Мініатюра Івана Похитонова «Пікет на березі річки. Захід сонця» була першою роботою, яку впізнали серед купи викрадених із Херсона картин в окупованому Криму, в Центральному музеї Тавриди. Фактично, Херсонський художній музей з неї й розпочав процес ідентифікації вкраденого. Але фізичному викраденню передувало викрадення інформаційне.
Колись художника Івана Похитонова (1850–1923), уродженця Херсонської губернії, називали «чарівником», його ім’я гриміло по всій Європі, паризькі торговці картинами зліталися до нього, пропонуючи найвигідніші контракти, його мініатюри розкуповували за великі гроші, ледве ті потрапляли на виставки до художніх салонів, і навіть наперед… Тоді росіяни ще називали цього геніального самоука «більше французьким, ніж російським художником».
Сьогодні ж російські джерела наголошують, що він виключно російський – і водночас самі зізнаються: «Але широкої популярності в Росії у нього не було і немає досі». З 26 років Похитонов жив і працював переважно в Європі, тому й ідентифікують його зазвичай як українсько-франко-бельгійського майстра.
Як доказ того, що художник був своїм в Європі – цитата з книги М. Рутковського «Іван Похитонів», виданої у Празі 1925 року:
«22 грудня 1923 року в Брюсселі почив видатний артист-маляр останньої чверті ХІХ і початку ХХ століть – Іван Павлович Похитонів. Бельгійське суспільство і преса однодушно відзначили втрату цього своєрідного таланту, – вони давно вважали його за свого, бо, покинувши рідну Україну ще р. 1878, Похитонів останні тридцять років свого життя провів у Бельгії, в Льєжі, куди переселився з Парижу ще р. 1893 з голосним ім’ям видатного маляра».
А онук Івана Похитонова Ігор Маркевич, відомий французький диригент, піаніст і композитор, вважав свого діда саме українським художником.
Тож чому Росія попри все називає Похитнова виключно російським художником? На які факти спирається і чи варто їм довіряти?
Народився в Російській імперії
Народився Іван Похитонов в Україні – 8 лютого 1850 року у маєтку Мотронівка Херсонської губернії (нині Кіровоградська область). А оскільки існує деяка плутанина з Мотронівками, то місце народження художника на сучасній мапі України визначають у різних населених пунктах. І кожне село, що може претендувати на статус родинного маєтку митця, є українським, хоча і входило до складу Російської імперії. Але ж народження на території Російської імперії не робить людину росіянином за національністю.
Батько Павло Данилович – військовий, предки якого отримали дворянський титул за військові заслуги. Мати Варвара – сербка, оце і всі відомості про жінку.
До десятирічного віку Ваня безтурботно жив у батьківському маєтку, здобуваючи домашню освіту. Батьки пророкували йому військову кар’єру, тому відправили в Кадетський корпус до Полтави, але за рік хлопчина втік звідти. Далі була Миколаївська гімназія. Відтоді увесь вільний час він проводив на полюванні, або за мольбертом. До речі, хист до малювання в Івана прокинувся ще змалечку – у 7 років він подарував мамі написану власноруч копію голландської гравюри зі сценою полювання.
Навчався в Росії
Один з найулюбленіших доводів на користь «російськості» митців – факт навчання у Петербурзі або Москві. Але з Похитоновим це взагалі не спрацьовує. Він і справді деякий час навчався у Москві – у Петровсько-Розумовській сільськогосподарській академії, але невдовзі його виключили за зв’язок із терористами-«нєчаєвцями» та відправили на заслання додому під нагляд батька й поліції. Головне у цій історії не малий термін навчання, а той факт, що вчився в Росії він не на художника.
Згодом він продовжив навчатися в Одесі на факультеті природничих наук Імператорського Новоросійського університету. Там він захопився зоологією та старанно відвідував заняття молодого професора Іллі Мечникова. Живопис студент не кидає, але для нього це поки лише дозвілля та розвага.
Був «передвижником»
Чомусь росіяни вважають причиною зараховувати митців до російських художників факт перебування у числі «передвижників». Але «передвижників» не можна назвати виключно росіянами, насправді ж серед них чи не більшість або етнічні українці, або митці, чиї життя і творчість були тісно пов’язані з Україною: Микола Ге, Іван Крамський, Архип Куїнджі, Микола Пимоненко, Ілля Ріпин, Микола Ярошенко та багато інших.
Передвижники справили на Похитонова незабутнє враження, і після відвідування в Одесі у 1876 році пересувної виставки він вирішив навчатися живопису за кордоном. До «передвижників» він долучиться пізніше, майже через 20 років – 1895-му.
Свій в Європі
Разом із матір’ю та сестрою їздив до Швейцарії. Поки сестра лікувалася на водах, Іван займався живописом у Женеві. Йому навіть вдалося продати одну зі своїх робіт, та це ніяк не вплинуло на життєві плани Івана. По поверненню додому він став до служби в одному з одеських банків, та за кілька місяців йому набридло сидіти в паперах. Згодом, підкоряючись бажанням батьків, вступив в управління сімейним маєтком. Протягом років Похитонов вів життя звичайного поміщика.
Зрештою, тихе життя в провінції теж набридло Похитонову, тож він випросився в батька й поїхав до Італії. Відвідав Мілан, Венецію, Флоренцію. Потім відправився в Париж. Саме у французькій столиці проявилася його інстинктивна схильність до богемного життя.
Та життя в Парижі вимагало чимало коштів, а грошей від родини іноді доводилося чекати місяцями, тому Іванові довелося шукати собі підробіток. Намагався влаштуватися службовцем, але не вийшло, іноді писав на продаж картини. Відтоді в серці чоловіка почало прокидатися непереборне внутрішнє тяжіння до пензля.
Але ж сам Похитонов ніде й ніколи не вчився основ живопису, лише завдяки своєму таланту та наполегливості він зумів обійтися без наставників і стати одним із найкращих художників свого часу.
Весною 1876 року він вперше дебютував із картинами в салоні на Єлисейських полях. Йому пощастило: невдовзі його представили Мейссоньє, якому розповіли про молодого митця, який мріє почути думку майстра. Великий художник, який тоді знаходився на вершині своєї слави, розглядав етюди українця з вигуками подиву та захоплення.
Це надихнуло Похитонова на подальшу працю. У 1881 році презентував два полотна – “Копиця” та “Ефект снігу”. Тогочасні критики відзначили, що мають справу з феноменальною особистістю, із талантом воістину видатним, гідним уваги найвимогливіших знавців.
У Парижі він знайомиться з багатьма художниками, заводить тісну дружбу із земляками-українцями – Сергієм Васильківським, Миколою Кузнєцовим, Петром Левченком.
До речі, художник майже до останніх років життя продовжував навідувати свою батьківщину, і серед є французьких та бельгійських пейзажів Похитонова є чимало українських краєвидів.
Пейзажі майстра можна назвати слайдами. Художник писав свої картини на невеликих дощечках лимонного або різних порід червоного дерева тонкими пензлями, іноді мікроскопічних розмірів, використовував мастихіни, риб’ячі кістки і скальпелі, користувався під час роботи лупами та спеціальними здвоєними окулярами. Потім барвисту поверхню полірував риб’ячою кісткою, досягаючи гладкості та блиску. Фарби його пейзажів сяють і зараз, подібно емалі.
З 1893 року митець жив у Бельгії, у передмісті Льєжа Брессау. Багато подорожував Францією, Італією. У 1895-му його прийняли до Товариства пересувних художніх виставок.
Сімейне життя
Визнаний митцями, талановитий художник не мав сімейного щастя. Ще в Парижі він познайомився з яскравою феміністкою Матільдою Вульферт, яка стала його дружиною. Сильна, вольова, незалежна жінка не збиралася сидіти вдома, а займалася наукою. Невдовзі здобула докторський ступінь і стала відомою лікаркою-гігієністкою. За 10 років шлюб розпався. Іван не довго парубкував – вже скоро мав відносини з іншою жінкою. Все було б нічого, та нова обраниця приходилася молодшою сестрою Матильди. Євгенія народила Похитонову сина, але шлюб не був визнаний, тому хлопчик носив прізвище матері.
Виконував імператорські замовлення
Починаючи з 1901 року, Іван жив то у Мінській губернії, то в Бельгії, то в Петербурзі. Коли розпочалася Перша світова війна, виїхав на Кубань, а за два роки знову повернувся до Бельгії.
У 1904 році Похитонов стає дійсним членом Імператорської академії мистецтв із батального живопису – і це попри відсутність професійної освіти! Це звання художник отримав за виконання царського замовлення – невеликі панно, що зображували місця боїв у Болгарії під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр., де Олександр III, тоді ще спадкоємець престолу, ставав табором. І цей факт росіяни також використовують на користь російської ідентичності Похитонова. Слідуючи за такою логікою, вони можуть визнати «своїм», наприклад, одного з наймодніших портретистів ХІХ ст. – німецького художника Франца Ксавера Вінтергальтера, бо той 1857 року написав портрет імператриці Марії Олександрівни…
Однак Похитонов брав не всі імператорські замовлення, наприклад, відхилив дуже вигідну пропозицію увічнити найпомітніші пам’ятки релігійної архітектури Стародавньої Русі. Художник вагався, але зрештою вирішив відмовитися і залишитися в Бельгії.
У 1922 році художник організував велику персональну виставку у Льєжі, а за рік – в Антверпені.
23 грудня 1923 року Іван Похитонов відійшов у засвіти. Похований у Льєжі.
Іван Павлович Похитонов збагатив світову мистецьку спадщину, додавши блискучі сторінки до великої книги картин, він став в один ряд із великими майстрами. Недарма його називали поетом кисті.
Недолугість кожного з цих тверджень не заважає російським «мистецтвознавцям» привласнювати творчість художника виключно собі. Ігноруючи українське коріння та приналежність Івана Похитонова до українського та європейського контексту, Росія представляє його світові виключно як носія «російської культури». Підкреслюючи українську ідентичність митців, ми руйнуємо міфи, нав’язані Росією, та розкриваємо справжнє обличчя країни-мародера. Серед художників, вкрадених росіянами фізично та інформаційно – український вірменин Іван Айвазовський, бунтар козацького роду Іван Крамський, щирий українець Микола Пимоненко, український «батько російського футуризму» Давид Бурлюк. І далі буде.
