Віолетта Лоєвська працює на Покровській шахті рік і чотири місяці. Місце не для жінок, судячи з упереджень, з якими вона виросла. «Люди хотіли б, щоб я просто робила манікюр», – каже 21-річна дівчина. Вона не приховує, що їй також подобається займатися своїми нігтями та косметикою. Навіть понад 500 метрів під землею вона носить тонкий макіяж і блиск для губ, а на її вухах звисають сережки зі стразами. Вона закочує очі, згадуючи свої ранні дні. «Люди більш-менш питали мене, що зі мною, і казали, що я повинна піклуватися про сім’ю. Тепер усі звикли».
З увімкненим ліхтариком Лоєвська біжить піщаним слизьким ґрунтом у черевиках і захисному одязі, стежачи за променем світла й уникаючи кількох ям. У повітрі є дрібний пил, який через деякий час змушує вас кашляти. Робота виснажлива, але принаймні цікава та різноманітна, каже вона. «Спочатку тут, очевидно, важко зорієнтуватися; потрібно розуміти робочі процеси та звикати до темряви». Поруч з нею голосно пищить конвеєр і випльовує чоловіків-шахтарів із темних глибин тунелю, де видобувають коксівне вугілля. До одного з чоловіків підходить Лоєвська разом зі своєю колегою Вікторією Шитіковою.
Дві жінки твердим голосом розпитують чоловіка про дотримання норм безпеки. В їх обов’язки входить перевірка датчиків, концентрації газу, охорони конвеєрів і вентиляції. «У шахті є фізично дуже важка робота,– каже 20-річна Вікторія Шитікова, – наприклад, видобувати вугілля глибоко під землею. «Але є такі завдання, як наше, які однаково добре можуть виконувати чоловіки та жінки». До 2017 року жінкам законодавчо не дозволялося працювати в гірничодобувній промисловості, металургії, електротехнічному та хімічному виробництві, автоперевезеннях або пожежній службі в Україні. Щонайменше 450 професій вважалися забороненими для жінок – правовий пережиток радянських часів. Міркування того часу: репродуктивні здібності жінки повинні бути захищені.
На Покровській шахті у 2021 році жінки вже становили чверть робочої сили. Після більш ніж двох років вторгнення третина з 7000 співробітників – жінки. «Я не підтримую фемінізм, але в той же час не вважаю, що жінка повинна виключно сидіти вдома і варити борщ», – каже Лоєвська, підвищуючи голос, щоб заглушити протяг. Вікторія Шитікова киває на знак згоди і каже: «Для нас працювати тут – це ще й добра пенсія». Колись вона хоче купити машину і квартиру, якщо дозволять обставини.
«Моя найбільша мрія – щоб закінчилася ця війна», – каже Шитікова. «Я хочу, щоб мир нарешті повернувся, і нам не потрібно було кожен день радіти, що нас не вбили цієї ночі». Минулого року на території шахти також стався вибух, у результаті якого загинув щонайменше один працівник. «Звичайно, ми відчуваємо, що війна наближається», – каже Лоєвська. «Але всі ми тут розуміємо, що робота під землею безпечна порівняно з роботою на поверхні». Покровськ не тільки регулярно стає об’єктом російських ракетних атак і безпілотників, але й тепер знаходиться лише за 30 кілометрів по прямій від фронту.
За даними оператора Метінвесту, зараз шахта єдина в країні, де досі видобувають коксівне вугілля, яке використовується, в тому числі, для виробництва сталі, а тому також важливе для оборонної промисловості. Навіть під час війни, на перший погляд, здається, що повсякденне трудове життя виключено з контексту війни. В адміністративній будівлі комплексу жінки, хитаючись, проходять вестибюлем, повз таблички, що попереджають про небезпеку в повсякденній роботі – старі російською, нові, деякі з яких досі запаковані в офісі, українською. У дворі працівники-чоловіки стоять разом перед своєю зміною під звуки пташиного співу та дзюрчання фонтану, курячи над слабким запахом фарби, що висить у повітрі.
Лавки та сміттєві баки пофарбували свіжим шаром червоно-чорної фарби якраз до початку літа, як і щороку. На одній стіні є фотографія працівника з підписом як попередження для працівників. 2 травня 2024 року працівник прийшов на роботу в нетверезому стані. «З 0,7 проміле, – написано, – що в нашій компанії неприйнятно». У їдальні все ще продають їжу за дев’ять гривень, що еквівалентно 0,2 євро, а на екранах показують мікс власної реклами Метінвесту та новин з усієї країни.
«Шахта тримає все разом», – каже Віолетта Лоєвська. Вона визначає ритм і процвітання людей і зовсім недавно привела до її зустрічі з чоловіком: три роки тому на «День шахтаря», свято наприкінці серпня, яке є особливо важливим для шахтарського регіону Донбасу і бере свій початок ще з часів радянського союзу і досі відзначається концертами та фестивалями. «Я була в білих кросівках, і він непомітно наступив мені на ногу», – розповідає Лоєвська, яка на той момент ще тренувалася. «Обережно, – сказала я йому. Так усе почалося». Її чоловік, старший за неї на шість років, уже працював слюсарем на заводі. Сьогодні подружжя живе в квартирі в Покровську з собакою і думає про дітей – як тільки закінчиться війна. «Я не хочу, щоб мої діти бачили та переживали щось подібне».
Крім атак, тиск на компанію посилюється ще й через мобілізацію, пояснює гендиректор «Метінвест-Покроввугілля» Андрій Акуліч. Наразі було призвано щонайменше 1200 співробітників, і, ймовірно, їх кількість буде зростати. Але кадровий дефіцит вже становить 15 відсотків. «Ми думали, що точка, на якій ми не можемо продовжувати видобуток, уже пройдена. Але немає чіткої червоної лінії, після якої ми закриємо шахту. Ми просто продовжуємо», – каже Акуліч. У перші дні війни компанія евакуювала з Маріуполя кілька тисяч людей, каже Акуліч. У квітні 2022 року компанія, що належить найбагатшій людині України Рінату Ахметову, заявила, що ніколи не працюватиме в умовах російської окупації.
Через брак працівників чоловічої статі частка жінок у шахті могла зрости. Але це не змінює того факту, що переважну більшість керівних посад займають чоловіки, пояснює Влада Недак, керуючий директор жіночої організації Кешер. «Ми знаємо, що більшість жінок, які мають дітей, мають обмежені можливості для кар’єри, особливо в регіонах, розташованих поблизу лінії фронту», – каже Недак. «Система освіти працює в основному онлайн. Це означає, що жінки мають піклуватися про дітей і вирішувати, чи можуть вони навіть їздити в офіс». Якихось особливих заходів щодо сумісності сім’ї та роботи на Покровській шахті немає, каже Акуліч і пояснює: «Умови під землею однакові для чоловіків і жінок». Але ми розуміємо, що маємо підтримувати нових співробітників під час навчання.
Попри численні виклики, за словами Акуліча, будь-який вид стресу – це, по суті, можливість для подальшого розвитку. «Якби ви слухали всіх цих військових експертів, ви б збожеволіли», – каже він. «Ми чуємо обстріли навіть вечорами». «Метінвест» підтримує українську армію вже кілька місяців і, за словами Акуліча, інвестував в фортифікаційні споруди регіону понад 100 мільйонів гривень. «Ми маємо інвестувати в безпеку цього регіону», – каже він. «У нас є спеціальні транспортні екскаватори та можливість закупівлі матеріалів, таких як деревина та матеріали для укріплень».
Після багатьох годин із захисними шоломами на головах Вікторія Шитікова та Віолетта Лоєвська розпускають волосся. Дві жінки дійсно хотіли б поїхати за кордон, в інші частини країни. «Я не наважуся нікуди їхати», – каже Лоєвська. «Якщо щось трапиться тут, удома, я принаймні знаю людей і знаю, куди йти». Вона досі не може повірити, що ця війна ще триває, каже Шитікова. Багато її друзів давно покинули Покровськ. Через комендантську годину не можна виходити на вулицю, гуляти й танцювати. У вільний час двоє ходять на прогулянки, в салони краси або в магазин. «Спочатку у нас було дистанційне навчання через пандемію корони, потім прийшла війна», – розповідає 21-річна Лоєвська. І досі ніхто в її молодому житті не може сказати їй, що буде завтра, через тиждень, через місяць.
https://www.derstandard.at/story/3000000226911/bergarbeiterinnen-im-ukrainischen-pokrowsk-das-bergwerk-haelt-alles-zusammen
