Олег Ольжич — український письменник, археолог, громадський діяч та лідер Організації Українських Націоналістів (ОУН).
За ним полювали спецслужби кількох країн. Він підкорив Гарвард, у нього закохалася донька американського мільйонера. Але він відмовився від кар’єри й слави заради запеклої боротьби за українську незалежність.
Драматичне дитинство
Батько і син
21 липня 1907 року у Житомирі народився Олег Кандиба, який увійшов в історію під псевдонімом Олег Ольжич. Його батько, Олександр Кандиба, відомий як поет Олесь, був одним із найліричніших митців свого часу, справжнім генієм української літератури.
Олександр обожнював свого сина, ласкаво називав його «довгоногим Лелеченькою» і присвячував йому вірші. Проте бачив Олега нечасто, оскільки був зайнятий постійними пошуками роботи.
Цікавий факт: свої перші твори Олег підписував псевдонімом Лелека.
Мати Олега, Віра, залишивши хлопчика на виховання бабусі та дідуся, вирушила до Петербурга продовжувати навчання. Маленький Олег ріс під наглядом своїх дідусів та бабусь, і вже у три роки навчився читати, а у п’ять – написав п’єсу на три дії з життя козаків, яку сам же й ілюстрував. Він змалку грав на піаніно та скрипці, демонструючи неабиякі таланти.
Наприкінці 1909 року Олександр Олесь перевіз родину до Києва, а згодом вони оселилися у мальовничій Пущі-Водиці, де Олег пішов до школи.
Дитинство Олега припало на важкі роки для України. Він був свідком драматичних подій: пережив голод і холод 1921 року, став свідком терору та післявоєнної розрухи. У 1918 році його батько мало не загинув, а у 1919 році брата матері Віри Антонівни вбила куля.
Еміграція
У 1919 році батько Олега виїхав до Будапешта як аташе з питань культури УНР, залишивши сім’ю в скрутному становищі. Олег часто вирушав у далекі села, щоб виміняти за різні речі картоплю та борошно. Якщо обмін проходив успішно, він у сніг і холод ніс важкий мішок на плечах. Батько не полишав спроб допомогти родині, надсилаючи грошові перекази, які не доходили до рідних, та через Міжнародний Червоний Хрест намагався вивезти сім’ю з Радянської України.
Тільки після публікації збірки сатиричних творів «Перезва» у 1921 році, яка згодом, у 1923 році, з’явилася в Україні під назвою «Емігрантська перезва», Олесь здобув прихильність більшовицької влади. Вона дозволила наприкінці 1922 року його родині виїхати з України. У січні 1923 року Олесь зустрів дружину і сина в Берліні, звідки вони разом вирушили до Чехословаччини. Відтоді розпочався новий, еміграційний період життя Олега – майбутнього вченого, поета і політичного діяча, сповнений невтомної праці та творчості.
Студентське життя
У 1924 році Олег успішно склав іспити за програмою гімназії та вступив на філософський факультет Карлового університету. Одночасно він відвідував лекції з археології, мистецтвознавства та історії в Українському Вільному університеті в Празі. Ще студентом Олег брав участь у археологічних розкопках на Галицькому Поділлі, досліджував археологічні колекції в музеях Львова, Кракова та Праги.
Мандри були його пристрастю. Часто з друзями він вирушав пішки або поїздом на детальне обстеження певної місцевості, з невтомною цікавістю досліджуючи навколишній світ. Олег здійснив подорож на велосипеді майже по всій Європі: відвідав Берлін, Потсдам, Росток, Вісмар, Любек, Гамбург. Його зацікавленням були не лише мальовничі пейзажі, але й церкви, музеї, університети, які він ретельно оглядав, відкриваючи нові культурні та історичні горизонти.
Перше кохання
У Празі родина Олега жила поруч із сім’єю Антоновичів, і між ними зав’язалася міцна дружба, що охопила і дорослих, і дітей. Олег Кандиба та Марко Антонович, молодший брат Лялі, швидко стали друзями. Так до життя Олега увійшла сестра його друга — Марина Антонович-Рудницька.
Марина стала першою симпатією Ольжича, з нею він пізнав перші дотики рук, перші цілунки. Вона згадувала свого кавалера: «Олега не можна було не примітити: високий, трохи горбився, ніби соромився свого зросту, чемний, але різкуватий. Не полюбляв краваток, ходив “по-словацькому”: комір сорочки поверх піджака. Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька… Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м’якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану іронію. Бувало, при зустрічі Олег кине якусь фразу, і треба було довго думати, поки стане ясно, що це була шпилька на вашу адресу».
У ті часи Олег дарував дівчатам свої вірші, серед яких і такі витончені рядки, як у «Акваріумі»:
«На сходах дому зупинись на мить
Заглянути у казку баговінну.
Он промінь впав з-посеред верховіть
І засвітив його шматком бурштину.
На листя ти задивишся бліде,
На черепашку равлика прозору,
І в цю ще хвилину дівчина пройде
З школярським ранцем сходами нагору.
І ти вже знаєш: проминуть роки,
А ти ховатимеш, немов коштовність,
Води бурштин і убрання кратки,
Однаково прекрасну невимовність»
Згодом через брак часу їхні зустрічі ставали дедалі рідшими. Олег і Ляля зберегли дружні стосунки, проте романтичні почуття зникли. Свою першу збірку «Рінь» Олег подарував дівчині з підписом: «Лялі, футболістці і своїй Музі автор».
Захоплення археологією
Перш ніж стати відомим поетом, Олег Ольжич здобув славу видатного археолога.
У віці неповних 23 років він захистив докторську дисертацію в Карловому університеті в Празі на тему «Неолітична розписна кераміка Галичини». Ольжич першим розробив типологію форм і орнаментів, що дозволило встановити аналогії з українською розписною керамікою та створити її загальну класифікацію.
Його феноменальні знання археології вражали вже тоді. В одному з листів до батька він писав: «Роботу свою по музеях я вже скінчив, маю єдину в своїм роді збірку кераміки з більшості селищ Галичини. Зустрівся я з тутешнім професором університету Козловським. Показалося, що він знає багато менше, ніж я, в мальованій кераміці і теоретично, і практично. Наприклад, по його власному музею водив його я! Відкрив йому очі (на свою голову!) на багато рідкісних примірників, що про них він не підозрював».
Олег самостійно вивчив кілька європейських мов і швидко зарекомендував себе як надзвичайно здібний дослідник. Після закінчення університету йому було присвоєно ступінь доктора археології, що відкривало перед ним блискучі перспективи в науковій кар’єрі.
На той час Ольжич обіймав посаду асистента на кафедрі археології Українського Вільного університету, а також очолював археологічний відділ Чеського національного музею в Празі.
Його наукова діяльність поширювалася на музеї багатьох європейських країн. Він опублікував низку статей у престижних світових журналах, підготував монографію, редагував наукові збірники. Особливою заслугою Ольжича є розробка періодизації трипільських пам’яток Дністровського регіону — праця, яка залишається актуальною й сьогодні.
Шлях поета
Першою друкованою працею Ольжича стала дитяча оповідь «Рудько» (1928), де описувалися пригоди півня Рудька та інших мешканців подвір’я. Цікаво, що цього Рудька Олег намалював ще в п’ятирічному віці, а тепер він ожив на сторінках його твору.
Дві його поетичні збірки — «Рінь» (1935) і «Вежі» (1940) — підтвердили неабиякий талант Ольжича як поета. Його поезія стала голосом боротьби і сили духу. Однак його батько, відомий поет Олександр Олесь, часто критикував сина за надмірну радикальність у житті й творчості. Сам Олег не залишався в боргу, пізніше відзначивши: «Батькові вірші для гімназисток і телеграфісток».
Не американське щастя
Нова любов заполонила серце Ольжича — це була Етель Лессер, дочка американського мільйонера. Їхні шляхи перетнулися в Празі, після чого вони тривалий час листувалися, обмінюючись інтимними, теплими словами майже щодня. Ольжич мріяв про шлюб із Етель і з цією метою переїхав до Нью-Йорка.
В Америці він досяг успіху: читав лекції в Гарварді, публікувався в наукових журналах, налагодив міцні зв’язки з українською діаспорою. Важливою подією стало заснування Українського наукового інституту Америки, де Ольжич зіграв ключову роль у розвитку українського наукового життя за кордоном.
Проте перед ним постав непростий вибір: безпечне й заможне життя науковця в США поруч із багатою дружиною або відчайдушна боротьба за незалежність України. Ольжич прийняв важке рішення — він залишив кохану в Нью-Йорку і відправився на батьківщину, щоб вступити у вир боротьби за Карпатську Україну.
Борець за незалежність України
Олег Кандиба з молодих років був активним учасником українського націоналістичного руху. У 1929 році він приєднався до Організації українських націоналістів (ОУН) і згодом почав виконувати важливі завдання, особисто отримані від Євгена Коновальця, голови Проводу українських націоналістів (ПУН).
Після повернення з Америки Ольжич занурився у боротьбу за Карпатську Україну. У 1939 році він активно брав участь у проголошенні її незалежності під керівництвом Августина Волошина. Ольжич був не лише головою Культурної референтури ОУН, але й організатором Карпатської Січі — українських збройних сил. Під його керівництвом відбувалися пошуки зброї, військові навчання, а також приймалися рішення щодо провокацій на кордонах. Під час угорської агресії саме він координував відступ українських військових у гори з Хуста.
Після поразки Карпатської України Ольжича було заарештовано і ув’язнено в Тячівській тюрмі. Лише після втручання угорських науковців уряд Угорщини вирішив звільнити Ольжича і його товариша, письменника Уласа Самчука.
Ці драматичні події глибоко вразили Ольжича, і він уклав збірник свідчень та матеріалів під назвою «Карпатська Україна в боротьбі», в якому відобразив героїку і трагедію цієї боротьби.
Після розколу ОУН Ольжич залишився в лавах організації під проводом Андрія Мельника, ставши його першим заступником і вірним помічником у боротьбі за українську незалежність.
Ольжич і війна
З початком Другої світової війни перед членами ОУН постала мета — боротьба за незалежність України. Провідники ОУН і похідні групи рушили в східні області, створюючи там осередки. Серед перших діячів був і Олег Ольжич. У серпні 1941 року він прибув до рідного Житомира, де поселився на тихій Лермонтовській вулиці, в будинку №13.
Одним з перших організаційних заходів, які здійснила група Ольжича в Житомирі, став випуск газети «Українське слово».
Проте війна, як і в часи національного відродження 1917–1919 років, перетворила Житомир і всю область на арену жорстокої боротьби.
Тут діяли радянські партизанські загони, підпільники, осередки бандерівців та мельниківців. Попри спільну мету — визволення від німецько-фашистських загарбників — їхні дії часто не були скоординованими, що призводило до трагічних наслідків.
Хвиля українського відродження, яка здавалася могутньою на початку німецької окупації, швидко згасала. 21 листопада 1941 року було заборонено діяльність Української Національної Ради, а на початку лютого 1942 року гітлерівська влада розпочала масові арешти українських активістів.
Попри небезпеку, ОУН на Житомирщині вирішила провести акцію пам’яті, впорядкувавши могилу жертв Базарської трагедії 1921 року. Під жовто-блакитними прапорами було організовано маніфестацію національної солідарності, в якій взяли участь мешканці області. Така зухвалість розлютила окупантів, і по всій Житомирщині почалися масові арешти. Німецькі окупанти організували розстріли учасників маніфестації у Житомирі, Базарі, Радомишлі та інших містах, внаслідок яких загинуло понад 700 осіб.
Смертельна загроза нависла і над Ольжичем. Відчуваючи небезпеку, він перебрався до Києва і наказав членам ОУН або перейти в підпілля, або виїхати з України. Однак багато з них відмовилися. Олена Теліга, наприклад, відповіла на наказ залишити Київ словами: «Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає». 9 лютого 1942 року її заарештували, і за кілька днів вона, разом із чоловіком та іншими патріотами, була розстріляна в Бабиному Яру.
Любов Калинки
Перша зустріч
Історія кохання Ольжича і Катерини-Калинки Білецької почалася ще в її дитинстві. 19-річний Олег Кандиба вперше зустрів Катрусю, коли їй було лише п’ять років. Вона була дочкою Леоніда Білецького, улюбленого професора Олега. Юний Кандиба часто відвідував родину Білецьких для обговорення літератури та наукових питань. Тоді маленька Калинка, як звали її рідні, вперше познайомилася з високим юнаком із променистими очима.
Кохання та доля
Минуло багато років, і доля звела їх знову. У березні 1940 року вони випадково зустрілися в одній із празьких кав’ярень. З того моменту Катерина не могла забути глибину й загадковість його очей. Ольжич також відчував до неї симпатію. Він присвятив їй вірш «Пороша», натякаючи на свої почуття:
«Русява дівчина у хустці,
І повні глечики усі,
Та ми зустрінемось у пустці,
В полях на Лірницькій косі.
Стежки завіяло наново,
І гусне зовсім сиза мла,
І тільки лиця калиново
Тобі рум’янцем поняла».
Для Калинки Ольжич став ідеалом, найсвітлішим героєм української історії. Вона писала: «Ольжич був зовсім відмінний від усіх. Від нього випромінювало якесь надземне хвилювання. Він мав чарівну міць, якою заворожував своє оточення… Я переконалася, що він стоїть понад усім людством». Перший лист Ольжича справив на неї величезне враження: «Тоненький конверт дрижав у руці, щоб його відкрити, потрібно було надлюдської сили».
Попри війну і небезпеку, їхнє почуття не згасало. Олег потилицею відчув подих смерті, його портрети були серед державних злочинців, за голову яких обіцяна висока нагорода. Ольжич зважився на продовження роду.
Таємний шлюб
У серпні 1943 року Ольжич і Катерина взяли таємний шлюб у православній церкві галицького села Яблінка Вижня. Старенький священик почув прізвище молодого та зауважив: «Ти мені цього не казав, сину!».
Олег взяв із дружини обіцянку тримати шлюб у таємниці до завершення війни, щоб захистити її від можливих переслідувань.
Обручки молодих зберігалися в окремому конверті. Коли у червні 1944 року Катерина зазирнула до конверта, вона побачила, що обручка Ольжича почорніла, хоча обидві були зроблені з одного металу. Шлюб тривав десять місяців.
Арешт, тортури та страшна смерть
Його заарештували 25 травня 1944 року на конспіративній квартирі у Львові. Кілька годин допит тривав там, після чого моментально було зорганізовано транспорт до Берліна, а звідти — до сумнозвісного Заксенхаузена. Ольжич одразу потрапив до «Целленбау» — своєрідного карцера в таборі.
Тримали Олега Кандибу прикутого ланцюгом у камері смертників.
Допити і катування тривали більше двох тижнів, доки смерть не зупинила тортури. Єдине, що лишилося у коменданта Заксенхаузена, — це власноручна заява Ольжича, де він відмовляється від будь-якої співпраці з німцями, заявивши: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!»
Помер в ніч на 10 червня 1944 року від тортур на черговому допиті, який проводили гестапівці Вольф, Вірзінг і Шульц. До коменданта концтабору штандартенфюрера Кайнделя звернулися з проханням віддати рідним тлінні останки Ольжича. Щоб десь поховати по-людському. Комендант пообіцяв, але… Не було чого повертати: попіл спалених жертв фашисти відправляли на миловарний завод. З праху Ольжича, отже, зварили мило для потреб Третього Рейху.
З усіх українців, ув’язнених у Заксенхаузені, лише одного Олега Ольжича замордували до смерті.
Немає на білому світі могили Ольжича. Ми знаємо лише місто, де він народився -Житомир, і місце, де його закатували – «Целленбау», Заксенхаузен.
Півтора місяця згодом, 22 липня помер в Празі Олександр Кандиба-Олесь, не знаючи про смерть свого сина. А 31-го липня народився син Ольжича, названий на честь батька Олегом.
Третя збірка поезій Олега Ольжича, «Підзамча», вийшла друком у 1946 році в Мюнхені, вже після його страшної загибелі. У цій збірці, на думку критиків, поет досяг вершини своєї майстерності.
Олег Кандиба-Ольжич своєю життєвою дорогою та мученицькою смертю довів, що Україна для нього була більша за мистецтво й науку, багатство й славу — вона була важливіша за його власне життя.
Цитати із творів Олега Ольжича
–
Не світлий спокій дорогих глибин
Прозорої і чистої науки,
Не золоті натхнення орхідеї –
З ласкавості незмірної своєї
Пошли мені, молюся, дар один:
В ім’я її прийняти мужньо муки
І в грізні дні залізної розплати
В шинелі сірій вмерти від гранати.
(Присвята)
–
Не зірвеш сонця, кат, з небес,
Не зірвеш України стяга!
На нашім боці сам Зевес,
На нашім боці перевага.
(Не зірвеш сонця, кат, з небес)
–
Товаришу любий мій, брате,
Дивися у вічі рабам.
Як будете так воювати –
Вкраїни не бачити вам.
(Грудень 1932)
–
Дванадцять літ кривавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.
(Брати)
