Її похорон мав би бути «мприголомшливий», – казала молода українська бойова медикиня, якби все пройшло так, як вона планувала.
Про це медикиня Ірина Цибух повідомила у відеозверненні до знайомої та висловила побажання на свій похорон, якщо вона загине на передовій. Солдати мали б приходити в армійській формі. І кожен повинен вивчити 10 «значущих» українських пісень, щоб співати біля її труни.
«Кожен буде співати і чогось вчитися», – посміхаючись, сказала вона в своєму повідомленні. «Коротше кажучи, мій похорон не буде марним».
Її прохання виявилося передбачливим. Пані Цибух загинула 29 травня на передовій поблизу міста Харків, на північному сході України, за кілька днів до свого 26-го дня народження. Її родина та її батальйон вирішили приховати подробиці її смерті. На поминках і похоронах тисячі українців у вишиванках і військових одностроях співали їй пісні.
Для пані Цибух, яка також керувала освітніми проєктами та була журналісткою, інструкції, які вона дала для свого похорону, були не лише особистим бажанням. Так, вона хотіла, щоб люди співали, не лише щоб полегшити їхню скорботу з приводу її смерті, але й щоб більш фундаментально змінити те, як Україна вшановує своїх загиблих воїнів.
Тож вона зробила це своєю місією. Вона ділилася своїми поглядами якомога ширше – у дописах та історіях в Instagram, в інтерв’ю українським ЗМІ, які публікувалися в мережі, та у своїх статтях. У країні, яка бореться з величезними жертвами війни з росією, вона стала провідним голосом щодо вшанування пам’яті загиблих у війні в країні.
На її сторінку в Instagram підписалися близько 25 000 осіб, а її відео в TikTok регулярно набирають десятки тисяч переглядів. Коли її брат Юрій Цибух повідомив про її смерть у соцмережах, він також поділився посмертним листом до її родини та друзів. Пост набрав понад 100 тисяч вподобань.
Замість того, щоб зосередити вшанування пам’ятних знаків навколо величних меморіалів радянського зразка загиблим на війні, які є типовими для України, пані Цибух між фронтовими перебуваннями виступала за те, що, на її думку, було більш людяним підходом, таким, який би пов’язував людей, які залишилися лише в памʼяті, більш значущими способами, такими як щоденна хвилина мовчання.
За її словами, українці повинні зрозуміти, що їхнє повсякденне життя триває, тому що інші гинуть, захищаючи їх.
«Коли ми залишаємося живими, ми мимоволі стаємо відповідальними перед мертвими, маємо говорити і пам’ятати про те, що сталося», — сказала пані Цибух в інтерв’ю українському виданню новин «Українська правда» за кілька тижнів до своєї загибелі. «Це спосіб бути в мирі з собою».
Основна частина цього має бути відповідальністю уряду, сказала вона, стверджуючи, що державні інституції неефективно допомагали громадянам вшанувати воїнів і розуміти, чому вони повинні продовжувати багатовікову боротьбу за незалежність України.
Офіційне вшанування пам’яті загиблих в Україні було оновлено в останні роки – найсуттєвіше у 2021 році зі зміною процедур поховання, а з 2022 році планується будівництво Національного військового меморіального кладовища. Але вони все ще зосереджені на високих гранітних спорудах, побудованих по всій Україні, коли вона була частиною Радянського Союзу, і прикрашених у той час червоними радянськими прапорами.
Меморіали пані Цибух назвала знеособленими та спорудженими для вшанування могутності тоталітарної держави, а не подвигів її окремих осіб, зокрема українських селян, які стали витратним ресурсом радянської армії у Другій світовій війні.
І це різко контрастувало з цінностями, які формували боротьбу України з росією з 2014 року, написала пані Цибух у колонці для «Української правди».
Офіційні вшанування зазвичай передбачають транспортування солдатів у трунах з прапорами на центральні площі українських міст і цвинтарі під музику оркестрів, у ритуалі, який став надто звичним після більш ніж двох років війни.
Але по всій країні з’явилися й інші способи вшанування пам’яті – як-от спів і ватра, якими вшановували пані Цибух. У деяких регіонах натовпи часто стають на коліна перед похоронними кортежами, кидаючи квіти за загиблими солдатами. У багатьох містах проходять імпровізовані панахиди, під час яких біля мікрофонів говорять про загиблих. Деякі бригади вшановують загиблих читанням патріотичних віршів.
Пані Цибух хотіла, щоб уряд розглянув різні методи вшанування пам’яті, які використовуються в Україні, та популяризував та інституціоналізував найкращі з них. Вона також заперечила такі урядові ініціативи, як будівництво пам’ятників невідомим солдатам загиблим у війні з росією, заявивши, що споруди не мають сенсу з огляду на реалії сьогоднішнього конфлікту.
«Ми різні. Ми знаємо всіх, хто загинув за Україну», – сказала вона в нещодавньому інтерв’ю на YouTube. «Ми обов’язково встановимо особи всіх людей. Тому жодного пам’ятника невідомому солдату в українському форматі бути не може».
Національне військове меморіальне кладовище частково створено за зразком Арлінгтонського національного кладовища в США, і очікується, що перші поховання там відбудуться цієї осені. На кладовищі планується встановити пам’ятник невідомому солдату, проєкт якого ще не визначено.
«Буде можливість ховати на ньому солдатів на 100 років – у тому числі тих, хто повернеться з війни і помре в старості», – каже 30-річний Максим Зубов, науковець і ветеран, який відповідає за з’ясування того, як на кладовищі вшановуватимуть пам’ять загиблих воїнів, яких туди привезуть.
Одним із головних акцентів кампанії пані Цибух стала хвилина мовчання, яку влада запровадила на початку війни. Така практика спорадично спостерігається по всій країні; десь щоранку на хвилину зупиняються машини та люди, але в інших місцях, як у Києві, столиці, багато людей не дуже на це звертають увагу.
За кілька тижнів до смерті пані Цибух, одягнена у військову форму, разом з іншими активістами провела презентацію в Києві, щоб наполягати на поширенні практики по всій країні.
За її словами, хвилина мовчання, яка проводиться щодня о 9:00, забезпечить українським цивільним особам значущий спосіб вшанувати пам’ять загиблих на війні та допоможе їм зрозуміти та переробити свою спільну травматичну історію.
«Найвищою цінністю є свобода», – написала вона в листі, який її брат опублікував в мережі. «Щоб мати свободу, ви також повинні мати інші цінності. Вам потрібно зрозуміти себе, чітко усвідомити, хто ви для себе, в чому полягає ваше особисте щастя і як його досягти. Коли ви отримаєте відповіді на це запитання, найголовніше – продовжувати це усвідомлювати».
Тисячі людей відвідали дводенні церемонії прощання з пані Цибух у Києві та Львові.
Її труну поставили на ґрунт військового цвинтаря у Львові, а люди зібралися біля вогнища, щоб співати та пити чай, як вона й хотіла. Перед похованням її брат повторив повідомлення сестри чітким, сильним голосом.
«Я закінчу так, як вона закінчила свій заповіт», – сказав він, посилаючись на текстове повідомлення для друзів, опубліковане з відеоінструкціями щодо її похорону: «Цілую. Я жила, любила, боролася».
nytimes.com/2024/08/22/world/europe/ukraine-iryna-tsybukh-military-funerals.html
