Василь Володько пережив Другу світову війну – попри ув’язнення в гестапівському таборі Нойе Бремм та попри інтернування в концтаборах Нацвайлер-Штрутгоф і Дахау. Він також пережив марш смерті до Альп у квітні 1945 року живим. На його батьківщині, в Україні, вже добрих два роки йде війна. У таких умовах Василю Володьку цього вівторка виповнюється 100 років – і він хвилюється за майбутнє.
Колишньому інженеру не до святкування: «Мені все болить – і як можна святкувати, коли війна? Це не найкращий час для святкування», – сказав він по телефону Католицькому інформаційному агентству. Володько впевнений, що Путін почав війну з жаги влади і тепер не знає, як її закінчити.
Знову шум ракет, як тоді
Він живе в садовому будиночку приблизно за годину їзди від Києва. Оскільки він зараз сліпий, він рідко може з нього вийти. Багато в чому він покладається на допомогу дочки Віри, яка зараз сама на пенсії. Але він все одно дуже чітко чує звуки ракетних атак вночі. Він сподівався, що після закінчення Другої світової війни йому більше ніколи не доведеться чути цей звук. «У моєму довгому житті були прекрасні, але й жорстокі дні та ситуації», – резюмував він у своє 100-річчя. Але навіть у найгірші години концтабору він не втрачав надії. І це допомогло йому пройти через це пекло.
Протягом багатьох років Василь Володько у співпраці з католицькою організацією Максиміліана Кольбе з Німеччини розповідав школам як свідок-сучасник про свою долю під час нацистського режиму. Приблизно в той час, коли його заарештували у 18 років за розповсюдження антифашистських листівок і плакатів. Після невдалої спроби втечі Василя Володька відправили до гестапівського табору Нойе Бремм під Саарбрюкеном, де він зазнав нелюдських умов ув’язнення та жорстоких тортур. Тортури, які залишили його на все життя та підірвали здоров’я. 14 червня 1944 року тодішнього 19-річного юнака перевели до концентраційного табору Нацвайлер-Штрутгоф в Ельзасі, де він пробув майже чотири місяці. У жовтні 1944 року, за місяць до звільнення Нацвайлера союзниками, він прибув до концтабору Дахау на евакуаційному транспорті.
Просто побажання до 100-річчя
26 квітня 1945 року разом з іншими в’язнями його відправили на «марш смерті». Багато хто цього не пережив. Василя есесівці також просто залишили виснаженого й знесиленого лежати на узбіччі дороги. На його щастя, американські солдати вчасно знайшли його там. 20-річний хлопець важив лише 38 кілограмів: «Одним із найкращих днів у моєму житті був день, коли мене звільнили. Я досі чітко це пам’ятаю», – каже Василь Володько.
До цього дня фабрика Кольбе підтримує його фінансово, щоб він міг зводити кінці з кінцями. Нелюдські умови ув’язнення не зламали його волі, але зруйнували тіло. І все ж він зміг вести насичене трудове життя як інженер-будівельник у транспортному секторі. «Я не думав, що дотягну до 100, – сказав Володько, – Але ще менше очікував, що переживу ще одну війну». На його думку, мир і дружба – це «найпрекрасніше і найважливіше, що ми маємо». Сьогодні він має лише одне бажання на день народження: «Щоб війна закінчилася якомога швидше».
https://www.sueddeutsche.de/muenchen/dachau/kz-dachau-vasyl-volodko-ueberlebender-ukraine-lux.T6xKCgvKCfyXVtk2tAom7C
