Олімпійські медалі в останні дні принесли Україні шквал: золото на біговій доріжці та фехтуванні, срібло у спортивній гімнастиці, ще дві бронзові нагороди.
“Це час святкувати і не думати про війну”, – сказав 23-річний Михайло Кохан, член Національної гвардії України, після того, як у неділю завоював бронзу в метанні молота серед чоловіків.
Паризькі ігри стали довгоочікуваним перепочинком для країни, де принаймні одна пекарня продає випічку у формі протитанкових перешкод, і де зараз існує глибока невизначеність щодо спортивного майбутнього країни.
140 українських олімпійців продемонстрували неабияку наполегливість після вторгнення Росії в лютому 2022 року, готуючись до Паризьких ігор або в інших, безпечніших країнах, або вдома під похмурий саундтрек повітряної тривоги та ракетних атак. Деякі стрибуни у висоту тренувалися при світлі ліхтарика під час відключення електроенергії. Інший імпровізував підняття ваги, прикріпивши автомобільні шини до металевого стрижня.
Але швидкого закінчення війни не видно. І коли в неділю закінчаться Паризькі ігри, українським чиновникам доведеться намагатися відновити і підтримати зруйновану спортивну систему країни, оскільки вони очікують на участь у зимових і літніх Олімпійських іграх, а також в інших міжнародних змаганнях протягом наступного десятиліття.
“Важко назвати цифру, але ми розуміємо, що Україна втратила наступне покоління спортсменів, тому що багато дітей виїхали”, – сказав 52-річний Вадим Гутцайт, президент Олімпійського комітету України, в інтерв’ю в червні в Києві.
За даними Міністерства спорту та Олімпійського комітету України, у бойових діях загинуло близько 500 нинішніх і колишніх спортсменів і тренерів високого рівня. Щонайменше 518 стадіонів і тренувальних центрів були пошкоджені або зруйновані. Десятки тисяч – або й більше – молодих спортсменів різного рівня були змушені покинути свої домівки в Україні та за її межами.
Руйнування спричинили серйозний тиск на спортивну систему країни, що стало очевидним у п’ятницю наприкінці червня під час візиту до відомого Дніпровського спортивного коледжу у східно-центральній Україні. До середини дня учні-підлітки сім разів шукали укриття в бомбосховищі школи через повітряну тривогу.
Сигнали тривоги в обложеному місті лунають так часто, що учні, які живуть у спортивному коледжі – по суті, підлітковій олімпійській академії – щоночі сплять у розлогому укритті, прагнучи безперервного відпочинку. Вони проводять там так багато часу, що притулок було модернізовано за допомогою покращеної вентиляції, інтернету, телебачення та шкільних парт.
Серед учнів – 16-річна Альбіна Мусієнко, одна з чотирьох спортсменів-дзюдоїстів, які отримали легкі поранення осколками скла в квітні, коли ракета – можливо, збита українською системою ППО, за словами директора школи – влучила в коледж. Вибухом вибило вікна, винесло двері та фактично знищило кухню закладу.
“Це було страшно, але не несподівано”, – сказав Мусієнко голосом втомленого підлітка. “У нашому місті страйки трапляються часто”.
Спортивна школа в Дніпрі виховала 49 олімпійців, серед яких Ярослава Магучіх, яка в неділю виграла олімпійські змагання зі стрибків у висоту серед жінок, і Оксана Баюл, олімпійська чемпіонка з фігурного катання серед жінок 1994 року. Але з початком війни так багато найкращих спортсменів переїхали до інших країн, що школа була змушена знизити вимоги до абітурієнтів, за словами директора академії Олега Дерлюка.
“Вони мають кращі умови в інших країнах, тому вони думають, що мають кращі результати”, – сказав пан Дерлюк про спортсменів, які виїхали. “Там безпечніше”.
Молодші діти використовують басейн Дніпровського спортивного коледжу як для терапії, так і для тренувань. Одна мати розповіла, що це допомагає заспокоїти її восьмирічного сина, який кричить вночі, коли чує вибухи. Інша мама розповіла, що її 10-річна донька кинула гімнастику, бо втратила впевненість у маневрах, в яких колись досягала успіху. За словами її матері, Людмили Писаренко, вона не хоче кидати плавання.
“Наш психолог каже, що це знімає для неї стрес”, – сказала пані Писаренко.
За даними Міністерства спорту, в Україні в тій чи іншій мірі продовжують функціонувати близько 1 300 дитячо-юнацьких спортивних об’єктів. Серед них і басейн “Локомотив” у постраждалому від бойових дій Харкові на північному сході України.
Минулої осені та зими 23-річні Марина та Владислава Алексієви, близнючки та артистичні плавчині, тренувалися там для участі в Олімпійських іграх у Парижі. У басейні, який вони ділили з молодшими плавцями, часто бракувало тепла та електрики. Вибиті вікна були закриті дошками, і плавцям іноді доводилося тікати до бомбосховища у своїх промоклих костюмах.
Відвідування в червні стадіонів і тренувальних центрів у містах за межами Києва дало зрозуміти, що нічого схожого на нормальну спортивну культуру в Україні більше не існує.
На стадіоні “Чемпіонів” в Ірпені, зеленому передмісті, яке слугувало останньою лінією оборони Києва на початку бойових дій, на штучному газоні досі чорніють 12 воронок, очевидно, від мінометного обстрілу. “Ми звикли до них і уникаємо їх”, – сказав 17-річний Кирило Коляда, тренуючись на самоті на полі. Офіційні ігри на ньому не проводилися відтоді, як Ірпінь був спочатку зруйнований, а потім звільнений. “Деякі з моїх друзів виїхали до Польщі та Західної України і більше не повернулися”, – сказав він.
На стадіоні “Ювілейний” у Бучі, місті, яке стало синонімом російських звірств, трав’яне футбольне поле було відновлене, але велике табло залишилося понівеченим, так само як і багато сидінь та стіни стадіону.
Чиновники заявили, що війна повинна закінчитися, перш ніж Буча та інші міста зможуть почати відновлювати свої спортивні майданчики і корти, особливо тому, що країна в першу чергу потребує шкіл, лікарень і заводів.
На траві за одними воротами стадіону 23-річна Ольга Конопацька давала своєму 11-річному братові Назару перший урок тенісу, використовуючи рекламний банер як імпровізовану сітку.
“Тут є лише один корт, і він приватний і дорогий”, – сказала пані Конопацька, інтерн-кардіолог.
У спортивному комплексі “Борекс” у Бородянці, містечку на північний захід від Києва, де деякі будівлі залишаються порожніми, боксери віком 14 і 15 років тренуються на відкритому рингу. Вони належать до молодіжної програми, пов’язаної з підрозділом української армії, Третьою окремою десантно-штурмовою бригадою.
Три-чотири рази на тиждень підлітки зустрічаються після школи для занять боксом, боротьбою та уроків з надання першої медичної допомоги. Оскільки дорослі солдати бригади захищають країну, тренеру юнаків з боксу лише 15 років. На запитання, чому боксери тренуються на відкритому повітрі, тренер, який назвався лише Донбасом, своїм курсантським позивним, відповів: “У Бородянці немає місця для занять у приміщенні”.
Елітних тренерів не вистачає навіть у деяких видах спорту олімпійського рівня. Найкращому в Україні тренеру жінок-штовхальників ядра Юрію Ревенку 80 років. Він розповів, що йому знадобилося 18 операцій і медикаментозного лікування, щоб поліпшити зір і слух після того, як він більше місяця просидів у підвалах Маріуполя, на південному сході України, під час російської облоги на початку війни. Його історію підтвердили багато людей, у тому числі й інший тренер, якому він завдячує порятунком свого життя.
Зараз він тренує 32-річну Ольгу Голодну, дворазову олімпійську чемпіонку, в інвалідному візку в Броварах, передмісті Києва, де російська танкова колона потрапила в засідку і була зупинена на початку війни.
Пан Ревенко, молодший син якого загинув у 2022 році під час спроби втекти від російського нападу, сказав, що продовжує працювати з простої причини: “Тому що це допомагає мені жити”.
