Роксолана — ім’я, оповите міфами, як шовковою хусткою. Її називають і спокусницею, і політичною стратегинею, і символом жіночої сили.
Вона змусила султана забути про гаремні традиції, зруйнувала усталені порядки й перетворила любов на інструмент влади.
Ким вона була насправді — рабинею, царицею чи геніальною маніпуляторкою?
І де межа між історією та легендою?
Походження: Україна, Польща… Італія
Походження Роксолани досі оточене суперечками та легендами. Історики пропонують кілька версій:
Галицька версія (найпоширеніша)
Багато істориків вважають, що Роксолана могла бути Анастасією або Олександрою Лісовською з містечка Рогатин на Галичині. Саме ця версія має найбільше документальних натяків, хоча прямих доказів немає.
Подільська версія
Інші джерела припускають, що дівчина могла походити з Поділля — сучасні Вінницька та Хмельницька області. Саме тут у середині XVI століття часті татарські набіги робили місцевих жителів вразливими для полону та работоргівлі.
Польська версія
Деякі дослідники стверджують, що Роксолана могла бути шляхтянкою з околиць Перемишля або Белза — територій, через які пролягали активні торговельні та работоргівельні шляхи.
Руська / Русько-литовська версія
Є гіпотеза, що її могли захопити з Волині чи інших земель Руського воєводства, що часто ставали об’єктом татарських набігів.
Італійська версія
Дещо екзотична версія: хроністи Османської імперії описували її риси як «несхідні», що породило фантазії про іноземне походження.
Чому стільки версій? Бо в документах Османської імперії рабині рідко зберігали своє ім’я чи точне походження. Все, що ми знаємо, — фрагменти з різних джерел, які історики намагаються скласти, немов пазл.
Шлях у неволю
У середині XVI століття українські землі часто ставали здобиччю татарських набігів. Одного разу вони прийшли й до рідного краю Анастасії чи Олександри — палили хати, гнали в ясир дітей і жінок. Дівчину схопили й повели через степи до чорноморського узбережжя, у Кафу — центр невільничої торгівлі. Там її виставили на продаж, як коштовний товар.
Так вона опинилася у Стамбулі, у розкішному, але суворому світі гарему султана Сулеймана Пишного. Для більшості дівчат це місце ставало в’язницею, з якої не було виходу. Проте для Насті воно стало ареною, де розпочалася її власна гра — небезпечна, але блискуча.
Вона отримала нове ім’я — Гюррем, що означає «усміхнена». І, кажуть, саме її лагідна усмішка привернула увагу султана. Вона вміла бути слухняною, коли треба, але в очах її світилася гордість — те, що не вмирає навіть у неволі.
Зовнішність: сила жіночої чарівності
Коли мова заходить про Роксолану, уява одразу малює жінку з рудим волоссям і пронизливими очима, що здатні зупинити навіть султана. Та ким вона була насправді — ніжною красунею чи хитрою інтриганкою, обличчя якої приховували серпанки гарему?
До наших днів дійшло з десяток портретів Роксолани — зокрема пензля її сучасників, таких як Веронезе та Тиціан. І хоч ці полотна зберегли її ім’я, вони не зберегли її справжнього обличчя: на кожному з них — різна жінка. Європейські художники, зв’язані ісламськими заборонами на зображення живих істот, писали Гюррем із уяви або за розповідями євнухів, які прислуговували їй у султанському гаремі.
І все ж у ХХІ столітті дослідниці Олександрі Шутко, авторці книжок «Жіночий султанат: влада та кохання» та «Роксолана: життєпис», вдалося знайти портрет, який, імовірно, є найближчим до оригіналу. На ньому — не ідеалізована красуня, а жива жінка: уважний погляд, довгі брови, перлове намисто й сережки у формі півмісяця. Тепло домашнього світла, яке падає на її обличчя, видає, що це малюнок не для показу, а для пам’яті — можливо, створений кимось із близького оточення султани.
Відомо, що Роксолана була мініатюрною. Збереглися її лляні налобні пов’язки — кашбасти, довжиною 53 сантиметри, що свідчить про невеликий розмір голови. У юності вона була тендітною, а пізніше, народивши щонайменше шістьох дітей, стала повноважною жінкою з м’якими формами. Генуезький мандрівник, якого вона приймала у літньому павільйоні палацу Топкапи, описував її як “повнувату, проте гарну й гостинну”.
Цікаво, що в гаремі Роксолану не вважали красунею. У листах до Сулеймана вона з ніжністю, але й самокритично, писала: «прикладаю своє негарне обличчя до Ваших благословенних ніг». Адже тоді в моді були інші жінки — чорноброві, з великими карими очима, густим чорним волоссям і розкішною фігурою. На цьому тлі рудоволоса, блакитноока і світлошкіра українка виглядала екзотично, навіть виклично — і саме ця “інакшість” зробила її незабутньою для султана.
У французькій мові довгий час існував вислів «Nez à la Roxelane» — “трохи кирпатий носик”, що ніби натякав на її характер. Проте це лише гіпотеза. Дослідження портретів з архівів палацу Топкапи спростовують цей стереотип: на одному з них, оприлюдненому турецьким істориком Мустафою Чагатаєм Улучаєм, видно, що Роксолана мала радше продовгуватий ніс із легкою горбинкою. Портрет був знайдений серед її любовних листів до Сулеймана, тому вчені припускають, що це справжнє зображення султани.
Деякі дослідники навіть жартують: можливо, міф про “кирпатий носик” виник через мовну плутанину. Турецьке слово kurnaz означає “хитра, розумна”, і саме цим словом часто описували Роксолану. А от російською “курносая” — це “кирпата”. Може, саме так перекрутили її характеристику ті, хто споконвіків заздрив українці, що підкорила Стамбул.
Зрештою, зовнішність Роксолани — це не лише про форму носа чи колір очей. Її краса полягала в іншому — у світлі всередині, у живому розумі, що відбивався в погляді, у впевненості, яка змушувала людей слухати, навіть коли вона мовчала. І саме тому портрети так різняться: кожен бачив у ній щось своє — спокусу, мудрість, ніжність чи владу.
Кохання та влада: союз із Сулейманом
Їхня зустріч стала поворотним моментом не лише для двох людей, а й для всієї Османської імперії. Коли султан Сулейман I, знаний як Пишний, уперше побачив нову наложницю з далекої “Руської землі”, він, можливо, не міг і уявити, що ця усміхнена, світловолоса дівчина змінить саму сутність гаремних звичаїв, а згодом — і хід імперської політики.
Гюррем — або, як її називали в Європі, Роксолана — не належала до тих, хто мириться з роллю тіні. Вона швидко зрозуміла, що справжня сила гарему не лише в красі, а у вмінні стати необхідною. У свої двадцять із лишком років вона вже володіла кількома мовами, писала поезії, мала добру освіту, а головне — гострий аналітичний розум і вміння слухати.
Її стосунки з Сулейманом почалися як ніжна приязнь, але дуже швидко переросли у щось значно більше. Вона стала для нього не просто жінкою, а співрозмовницею, радницею, другом. Їхні любовні листи, збережені донині, свідчать про глибокі почуття й повагу. В одному з них султан звертається до неї словами: “Моя найсолодша, мій місяцю, мій спокою і моє щастя.”
Порушивши всі гаремні традиції, Сулейман узяв Роксолану за законну дружину, чого до нього не робив жоден султан за понад двісті років османської історії. Їхнє весілля 1533 року стало нечуваною подією, що сколихнула двір і викликала подив у Європі. Рабиня стала хасекі-султан — і не просто дружиною, а співправителькою.
Із цього часу Гюррем отримала право мешкати не в гаремі, а у власних покоях палацу Топкапи. Вона народила Сулейману шістьох дітей, серед них — майбутнього султана Селіма II, і поступово стала впливовою фігурою при дворі. В її оточенні вирішувались долі великих візирів, укладалися дипломатичні союзи, писалися листи до європейських монархів.
Роксолана листувалася з польським королем Сигізмундом II Августом, підтримувала дипломатичні контакти з Венецією, володіла мистецтвом тонкої дипломатії. Саме завдяки її впливу Сулейман будував лікарні, школи та мечеті — серед них знаменита мечеть Гюррем-султан біля мавзолею Шехзаде в Стамбулі.
Проте влада завжди має ціну. Роксолана увійшла в історію не лише як кохана султана, а й як жінка, яку звинувачували у палацових інтригах. Кажуть, що вона переконала Сулеймана стратити свого давнього друга і великого візира Ібрагіма-пашу, а згодом і старшого сина від іншої наложниці — Мустафу. І хоча доказів її прямої участі немає, саме тоді при дворі народився вислів: “усмішка Гюррем — небезпечніша за ятаган”.
Та за зовнішньою жорсткістю ховалася глибока відданість. Роксолана й Сулейман прожили разом понад три десятиліття — рідкісний випадок для гарему, де почуття зазвичай зникають швидше, ніж пахощі троянд. Після її смерті султан замовив для неї мавзолей біля своєї майбутньої гробниці — щоб навіть після смерті вони були поруч.
Їхній союз став символом не лише кохання, а й партнерства — рідкісного для того часу прикладу, коли жінка не просто прикрашає трон, а ділить із правителем його владу, відповідальність і славу.
Інтриги, вороги і перемоги
Палац Топкапи, з його терасами, фонтанами й ароматом ладану, був не лише осередком розкоші, а й місцем, де кожен усміхнений погляд міг приховувати небезпеку. Тут, серед шовків і коштовностей, вирішувалася доля імперії — і життя людей, які насмілювалися мріяти про владу.
Роксолана потрапила у вир гаремних інтриг відразу після того, як привернула увагу Сулеймана. Головною її суперницею була Махідевран-султан, перша наложниця султана і мати його старшого сина Мустафи — законного спадкоємця престолу. Махідевран ненавиділа Роксолану з першої миті, а ворожнеча між ними перетворила гарем на поле битви, де зброєю були не мечі, а слова, погляди й хитрість.
Згідно з переказами, одного разу Махідевран не витримала приниження і напала на Роксолану, подряпавши їй обличчя. Коли Сулейман дізнався про це, він розгнівався настільки, що назавжди відіслав Махідевран і Мустафу до Маніси — провінції, де згодом розгорнеться одна з найтрагічніших сторінок династії.
Саме тоді Роксолана остаточно утвердилася як володарка гарему, а її вплив почав виходити далеко за його межі. Вона навчилася керувати не лише жінками, а й чоловіками — через поради, листи, натяки. Її голос лунав тихо, але його чули всі.
Супротивників вистачало. Частина візирів не сприймала “руську рабиню”, яка зухвало втручається в державні справи. Особливо напружені стосунки були з великим візиром Ібрагімом-пашею, близьким другом султана. Його називали “душею імперії”, і він не приховував зневаги до Гюррем. Проте саме Ібрагім став першою великою жертвою палацових конфліктів — його стратили у 1536 році, а наказ, за чутками, султан підписав після довгої розмови з Роксоланою.
Ще драматичнішою стала історія з сином Махідевран — Шехзаде Мустафою. Він був талановитим воїном, улюбленцем народу й природним спадкоємцем трону. Та саме це робило його небезпечним. Супротивники Роксолани бачили в ньому шанс змінити владу, а вона — загрозу для своїх дітей. У 1553 році, під час військового походу, Сулейман наказав стратити Мустафу. Цей крок потряс імперію — навіть сучасники не могли зрозуміти, чи було рішення наслідком політики, чи ревнощів, чи чийогось тихого шепоту за ширмою гарему.
Після цього при дворі настало мовчання. Ті, хто ще недавно зневажав “іноземку”, тепер говорили про неї пошепки. Її боялися, але й захоплювалися. Вона стала символом сили, якої ніхто не очікував від жінки.
Роксолана вміла перетворювати поразки на перемоги. Вона зуміла вижити у світі, де більшість наложниць зникали без сліду, і водночас створити навколо себе простір впливу, що виходив за межі палацу. У Стамбулі її ім’ям називали лазні, лікарні та мечеті — знак того, що навіть найсильніші вороги не змогли знищити її спадщину.
Її перемоги не завжди були видимими, але саме вони змінили місце жінки в Османській імперії. Після Роксолани султани вже не могли ігнорувати голос гарему — він став частиною політики.
Жінка, яка змінила імперію: спадщина Роксолани
Коли 1558 року Роксолана відійшла у вічність, у Стамбулі піднялися чутки: ніби навіть мармурові колони палацу Топкапи сумували, а сам султан замкнувся у своїх покоях і ще довго не виходив до людей. Її смерть стала кінцем епохи — не лише особистої, а й політичної. З жінкою, яка прийшла в імперію як рабиня, а пішла як легенда, Османська держава втрачала не просто султану, а архітекторку нової реальності.
Прощання з донькою священника з Рогатина стало подією державного масштабу: молитву над її тілом читав сам шейхульіслам Ебуссууд-ефенді, найвища духовна постать Османської імперії. Під співи молитов і тісні ряди стамбульців її труну перенесли до новозбудованої мечеті Сулеймана — Сулейманіє.
Місце поховання обрали особливе — біля кібли, тієї самої стіни мечеті, до якої повертаються мусульмани, проказуючи молитву в бік Кааби. Спершу над могилою натягнули велике похоронне шатро, проте вже за рік за наказом убитого горем Сулеймана знаменитий архітектор Сінан зводить для неї окрему усипальницю. Це восьмигранний мавзолей із різко піднятою банею, що спирається на вишукані колони з білого мармуру та порфіру.
У документах вакуфу мечеті Сулейманіє вона фігурує під поважною назвою «Спочивальня Кадин-ефенді» — титул, який надавали лише почесним жінкам династії.
Навколо мавзолею Сулейман звелів закласти трояндовий сад — його особисте зізнання в любові. У віршах під псевдонімом Мухіббі («Закоханий») він називав Роксолану “раєм на землі”, “втіхою серця”, “сонцем, що розганяє морок”, “моєю весною”, і тому сад мав цвісти щороку на її честь. Для людини, влада якої простягалася від Будапешта до Басри, таке оголене почуття було рідкістю. І доказом того, яку роль Роксолана відігравала в його житті.
З часом, у XVIII столітті, навколишній простір перетворився на некрополь: там почали ховати видатних державних діячів імперії. Сьогодні це давній цвинтар із понад п’ятьма сотнями надгробків.
Стіни її мавзолею султан прикрасив панно, що нагадує весняний сад: сині, білі, червоні й блакитні ізнікські кахлі створюють відчуття живого квітування. Особливі деталі — білосніжні розети, кожну з яких за наказом Сулеймана оздобили смарагдом, улюбленим каменем Роксолани. А склепіння прикрасили каліграфічні орнаменти — робота Хасан-челебі, учня великого майстра Ахмеда Карахісарі.
Роксолана стала першою жінкою султана, якій подарували окремий мавзолей. До неї наложниць ніколи не ховали поруч із володарем — їх відправляли в провінції, а султани спочивали серед родичів. Вона ж зламала навіть це правило — лежить поряд із Сулейманом, так само нерозлучно, як і за життя.
Спадщина Роксолани починається з того, що її взагалі пам’ятають. У світі, де ім’я більшості гаремних жінок зникало разом із їхньою молодістю, вона стала однією з найвідоміших постатей XVI століття. Її образ з’являвся в листах європейських послів, у хроніках Венеції, у записках польських мандрівників. На Заході її називали “Roxolana”, перетворивши ім’я на символ загадкової влади східних палаців.
Але головний її слід — у тому, як вона змінила роль жінки в Османській імперії. Роксолана поклала початок тому, що історики назвали “епохою жінок султана” або “султанат жінок”. Після неї матері спадкоємців — валідє-султан — отримали реальну політичну владу, палацова жіноча вертикаль стала структурованою та впливовою, а гарем перетворився на важливий елемент дипломатії.
Її приклад показав, що жінка може бути не лише прикрасою чи тінню чоловіка, а повноцінною учасницею політичних процесів. Те, що сьогодні здається очевидним, у XVI столітті було революцією.
Не менш вагомою була її благодійна та культурна діяльність. У Стамбулі й досі працюють споруди, зведені за наказом або при фінансовій підтримці Роксолани. Найвідоміші — це:
- Мечеть Гюррем-султан, створена архітектором Сінаном.
- Комплекс Роксолани у Єрусалимі, що включає лазні й притулок для жінок.
- Лікарні, школи, кухні для бідних — мережа благодійних фондів, які вона фінансувала роками.
Це була не примха, а свідома політика: забезпечити імперії сильний соціальний фундамент.
У приватному житті спадщина Роксолани виявилася не менш значущою. Вона змінила самого Сулеймана.
Після її смерті Сулейман так і не одружився вдруге. Він перестав сміятися так голосно, рідше виходив у сад, ночами довго сидів над її листами. Кажуть, інколи йому здавалося, що її голос і досі лунає у коридорах палацу, змішуючись із пахощами троянд.
Але Роксолана залишила по собі не тільки смуток монарха. Вона залишила імперії нову епоху.
Вона стала першою жінкою в Османській державі, чия думка дорівнювала думці чоловіка-правителя. Першою, хто перетворив гарем із закритої оази для жінок на інструмент політики, дипломатії та впливу. Першою, хто довів, що сила не завжди у мечах — інколи вона в словах, у мудрості, у здатності бачити на кілька кроків уперед.
Її життя було схожим на легенду, але ця легенда — реальна. Дівчина з Рогатина змусила тремтіти двір Стамбула й згадувати її ім’я через століття. Вона стала тією, кого шанували вороги, захоплювалися друзі й боялися навіть наймогутніші візири.
Вона — символ того, як далеко може зайти жінка, якщо має розум, силу волі й сміливість не зламатися.
Роксолана змінила не тільки імперію. Вона змінила саму історію — і довела, що інколи одна жінка здатна зробити більше, ніж цілі армії.
Історія Роксолани переплітається з долями багатьох видатних постатей. За однією з легенд, саме вона врятувала від страти козацького героя Дмитра Байду Вишневецького. Більше про його життя та подвиги читайте у нашій статті.
