На початку вересня 2023 року, як точно згадує Наталія Намись, зателефонував її пасинок Данило, щоб розповісти про дивний сон. Телефонував звідти, де дислокувався його протитанковий підрозділ у бойовому районі Донбасу. Вона була майже за 800 кілометрів, сама вдома в Городні, місті на північному краю України. У Данила був поганий звʼязок на передовій і він дзвонив з невідомого номера.
«Він наснилося, що тут, у Городні, проводяться великі похорони», – каже Намись. 42-річна жінка має хворе серце та страждає на цукровий діабет, покладаючись на інсулін для регулювання рівня цукру в крові. Їй також потрібен скутер, щоб долати великі відстані. Данило думав, що цей сон про неї.
Намись сказала, що вона мала його заспокоювати. «Я не збираюся помирати, – сказала вона йому. – Я буду поруч, коли ти повернешся». Вона постійно ридає, навіть коли сльози не течуть.
На березі річки Чибриж, що петляє через Городню, сидить кремезна жінка з фарбованим світлим волоссям – це Намись. У місті, розташованому в лісистій місцевості всього за 30 кілометрів від місця, де стикаються кордони України, росії та Білорусі, проживає 10 000 людей. Вибоїсті дороги ведуть через навколишні села, деякі з яких покинуті.
Сьогодні сонячний осінній день, і Намись відпочиває від роботи. Разом із кількома іншими жінками вона на волонтерських засадах плете маскувальну сітку для армії. Це єдине, що допомагає їй відволіктися від Данила.
Біологічна мати хлопчика пішла з сім’ї, коли йому було лише два роки, і Наталія Намись вийшла заміж за його батька. Каже, що виховувала Данила та його старшу сестру, як своїх. Вона згадує хлопчика, який грав у футбол і садив у саду тюльпани, троянди та лілії, і який змалку мріяв піти в армію.
У квітні 2023 року, маючи 18 років, Данило добровільно пішов на службу. «Ми зробили все можливе, щоб змінити його думку, – каже Намись, – Але він не хотів слухати».
Навчання у західноукраїнському регіоні Львова тривало шість тижнів. А потім Данила відправили на фронт на Донбас, невдовзі він потрапив у одні з найзапекліших боїв війни. У складі 1-ї танкової бригади воював у Бахмуті, Мар’їнці та Покровську.
У Мар’їнці осколок протрапив йому в руку. Згодом отримав струс мозку, але одразу повернувся на фронт. 7 вересня 2023 року в нього влучила граната, не минуло й місяця після його 19-річчя та лише через два дні після телефонної розмови з мачухою. У Городні був великий похорон, як уві сні Данила.
Тепер його пам’ять у місті вшановують великим рекламним щитом, що височіє над парковкою супермаркету, де вечорами збирається нечисленна місцева молодь. На ньому зображено молодого чоловіка у формі, який тримає автомат, його волосся підстрижене та він має рішучий вираз обличчя. Напис: Данило Намись, позивний: «Малюк» – «Навіки 19».
Данило Намись – лише один із кількох десятків тисяч українців, які загинули на цій війні. Похорони загиблих воїнів давно стали буденністю. Але Україні особливо важко переживати втрату молоді. Війна позбавляє країну найменшого покоління в її новітній історії.
Війна путіна перетворює кризу на катастрофу
Ще до російського вторгнення Україна зіткнулася з демографічною кризою. Населення почало старіти ще в 1960-х роках. Потім, у 1990-х роках, розпад Радянського Союзу призвів до економічного колапсу, залишивши мільйони чоловіків і жінок залишились без майбутнього. Стали народжувати менше дітей, або виїхали з країни.
російське вторгнення тепер перетворило демографічну кризу на катастрофу. З 24 лютого 2022 року, дня вторгнення, за кордон втекли майже 7 мільйонів людей, переважно жінки та діти. Щонайменше 5 мільйонів українців зараз живуть під російською окупацією, відрізані від решти країни окопами та мінними полями. Крім того, нараховуються десятки тисяч загиблих мирних жителів і до 100 000 полеглих солдатів.
На початку 1990-х років, на початку незалежності країни, населення України становило 51,5 мільйона осіб. Сьогодні на підконтрольних Києву територіях України проживає лише 29 мільйонів людей. Населення промислово розвинених країн починає скорочуватися, коли народжуваність падає нижче 2,1 дитини на жінку, а в ЄС цей показник становить 1,5. В Україні ж народжуваність впала нижче одиниці, за оцінками провідного демографа, керівника Інституту демографії та соціальних досліджень у Києві Елли Лібанової.
У країні закінчуються люди
Політики добре знають ситуацію. Приймати на військову службу мають лише чоловіки віком від 25 років, навіть незважаючи на те, що командирам на фронті потрібні всі здорові новобранці, яких вони можуть отримати. Вікове обмеження було навіть 27 до весни минулого року, і парламент і уряд лише неохоче його знизили. Данила Намиса з позивним «Малюк» обрали невипадково: середній вік українських військових – 40 років.
Її пасинок – не лише наймолодший загиблий із Городні, каже Наталя Намис, а й усієї Чернігівщини. Вся громада оплакує його смерть. Буквально нещодавно відбувся футбольний турнір його пам’яті.
Сюди прибадає особливо сильний удар. Регіон структурно слабкий, з великою кількістю дерев, але малою кількістю людей.
«Росіяни прибули сюди за кілька годин»
Андрій Богдан попри все в гарному настрої, захоплюється краєм, який він називає домом. 57-річний чоловік останні 22 роки був мером Городні, а також очолює однойменну «громаду» – своєрідну федерацію муніципалітетів, до якої входять місто та всі навколишні села, аж до кордонів з росією та Білоруссю. Богдан приймає відвідувачів у небагато мебльованому будинку, який служить його офісом, його мобільний безперервно дзвонить. Документи розкидані по столу, а помічники носяться по кабінетах. Бюджет на 2025 рік нарешті складено.
Чоловік із гострими очима та широкою усмішкою, Богдан каже, що багато чого змінилося на краще після здобуття Україною незалежності у 1991 році, особливо в свідомості людей. «Робоча етика стала кращою, ніж була раніше, як і те, як ми почали ставитися до природи та навколишнього середовища», – каже він.
Городня – місто з чистими, широкими вулицями, обрамленими доглянутими садами перед дерев’яними будиночками та охайними дитячими майданчиками. У лісах навколо міста можна зустріти порожні будинки і навіть зовсім покинуті хутори. Сільська місцевість безлюдна, але не занедбана.
«Природа прекрасна, – каже Богдан, а люди витривалі та працьовиті. – Тут є великий потенціал, наприклад, для туризму», – каже він. «Але демографічна ситуація є великою проблемою».
Богдан був поруч на кожному кроці падіння. У 1980-х роках, коли Радянський Союз наближався до свого розпаду, у місті все ще проживало 16 000 людей, на третину більше, ніж сьогодні. Інженер за освітою, першою роботою Богдана була компанія «Рубін», московський виробник телевізорів, який мав дочірнє підприємство в місті. «У Радянському Союзі наше місто було єдиною районною столицею, де випускали кольорові телевізори», – з гордістю каже він.
Але потім Радянський Союз розпався. У 1997 році фабрика збанкрутувала, каже мер, що коштувало роботи 2400 людям. Через рік припинила роботу і військова авіабаза, яка на той час була другим за величиною роботодавцем у регіоні. «Сімсот людей були без роботи, і всі військові пішли», – розповідає Богдан. Раптом у Городні став один із найвищих рівнів безробіття в усій Україні.
«Ринкова економіка лише повільно закріплювалася тут», – каже Богдан. Багато хто виїхав, каже він, знаходячи роботу в таких місцях, як Польща, Італія чи деінде в Європі, чоловіки як сезонні робітники, жінки-доглядальниці.
Втрати тривали й у новому тисячолітті, а потім були збільшені російським вторгненням. Городня розташована на шосе, що з’єднує росію напряму з Києвом, українською столицею приблизно за 240 кілометрів на південь. «Коли почалася війна, росіяни були тут не за кілька днів, вони були тут за кілька годин», – каже Богдан. Він каже, що перші танки досягли околиць міста о 8 ранку в день вторгнення.
37 днів місто перебувало під російською окупацією, за словами Богдана, період ізоляції. Люди об’єднувалися, щоб пекти хліб, співпрацювали, щоб добувати паливо. Бойових дій у регіоні майже не було.
Але війна торкнулася Городні по-іншому. Білорусь відкрила свій кордон, відкривши шлях для перших мешканців, які почали втікати до ЄС, ще до закінчення окупації. Переважно, розповідає Богдан, це були представники меншин, які мали родичів чи друзів за кордоном: адвентисти, баптисти та роми.
Люди продовжували виїжджати після відступу окупантів на початку квітня 2022 року. Інших мешканців призвали в армію або вони пішли добровольцями, як-от Данило Намис. У бою загинуло 75 вояків із Городні, каже Андрій Богдан, ще близько 50 вважаються зниклими безвісти.
За оцінками мера, з початку війни виїхало близько 10 відсотків мешканців громад, і це вплинуло на економіку. «Ці люди є одними з найпродуктивніших. Вони нам потрібні на полях, у лісі, у лісопромисловості».
Літні працівники
На території колишньої злітно-посадкової смуги військової академії в лісі на околиці міста. Лісозаготівельник Олег Короткий купив його в 2003 році і облаштував цех в ангарах і на асфальті. Біля цехів стоять вантажівки, скриплять пилки, а в сушильних камерах пахне смерекою.
Короткий – міцної статури, мовчазний 55-річний чоловік з підтяжками і міцним рукостисканням – опускається в крісло за столом. Його кабінет прикрашають на стіні карта України, православні ікони та акваріум. За його словами, зараз не найкращий час для бізнесу.
Бізнес Короткого зосереджений на переробці пиломатеріалів. Його компанія збирає частину берези та смереки сама, але більшу частину купує на відкритому ринку. На його фабриці його перетворюють на пиломатеріали, упаковують і відправляють. Він виробляє труни для місцевого ринку, але більшість його деревини експортується, каже він. У Франції з нього виготовляють дорогі меблі, в Іспанії з нього виготовляють ковпачки для дизайнерських кремів.
До війни, розповідає Короткий, він експортував і в інші країни, як-от Туреччину, Єгипет, Індію та Китай. «Раніше можна було запакувати повний контейнер прямо тут і поставити його на поїзд, який прямував би прямо до Чорного моря». Але після російського вторгнення судноплавні шляхи на деякий час були перекриті, і Короткий почав вантажити свою деревину в ЄС. Сьогодні українську продукцію знову можна експортувати через чорноморські порти, але зараз і ціна зависока», – скаржиться Короткий.
І це далеко не єдина його проблема, продовжує він. З 30 чоловік, які він працював до війни, залишилася половина. Двоє загинули на фронті, ще двоє вважаються зниклими безвісти. Треті призвані або пішли в підпілля, щоб не потрапити на фронт.
«Звичайно, боляче, – зітхаючи, каже Короткий, – це були технічно обізнані люди, спеціалісти з транспорту та ремесла». А таких бракує в усій області: лісопромисловість є найважливішою галуззю на Городнянщині поряд із сільським господарством.
Щоб компенсувати збитки, Короткий звернувся до найму жінок і літніх робітників. В одному з його залів жінка років 60 збирає палітри для дерева. Двом його водіям теж за 60, каже Короткий. «Багато хто з тих, хто зараз тут працює, вже пенсійного віку», – каже він.
Це тенденція, яку можна спостерігати по всій країні, каже демограф Елла Лібанова. З точки зору роботодавців, каже вона, ідеальний працівник – це той, кому вже виповнилося 60 років. «Таких людей більше не можна призвати», – каже вона.
Поглинутий лісом
У селах навколо Городні часто залишаються одні люди похилого віку. Коли вона починала тут наприкінці 1990-х, каже сільська голова Людмила Куца, було всього побільше: більше людей, більше хат, більше життя.
60-річна жінка із центральної України. У середині 1980-х приїхала на навчання до Чернігова, столиці однойменної області, розташованої за годину їзди на південь від Городні. «Таким був Радянський Союз, – каже вона. – Ви не могли вибрати, куди вас відправлять». Трудову діяльність Куца почала вчителем математики, тут познайомилася з чоловіком і оселилася в області.
З 1998 року вона відповідає за дев’ять крихітних хуторів у лісі. Колись їх було 10, але один з них повністю занедбаний. В іншому проживає лише одна людина, а в інших – троє-п’ять осіб. Раніше в цьому районі проживало близько 800 осіб, а зараз їх загальна кількість менше 300, і лише дві з дев’яти сільських крамниць залишаються відкритими. «Люди приходили до мене, – каже вона, – а тепер мені доводиться їх відвідувати».
Шлях Куцої веде її дорогою, вкритою глибоким піском, яка може швидко завалити тих, хто неправильно оцінює повороти. Він пролягає повз покинуті дерев’яні будинки, деякі з яких повільно піддаються ентропії. Інші майже зникли в підліску, ніби ліс намагається їх поглинути.
Навряд чи знайдеться такий капелюх, який би вона не приміряла, – каже Куца. Іноді вона виступає в ролі соціального працівника, іноді підтримує порядок або виконує роль психолога. Сьогодні вранці вона допомагала садити дітей у шкільні автобуси, які везли їх до Городні. Напередодні вона стала посередницею у суперечці між сусідами. «Я їжджу територією і намагаюся вирішити проблеми людей», – каже вона.
У багатьох із тих, кого відвідує Куца, є родичі за кордоном: донька її секретаря емігрувала до Швеції багато років тому, а син бібліотекарки виїхав до Ізраїлю у 2020 році, щоб працювати на будівництві. Солдат у відпустці питає в цей день у Куцої поради про купівлю житла: його доросла дочка живе в Польщі.
За останні п’ять-шість років, каже вона, близько 20 людей з її громади виїхали до ЄС, майже 10 відсотків усього населення. «Це працює так: сім’я вирушає, оселяється за кордоном, а потім передає свої контакти. Коли шлях встановлено, їдуть інші».
Вісім жителів села втекли після російського вторгнення, каже вона. Один військовий загинув, ще двоє вважаються зниклими безвісти.
російські напади щодня забирають життя. Але еміграція та втеча сприяють депопуляції України набагато сильніше, ніж бойові дії на передовій. Іноді одна сім’я відчуває і те, і інше.
Надія на Європу
49-річна Наталія Марченко пішла з дому 12 квітня 2022 року, не минуло й двох тижнів після виведення російських військ з області. Разом з чоловіком і п’ятьма доньками вона сіла в організовану містом маршрутку і втекла. А Городня втратила одну з небагатьох багатодітних родин.
«Мене хвилювало лише одне, – говорить по телефону заплакана Марченко, — безпека моїх дітей». Одного вона вже втратила.
1 березня 2022 року, коли війна минула менше тижня, російська ракета вразила повітряну академію в українському місті Харків. Одним із студентів був 24-річний син Марченко Анатолій, Толя, який вчився на інженера. Він негайно почав розкопувати завали, намагаючись витягти тих, хто вижив, коли друга ракета влучила в об’єкт і вбила його. Його рідне місто Городню було окуповано російськими військами, і родина майже не мала жодних контактів із зовнішнім світом. Толю поховали під Києвом через шість днів після смерті.
Родина, швидко вирішила Наталія Марченко, втече за першої нагоди. Відразу після закінчення окупації вона залишила роботу продавщиці та її чоловік, лісоруб, теж звільнився. Вони зібрали дочок і покинули країну.
Марченко розповідає свою історію через WhatsApp. Сім’я оселилася на півночі Іспанії, недалеко від Памплони. На відміну від багатьох інших з України, їхня подорож не перетворилася на Одісею. Донька Марченко деякий час була в Іспанії ще в школі в рамках спонсорської програми, і її колишні господарі запропонували родині житло.
«Життя тут гарне. Наші господарі чудові», – каже українка. Сім’я живе безкоштовно у двоповерховому будинку, каже вона. А робота Марченко в будинку для людей похилого віку – всього в п’яти хвилинах ходьби. Чоловік знайшов роботу на бійні. Доньки пішли до школи лише через три дні після їхнього приїзду і вже давно добре володіють іспанською.
Проте, каже Марченко, вона постійно думає про дім. В Україні похований її син. Рідні телефонують щодня.
Вона каже, що не знає, чи вони колись повернуться. «У нас були плани в Україні, але вони закінчилися нічим, – каже Марченко. – Ми більше цього робити не будемо».
У середньостроковій перспективі вона сподівається, що Україна стане членом Європейського Союзу. «Для нашої сім’ї було б найкраще, якби ми могли легко поїхати додому без усіх паперів – навіть якщо лише в гості».
Демографічна доля України значною мірою залежить від її партнерів на Заході. Певної депопуляції не уникнути, вважає демограф Лібанова. Населення просто занадто старе. Ця тенденція далеко не єдина в Україні. росія теж стикається з подібними проблемами, хоча населення країни в чотири рази більше.
Проте в України є інструменти для боротьби з екстремальною депопуляцією, вважає Лібанова. «Потрібно не тільки заохочувати українців повертатися, але й людей з інших країн», – каже експертка. Поліпшення якості життя також може сприяти зростанню народжуваності.
Однак перш ніж це станеться, війна повинна закінчитися. Гарантії безпеки, які отримає Україна, тоді будуть вирішальними. Люди навряд чи повернуться в країну, яка стикається з нескінченною загрозою з боку росії. Дійсно, більше ймовірно виїде. Членство в ЄС було б вирішальним для економічного майбутнього країни, каже Лібанова. «Це стимулювало б зростання та модернізувало б економіку».
Як і багато земляків, городнянці теж давно покладають надії на Європу. Загиблий пасинок Наталії Намись Данило до війни мріяв помандрувати континентом. Власник лісокомбінату Олег Короткий має сина в Польщі та клієнтів в ЄС. Війна змусила сім’ю Марченків балансувати між Європою та домом – і тепер вони хотіли б, щоб вони росли разом.
Андрій Богдан, міський голова та голова громади, вважає, що покращення трудової етики мешканців також можна простежити в Європі: багато жителів Городні, зазначає він, мають зв’язок із ЄС як сезонні робітники чи через родичів. Наразі його будинок може знаходитися на кордоні між Україною та росією, каже Богдан. «Але я бачу інше: майбутній зовнішній кордон з ЄС».
https://www.spiegel.de/international/europe/a-demographic-catastrophe-ukraine-is-running-out-of-people-a-473554ea-ddfd-49db-bf40-b482387b26aa
