«Вони ставилися до нас як до сміття» – що відбувається у російському полоні

Все починається з жорстокого ритуалу. Росіяни називають його «прийомка» — прийом. Українські військовополонені мусять вишикуватися в шеренгу. Навпроти них збирається вся охорона, озброєна кийками, вогнегасниками, зв’язками ключів і степлерами.

— Усе, що тільки знайдуть, — розповідає 53-річний Геннадій Харченко, колишній військовополонений.
Потім починають бити. Знущаються з новоприбулих. Одного за одним. — Усіма можливими способами, якими можна принизити людину, — додає українець.

Свою першу «прийомку» Харченко пережив у виправній колонії в Оленівці, на окупованій території Донецька. Потім почалася мандрівка російським світом таборів. Через систему, яку письменник Олександр Солженіцин колись описав як «Архіпелаг ГУЛАГ», бо вона складається з багатьох окремих установ, які разом утворюють власну, закриту імперію. Відрізану від життя.

Харченко зник на два з половиною роки в мережі таборів — ув’язнений як український солдат.

Свою історію він розповідає під час відеодзвінка, неспокійно. На короткі запитання про те, як там було, лунають довгі відповіді. Геннадій зупиняється на окремих словах. Багато з того, що він розповідає, неможливо перевірити незалежно. Однак багато інформації збігається з доповідями міжнародних організацій. Управління Ради з прав людини ООН з 2023 року заявляє, що українських військовополонених «поширено та систематично» катують.
Задокументовано побиття, електрошоки, сексуальне насильство, позбавлення сну, інсценування страт та багато іншого.

Побиття під час зміни варти

Охоронці прагнуть зламати в’язнів психологічно, розповідає Харченко. — Вони хочуть, щоб ти перестав існувати як особистість, — каже він. Росіяни хочуть, щоб полонені беззаперечно виконували всі накази й не чинили опору жодним примхам. У деяких таборах охоронці б’ють їх під час кожної зміни варти.

При цьому тебе тримають так, що ти не можеш захистити найвразливіші частини тіла, — додає українець.

Українські військові та цивільні утримуються в сотнях центрів, розкиданих по всій Росії та на окупованих територіях України. Харченко побував у восьми таборах. Деякі з його товаришів — у понад 20. Росіяни постійно перевозять в’язнів, щоб ті не мали можливості звикнути до місця та людей. — Вони хочуть, щоб ти жив у постійному неспокої, — пояснює Геннадій.

І щоб у близьких були мізерні шанси знайти своїх коханих.

Адже росіяни запевняли, що дотримуватимуться Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. У травні 2022 року Харченко та його товариші в обмін на це склали зброю. Протягом багатьох тижнів вони утримували позиції на металургійному комбінаті в Маріуполі. Зрештою вони здалися, сподіваючись на гуманні умови утримання. — Однак росіяни з першого дня ставилися до нас як до сміття, — розповідає українець.

Нелюдські умови

На початку війни армія Путіна зазнала величезних втрат від рук української артилерії. Харченко — один із артилеристів, до того ж він належить до бригади «Азов». Цей елітний підрозділ як ніякий інший уособлює український опір. Росія засуджує його як неонацистську силу. — Тому до мене та моїх товаришів ставилися особливо жорстоко, — каже Геннадій. У минулому у «Бригаді «Азов» дійсно були ультраправі елементи. Однак зараз цей бойовий підрозділ вважається деідеологізованим. Крім того, його інтегровано до регулярної армії.

Умови в таборах, мабуть, жахливі. Виправна колонія в Оленівці розрахована на 80 осіб. Насправді там мешкало понад 300 в’язнів. Протягом багатьох тижнів полонені не отримували свіжого одягу та зубних щіток. Іноді їм взагалі не дозволяли приймати душ, а потім — раз на тиждень, без гелю для душу, групами по 20 осіб, протягом двох-трьох хвилин. У цей час вони також мусили голитися. А тих, хто не встигав помитися чи поголитися, потім били. В інших місцях чоловіки могли користуватися туалетом лише з дозволу. А їжі всюди не вистачало. — Я схуд на понад 30 кг, — каже Геннадій.

Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) від початку війни скаржиться, що його працівники мають лише обмежений доступ до українських військовополонених. Харченко зазначає, що представника МКЧХ бачив лише раз. За кілька днів до цього полонені отримали більше їжі, а поранені товариші — ліки. Після візиту — вже ні.

Російська пенітенціарна система відома тим, що використовує в’язнів як безкоштовну робочу силу, як рабів. Полонені будують оборонні укріплення, заводи, промислові майданчики і навіть цілі міста в сибірській пустелі. Харченко також розповідає про такі завдання — про те, як їм доводилося «копати, копати, копати». У свою чергу, в деяких таборах затриманих просто тримали в камерах. Наглядачі не хотіли змішувати їх із звичайними в’язнями, щоб вони не могли обмінюватися інформацією та отримувати новини ззовні. — Вони хотіли нас повністю ізолювати, — розповідає Геннадій.

«Я продовжую боротися, щоб визволити свою країну»

Контролюють навіть мову. Українська мова заборонена. Щоранку полонені мусили співати російський гімн. Але потім вони таємно розмовляли про українську літературу, про свою культуру та власну історію, щоб зберегти свою ідентичність. — Це додає сил, — розповідає українець. Так само, як щоденні тренування, віджимання в камері, незалежно від того, наскільки ти ослаблений.

У жовтні 2024 року полон закінчився. Харченко вийшов на свободу завдяки обміну. Незадовго до цього українська армія взяла в полон кілька сотень солдатів. Багато з них були молодими, багато — чистокровними росіянами. — Тому вони погодилися на обмін бійців бригади «Азов», — розповідає Геннадій. Путін хотів утримати суспільство в якомога більшому спокої. Як каже Харченко, якби українці захопили злочинців, представників етнічних меншин або, наприклад, людей з Африки, до обміну не дійшло б. — У переговорах ці люди, на жаль, не мають ніякої цінності, — пояснює він. Росія все одно не хоче їх повертати.

Сьогодні Харченко живе в Запоріжжі, своєму рідному місті, приблизно за 16 км від лінії фронту. Він знову служить у бригаді «Азов», тепер як вербувальник та інструктор. — Я продовжую боротися, щоб визволити свою країну, — каже він. Але насамперед він хоче захопити ще більше росіян, щоб таким чином обміняти й своїх бойових побратимів.

Президент Володимир Зеленський заявив у лютому, що в руках росіян досі перебуває до 7000 військовополонених. — Саме вони є причиною, через яку я розмовляю з медіа, — каже Харченко. Щоб їхні страждання не були забуті.

Джерело: wiadomosci.onet.pl/swiat/tak-wyglada-rosyjskie-pieklo-traktowali-nas-jak-smieci/bt67l8g