Ми йдемо центром західного російського міста Суджа – бігом, бо завжди є загроза російського обстрілу. Війна ведеться тут так само жорстоко, як і в сусідній Україні, вирвала людей з мирного життя. Зрештою, вони теж стали жертвами агресивної політики Кремля.
До того, як у серпні це невелике містечко зайняли українські війська, тут проживало близько 5 тисяч осіб. Зараз їх залишилося кілька десятків. З хати валить дим. Українські військові кажуть, що росія розбомбила його рано вранці.
Зовсім поруч знаходиться головна площа з великим військовим меморіалом. Під час Другої світової війни місто сильно постраждало під час боїв з наступаючими нацистськими військами. Зараз перед пам’ятником лежить кілька ледь зів’ялих вінків квітів.
Жителі поклали їх до Дня ВДВ, який росія відзначає 2 серпня. «Ми разом воювали проти німецьких нацистів. А тепер раптом ми самі нібито нацисти. Хіба це не божевілля?», – каже український військовий, який супроводжує нас. «Але квітів ми не чіпали. Ми поважаємо людей тут і хочемо, щоб вони розуміли, чому ми тут».
Тому всюди в центрі висять роздруківки фотографій з України: зруйновані будинки, плачучі люди, поранені військові, біженці. Суджани повинні побачити і зрозуміти, що Москва робила з сусідом два з половиною роки. Через широку кремлівську пропаганду вони не обов’язково про це усвідомлюють.
Справді, трохи пізніше ми зустрічаємо Наталію, яка не хоче залишати місто. Вона не знала, що hосія напала на сусіда у 2022 році: «Ні-ні, я нічого про це не знала. Я рідко дивлюся новини», – каже вона, підтверджуючи стереотип політично незацікавлених росіян. Суджа знаходиться лише за добрий десяток кілометрів від українського кордону.
Коли місяць тому підійшли українські війська, російські солдати забрали її з дому до цієї школи. Відтоді вона тут живе. Вона не поїхала з іншими, коли росія евакуювала жителів Суджі, тому що тут був її дім і її життя. «Я просто хочу, щоб у росії знову був мир». Українському перекладачеві помітно важко стримати гримасу. Справді відчувається, що він хотів крикнути на жінку: «А як же ми в Україні?»
На запитання Наталя каже, що українські військові до них добрі. Під час боїв за місто вона була поранена осколками скла, в тому числі й сідниці, каже. Українці надають їм хорошу медичну допомогу, а також приносять їжу, воду та чай.
На ліжку біля Наталі лежить стара жінка, яка не розмовляє. Кажуть, їй понад 90 років. Ніхто не знає, де їхні рідні, чи залишили їх під час евакуації, чи вони, можливо, загинули. На стару сідають мухи, але ніхто їх не відганяє.
У Суджі більше немає ні електрики, ні мобільного зв’язку, місто відгороджено від зовнішнього світу. Зараз українська влада створила тут військове командування для координації дій у регіоні. Це вимагає регулярних російських обстрілів.
«росіяни тут бомблять власне мирне населення, своє власне місто», – з презирством у голосі говорить український прес-офіцер Вадим. «Вони щодня скидають 25 плануючих бомб на район Суджі». Після двох годин у місті він закликає журналістів розійтися.
Як довго Київ триматиме своїх військових у Суджі та Курській області, невідомо. Українська влада заявила, що утримуватиме окуповану територію стільки, скільки це буде необхідно з військової точки зору. Але планів щодо тривалої анексії немає. «Ми не росія», – теж кажуть тут солдати.
https://www.20min.ch/story/kursk-russland-nein-nein-ich-wusste-nicht-dass-russland-die-ukraine-angegriffen-hat-103181616
