За годину їзди на південь від Києва річка Дніпро в’ється крізь зелені поля. Пейзаж далеко від великого міста здається спокійним. Але й тут війна визначає життя людей. У маленькому містечку Переяслав фотостіна вшановує пам’ять про багатьох мешканців, які загинули як солдати на війні. З меморіальної дошки дивляться понад сотня облич, під одним стоїть цифра 2004 як рік його народження, а під нею рідні та друзі, які кладуть квіти.
Це вже не перший раз, коли війна повертається на цю територію. Особливо трагічна ситуація у його матері, каже один із мешканців Юрій Авраменко. Він відчиняє зелену садову хвіртку, за якою росте велика яблуня, і запрошує в одноповерховий будинок, де живе з дружиною. Його мати, одягнена в блузку з квітковим візерунком і кольорову хустку, сидить на ліжку у своїй спальні. Біля неї чорно-білі фотографії, на яких вона зображена молодою дівчиною з довгими косами та посмішкою. Ганна Шульга, 1927 року народження, пережила Другу світову війну. Вона насправді не усвідомлює, що в її країні йде чергова війна, каже її син.
«Іноді вона просить ввімкнути телевізор, бо хоче новини подивитися. Я вмикаю. А що зараз у новинах? Як бомблять Харків, люди гинуть, лікарні руйнують», – пояснює Авраменко. «Вона деякий час дивиться на це, а потім каже: «Вимкни це. Я не можу це дивитися. Я не витримаю». У неї болить голова, їй стає погано. 96-річна жінка повільно пояснює, що все ще пам’ятає 22 червня 1941 року, день початку війни. «Люди кричали в центрі міста: «війна». Вони були налякані, сумні, деякі плакали. 17 вересня німецькі війська увійшли до Переяслава, – розповідає Шульга, – тут було багато євреїв. Було дві шибениці. Я на власні очі бачив, як німці вбивали цих людей».
З 1941 по 1945 рік в Україні було вбито понад 1,5 мільйона євреїв. Країна стала полігоном для німецьких окупантів, пише український філософ і журналіст Ярослав Грицак у книзі «Україна: формування нації». В Україні німці також вперше випробували метод «пакування сардин»: з жертв роздягали одяг і казали лягти на дно виритої ями. Їх розстрілювали, а тіла засипали землею. «Це призвело до того, що деяких людей, особливо дітей, закопували заживо. Щоб заощадити місце, потім на них клали наступний шар трупів і так до тих пір, поки яма не була заповнена», – пише Грицак. «Майже в усіх селах повідомлялося, що земля все ще рухалася через кілька днів після пострілів».
Юрій Авраменко сидить біля мами і гладить її по руці. Якщо вона втрачає нитку, він вмішується. Пенсіонер роками разом з дружиною доглядає за матір’ю, яка тепер рідко виходить з дому. «Моя мама постійно питає, чому виють сирени», – сказав Авраменко. Сирени діють на неї гнітюче. Через рік після нападу німецького Вермахту на Радянський Союз Ганну Шульгу було депортовано до Німеччини, одну з понад 2,4 мільйонів українських жінок і чоловіків, викрадених як примусову роботу.
На столі лежить лист із міста Менхенгладбах від 14 грудня 2000 року, який підтверджує, що Шульга, тоді ще підліток без знання мови, мусила працювати серед іншого на текстильній фабриці Vierhaus & Zeime. «Ми плели маскувальні сітки. Я плела, плела, не переставаючи. А потім в якийсь момент цей військовий завод розбомбили. Тож нас перевели на інший текстильний завод», – розповідає Шульга. Але й там літаки скидали бомби. Закінчення їх каторжних робіт призначили на 1 березня 1945 року, пояснюється в листі. У цей день увійшли американські війська, «тому військові дії завершилися». На початку нулевих років Шульга отримала звичайну для примусових робітників у промисловості одноразову компенсацію у розмірі 2556 євро від заснованого для цього фонду EVZ. Максимальну суму – 7669 євро – отримували в’язні концтаборів і гетто.
Понад 30 000 людей, які пережили нацистські злочини або народилися під німецькою окупацією, досі живуть в Україні, повідомляє мережа підтримки тих, хто пережив нацистські переслідування. Війна не тільки спричинила повторну травму багатьох із них, але й зробила їх дуже самотніми, каже Рагна Фогель. Вона координує мережу допомоги в Берліні. «Багато сімей виїхали з країни чи області, родичі чоловічої статі на фронті, а це означає, що великої підтримки, яка так потрібна особливо в літньому віці, вже немає». Багато людей похилого віку не хочуть покидати звичне оточення і тікати, турбуючись більше про своїх рідних, ніж про себе. «В результаті вони часто залишаються напризволяще і намагаються хоч якось допомогти один одному. Соцпрацівників також стало менше. «Це також переважно люди працездатного віку, які часто залишають регіон чи країну», – каже Фогель.
Мережа допомоги була заснована після початку російської атаки в березні 2022 року, збирає гроші та надсилає їх місцевим українським асоціаціям постраждалих, музеям або волонтерам, щоб ті могли надати ліки, продуктові набори, засоби гігієни чи обігрівальні матеріали. І створює спонсорство, через яке щомісяця перераховується 40 євро. «Це невелика сума, але це має значення, коли пенсія становить лише 100 євро», – каже Фогель. Цю суму отримує і Ганна Шульга. Вона все ще стоїчно сидить на ліжку.
Її син показує чорно-білу фотографію матері в літній сукні з чотирма дітьми. На звороті від руки написана дата «5 грудня 1944» і німецьке речення: «Останній привіт з Німеччини від вашої подруги Марії». Раптом 96-річна жінка згадує свою тодішню подругу. Дві дівчини вчили одна одну пісень. «Перед бараком, перед великою брамою…», – починає співати Ганна Шульга. Солдатську пісню Lili Marleen також виконала Марлен Дітріх. Спогади такі глибокі після 80 років. Юрій Авраменко хоче, щоб його мама повірила, що війна давно закінчилася.
https://www.derstandard.at/story/3000000231184/meine-mutter-fragt-immer-wieder-was-es-mit-den-sirenen-auf-sich-hat?ref=rss
