«Медицина – це любов, інакше вона нічого не варта» , – Поль де Крюї.
Віра Гедройц — жінка, що випередила свій час. Її життя було сповнене драматичних рішень і несподіваних поворотів: фіктивний шлюб, щоб отримати змогу виїхати за кордон, спроба самогубства, сміливе нехтування гендерними умовностями. Вона стала однією з перших жінок-професорок хірургії у світі — і викликала шок у суспільстві кінця XIX – початку ХХ століття.
Походила Віра з колись впливового, а на той час уже збіднілого литовського князівського роду Гедройців. Народилася вона 1876 року в Києві, а дитинство провела в селі Слободище Брянського повіту Орловської губернії. Родина була багатодітною: крім Віри, ще троє сестер і двоє братів. Вихованням майбутньої лікарки найбільше займалася бабуся Наталія Тихонівна Міхал, яка утримувала домашній пансіон для місцевих дітей, навчаючи їх грамоти, французької, музики й танців. Ще змалку Віра відрізнялася незалежним характером — віддавала перевагу «хлопчачому» одягу та поводилася напрочуд вільно й зухвало.
Бажання присвятити життя медицині народилося після особистих втрат: хвороб у родині та смерті улюбленого брата Сергія. Спочатку дівчина навчалася в Брянській жіночій прогімназії, потім вступила до гімназії в Орлі, але її відрахували за сатиричний вірш. Батько вирішив відправити доньку до Санкт-Петербурга. Там Віра з труднощами потрапила на приватні курси відомого біолога, анатома й антрополога Петра Лесгафта. Викладач швидко розгледів її здібності, і після успішних іспитів порадив їй вирушати до Європи, адже в Російській імперії жінки тоді не могли отримати повноцінну вищу освіту, тим паче стати лікарями.
Шлюб заради свободи: як Віра Гедройц вирвалася у світ
У 1894 році Віра Гедройц зробила крок, який для багатьох виглядав дивним і навіть скандальним: вона уклала фіктивний шлюб із молодим офіцером Миколою Бєлозьоровим. Для неї цей союз був не про почуття, а про документи — потрібен був паспорт, аби виїхати до Швейцарії, де жінки мали право навчатися і здобувати освіту.
Попри те, що разом вони не жили, стосунки між Вірою та Миколою не можна назвати суто формальними. Вони підтримували теплий зв’язок, листувалися, подорожували. Їхній «дивний шлюб» тривав понад десять років — аж до 1905-го. Подальша доля Бєлозьорова оповита таємницею: одні джерела кажуть, що Гедройц сама наполягла на розлученні й у 1907-му їй повернули князівський титул і дівоче прізвище, інші стверджують, що офіцер загинув на будівництві стратегічної залізниці.
Сама ж Віра ніколи не приховувала своєї прихильності до жінок, що для того часу було ще однією сміливою провокацією для суспільства.
Кохання, що змінило шлях, і хірургія, що стала долею
У Швейцарії Віра Гедройц пережила своє перше справжнє кохання. Її обраницею стала дівчина на ім’я Рікі Гюді. Роман був юнацьким, пристрасним і сповненим мрій — вони навіть планували разом повернутися до Росії. Та життя склалося інакше. Через підроблені документи Вірі спершу відмовили у вступі до університету. І все ж наполегливість дала свої плоди: за підтримки професора-фізіолога Олександра Герцена, сина відомого письменника, її зарахували на медичний факультет Лозаннського університету.
Серед небагатьох жінок-студенток Віра вирізнялася особливою впертістю. Спочатку її захоплювала анатомія, згодом — хірургія, яку викладав легендарний професор Цезар Ру. Саме він запросив здібну студентку до своєї клініки, де вона стала старшою асистенткою та навіть читала власний спецкурс як приват-доцентка.
1898 року Гедройц закінчила університет із відзнакою, здобувши ступінь докторки медицини та хірургії. Здавалося, перед нею відкривався блискучий європейський шлях. Але трагічні звістки з дому — смерть сестри й тяжка хвороба матері — змусили її повернутися до Росії. Додатковим ударом стало й те, що мати Рікі померла, залишивши дівчину з молодшими братом і сестрою, тож подруги роз’їхалися різними дорогами.
У 1899 році Віра повернулася на батьківщину сама. Уже через два роки підтвердила свій диплом у Московському університеті, після чого розпочала роботу хірургом у лікарні Мальцовських заводів у Калузькій губернії. Її талант швидко помітили: через три роки вона очолила Людиновську лікарню, перетворивши маленький провінційний заклад на сучасний медичний центр із новим обладнанням та багатопрофільними відділеннями.
Попри недовіру й відверту ворожість чиновників, Гедройц досягла визнання в медичних колах, виступила на III Всеросійському з’їзді хірургів 1902 року та увійшла до кола відомих хірургів країни.
Постріл у серце, що не став останнім
Повернувшись до Росії, Віра Гедройц жила надією знову побачити Рікі. Вона працювала до знемоги, відлічуючи дні, коли кохана приїде. Та замість зустрічі прийшов лист. У ньому Рікі писала:
«Не чекай… Я прагну до тебе, але не можу покинути дітей і справу. Я жертвую собою й, можливо, нашими життями. Віро, я страшенно страждаю!»
Цей лист став ударом, який Віра не витримала. Одного разу під час чергування вона дістала з шухляди браунінг і вистрелила собі в серце. Від смерті її врятував випадок — колеги, які затрималися в лікарні, почули постріл, кинулися на допомогу й встигли прооперувати.
Це була лише перша спроба вирватися з болю. У житті князівни Гедройц ще не раз лунали постріли…
Хірургія під кулями: як Віра Гедройц врятувала сотні життів
1905 року, під час Російсько-японської війни, князівна Віра Гедройц добровільно вирушила на фронт у складі санітарного потяга Червоного Хреста.
Її операційною став залізничний вагон, обладнаний під хірургічний кабінет, та намети, обкладені глиною, щоб хоч трохи захиститися від холоду. Уже в перші шість днів роботи вона провела 56 складних операцій.
Саме тут, у польових умовах, Гедройц вперше в історії медицини почала робити порожнинні операції за власною методикою. Те, що в Європі тоді вважали неможливим, вона довела практикою: сотні солдатів із пораненнями живота, яких зазвичай залишали помирати, отримали шанс на життя.
Британський лікар Джон Беннетт писав:
«Ми на Заході усвідомили, що вона першою почала робити порожнинні операції — і не в стерильних лікарняних стінах, а просто на війні. Іншим країнам знадобилося ще десятиліття, аби опанувати техніку, яку Віра створила сама, у надзвичайно тяжких умовах».
За відвагу й відданість справі її відзначили численними нагородами: золотою медаллю «За старанність» на Анненській стрічці, Георгіївською срібною медаллю «За хоробрість», а також золотими, срібними та бронзовими відзнаками Червоного Хреста.
27 липня 1905 року вона представила докладний звіт із графіками й ілюстраціями, підбивши підсумки своєї унікальної практики. Її висновки стали безцінними для подальшого розвитку військової медицини.
«Жорж Санд Царського Села»: звички, що ламали стереотипи
Віра Гедройц вирізнялася настільки яскравою індивідуальністю, що її важко було не помітити. Висока, міцної статури, без жодного натяку на тендітність, вона мала правильні риси обличчя й напрочуд красиві руки. Характер — упертий, відвертий, безкомпромісний.
Її стиль також кидав виклик суспільним уявленням про «жіночність»: строгі брючні костюми, піджаки, краватки, капелюхи. Жодних суконь чи жіночих зачісок — замість них коротка стрижка й низький голос. У руках — завжди цигарка.
Розваги Віри теж більше нагадували чоловічі: більярд, стрільба, полювання, верхова їзда. І водночас — тонка натура: вона грала на скрипці, писала ліричні вірші, іноді навіть жартома називала себе у чоловічому роді.
Сучасники прозвали її «Сафо» та «Жорж Санд Царського Села» — за незалежність, сміливість і незламність у поєднанні з творчою душею.
«Віра Гедройц: жінка-хірург, що увійшла в царський палац»
Після війни ім’я Віри Гедройц починає лунати далеко за межами фронтових шпиталів. Єдина жінка-хірург у Російській імперії повертається на Брянщину, але її слава швидко доходить і царських палат.
1909 року імператриця Олександра Федорівна, дружина Миколи ІІ, запрошує Гедройц на посаду старшого ординатора Царськосільського шпиталю. Відтоді лікарка стає не лише близькою до імператорської родини, а й особистою лікаркою дітей царя. Проте її відверта натура і тверді принципи не дозволяли знаходити спільну мову з усіма при дворі: стосунки з Григорієм Распутіним і Ганною Вирубовою залишалися напруженими.
Віра Гедройц: життя між операційною, поезією та любов’ю, яку не приймали
У Царському Селі Віра Гедройц опинилася в колі літераторів «Срібної доби» — тут вона знайомиться з Миколою Гумільовим, Олексієм Ремізовим, Сергієм Єсеніним. 1910 року князівна бере алонім покійного брата — Сергій Гедройц. Та літературні амбіції зустріли холодний прийом: Микола Гумільов у журналі «Аполлон» відверто назвав її «не поетом». Поезія була радше слабкістю, ніж визнаним даром, але бажання мати літературний голос переважало. Зрештою, Гедройц прийняли до «Цеху поетів», а її твори друкувалися в журналі «Гіперборей» — не без фінансової підтримки самої князівни.
Початок Першої світової застав її головним лікарем Царськосільського шпиталю. Гедройц швидко переобладнала заклад для прийому фронтових поранених. Вона навчала імператрицю Олександру Федорівну та її доньок Ольгу й Тетяну азів сестринської справи, і ті асистували їй у хірургії, стоячи поруч із нею за операційним столом.
До царської сім’ї Віра ставилася з особливою ніжністю. Тому звістка про Лютневу революцію 1917 року стала для неї ударом — сучасники згадували, що князівна плакала, мов дитина. Вона намагалася врятувати шпиталь від розорення, проте тиск з боку нової влади змусив її покинути Царське Село.
Того ж року Гедройц вирушає на фронт добровольцем у званні молодшого лікаря Сибірської стрілецької дивізії. Дуже швидко вона отримує підвищення і стає корпусним лікарем — посадою, рівною званню підполковника. На війні її було поранено. Наприкінці 1918 року вона повертається на лікування до Києва, адже Петроград уже контролювали більшовики. У місті зустрічає знайомих із царського оточення — серед них графиню Марію Нірод, яка стала її найближчою людиною.
Відносини з Марією були більше, ніж дружні. Жінки жили разом, переховувалися від переслідувань у Києво-Печерській лаврі, а згодом оселилися у власному домі. Нірод працювала медсестрою у Гедройц. Сучасники згадували, що вони були справжньою родиною, хоча діти графині вороже ставилися до князівни, якій властиво було говорити про себе у чоловічому роді.
У Києві Гедройц повертається до медицини: читає курс хірургії у Київському університеті, а після арешту професора Євгенія Черняховського навіть тимчасово очолює кафедру. Проте сталінські репресії не оминули і її: 1930 року лікарку звільнили без права на пенсію. Віра купує будинок під Києвом і практикує приватно.
Життя обірвала важка хвороба: після дворічної боротьби з онкологією Віра Гедройц померла у березні 1932 року. Її поховали в Києві, на Корчуватському цвинтарі.
