столом і двома валізами — у таких умовах вона прожила з чоловіком і сином чотири роки.
Попри все, саме в цій скромній лабораторії Катерина Ющенко розпочала роботу, яка увійде в історію. Вона почала виконувати складні математичні розрахунки, необхідні для підготовки запуску першого штучного супутника Землі.
З келії монастиря — у перші рядки світової історії програмування
Лабораторія, де Катерина Ющенко заклала підвалини українського — а по суті, й світового — програмування, розміщувалася у доволі несподіваному місці: на території колишнього монастиря у Феофанії під Києвом. Саме там стояла перша на континентальній Європі МЕОМ — мала електронно-обчислювальна машина, що займала два поверхи й виглядала радше як науково-фантастичний монстр, ніж інтелектуальна машина. Вперше в історії вона могла автоматично виконувати складні програми та мала вбудовану пам’ять — ще до того, як про «комп’ютерну пам’ять» заговорив світ.
Катерина Логвинівна стала першою математичною розробницею, яка опанувала цю машину не як механіку, а як інструмент для розв’язання найскладніших задач оборонного та космічного характеру. Її праця була спрямована також і на розрахунки для народного господарства СРСР та УРСР.
Саме Ющенко належить ідея створення Адресної мови програмування — новаторської системи, яка випередила свій час. Вона писала її вечорами, поза основним робочим графіком, без гонорарів та визнання, адже в офіційних планах таких розробок не передбачалося. Адресна мова стала першою у світі алгоритмічною мовою, що реалізувала концепцію опосередкованої адресації вищих рангів — прообраз сучасних «вказівників» (pointers). На Заході подібну концепцію відкрили лише у 1964 році, тоді як Ющенко запровадила її на десятиліття раніше.
З 1955 року, коли інноваційність розробки вже неможливо було ігнорувати, Адресна мова офіційно увійшла до науково-дослідних програм Інституту математики АН УРСР.
Перша докторка фізико-математичних наук
Адресна мова програмування, створена Катериною Ющенко, стала тією першою ланкою, яка згодом привела до появи сучасних мов програмування та, зрештою, всього, що ми сьогодні називаємо цифровою ерою. Її розробка з’явилася в Україні ще до того, як Мері Максвелл Ґейтс тільки збиралася народити майбутнього техно генія Білла Ґейтса, а Ґрейс Гоппер — легендарна американська винахідниця Коболу — ще носила офіцерські погони й лише через п’ять років по тому створила свою мову для армії та бізнесу США.
Катерина Ющенко стала першою жінкою в Радянському Союзі, яка здобула науковий ступінь доктора фізико-математичних наук у галузі програмування. Вона не лише заклала фундамент майбутніх комп’ютерних технологій, а й розробляла унікальні алгоритми для вирішення надскладних завдань: від моделювання термоядерних процесів до розрахунків траєкторій космічних апаратів і ракет.
У 1961–1963 роках вона у співавторстві створила першу у світі наукову монографію «Елементи програмування», а також підручник «Адресне програмування», який одразу був перекладений багатьма європейськими мовами. Щоправда, перше видання підручника з адресної мови Ющенко підготувала ще 1957 року разом із В. Королюком, але в Києві його відмовилися друкувати. І лише завдяки втручанню видатних учених — Бориса Гнеденка та Андрія Колмогорова — книгу змогли надрукувати в Москві у 1961 році (після чого до списку авторів формально додали й Гнеденка). У 1963 році підручник перевидали вже більшим тиражем.
Адресна мова, створена Ющенко, стала не просто технічним проривом — вона перетворилася на міст між інженерною думкою та гуманітарною мрією про майбутнє. І цей міст було зведено в Україні.
Математична династія
Катерина Ющенко відійшла у вічність 15 серпня 2001 року в Києві, залишивши по собі не просто наукову спадщину, а цілу епоху.
Смерть Катерини Логвинівни пройшла майже непоміченою в суспільстві, яке тоді тільки-но починало усвідомлювати значення цифрової революції. Проте її внесок у розвиток комп’ютерної науки та кібернетики в Україні є фундаментальним. Ті, хто знав її особисто, згадують не лише про потужний інтелект, а й про її гідність, скромність і відданість науці. Сьогодні її ім’я повертається до українського наративу — як символ жіночої сили в науці та приклад того, як ідеї однієї людини можуть змінити цілу галузь.
Родина Катерини Ющенко – це справжня математична династія, де наука стала не лише справою життя, а й родинною традицією. Її чоловік – науковець-математик, а всі брати й сестра так чи інакше були пов’язані з точними науками. Старший брат Михайло викладав математику та фізику у сільській школі, середній – Олексій – здобув ступінь доктора фізико-математичних наук і очолював університетську кафедру у Харківському авіаційному університеті… Молодший – Володимир Рвачов – усього за кілька десятиліть здійснив блискучу наукову кар’єру: у сорок років очолив Інститут радіоелектроніки у Харкові, став професором, а згодом — академіком НАН України, вигадав відому у всьому світу R-функцію. Сестра Людмила викладала математику в середній школі міста Стрий.
Наукову естафету перейняло й наступне покоління. Усі племінники Катерини Логвинівни пов’язали життя з математикою або суміжними галузями й здобули наукові ступені. Донька працювала в Інституті кібернетики, син Юрій — в Інституті математичних машин і систем, нині він викладає в Києво-Могилянській академії.
Онука, яку назвали на честь бабусі Катериною, відома сьогодні у міжнародних наукових колах як талановита дослідниця в галузі математики. Інші онуки продовжили родинну традицію, обравши фахи з програмування, фізики та математики.
Математика у цій родині – не просто наука, а духовна основа, спосіб мислення і стиль життя, який передається з покоління в покоління.
Сьогодні ім’я Катерини Ющенко, носять вулиці у Львові та Кременчуці, а її праці вивчають у технічних університетах. Її внесок в українську і світову кібернетику дедалі більше усвідомлюється як фундаментальний. І що далі — то ясніше видно: Катерина Ющенко не просто випередила час. Вона його переписала.
