Коли майор української армії Кирило Вишиваний вийшов на подвір’я будинку свого дитинства в Дулібах, селі на заході України, одразу після того, як поховали його молодшого брата, також військовослужбовця, вже сідало сонце. Їхня мати все ще плакала у вітальні.
“Я вже бачу, що вона буде приходити до нього щодня”, – сказав він того дня.
Він мав рацію, але його не буде поруч з нею. Через кілька днів після похорону, у березні 2022 року, він загинув під час російського ракетного удару по українській військовій базі і був похований поруч зі своїм братом Василем.
Брати Вишивани стали першими загиблими з Дулібів та навколишньої громади після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року. З того часу загинуло ще 44 українських солдатів з цього району – більш ніж у чотири рази більше, ніж за попередні вісім років боротьби з підтримуваними Росією сепаратистами на сході.
Для Дулібів та прилеглого анклаву Ходорова, де проживає близько 24 000 людей, очікування наступного урочистого повідомлення про смерть і похорону, що слідує за ним, перетворилося на гірку рутину. Але в той час, як місто зустрічає і ховає полеглих зі скромною церемонією, деякі сусіди тихо зважують ціну, яку вони готові заплатити за війну, якій не видно кінця.
Почали формуватися розбіжності між мешканцями, які агностично ставляться до війни – часто ті, чиї родичі ухилилися від призову або втекли з країни – і тими, хто має близьких на лінії фронту або повністю підтримує військові зусилля.
У перші дні війни, ще до того, як з’явилися перші повідомлення про загиблих у боях, люди з різних населених пунктів України потягнулися до військкоматів. Серед них був і Ходорів, сім’ї якого мають давню історію боротьби за незалежність України і були страчені або відправлені на заслання під час жорстоких радянських репресій проти націоналістичного руху в минулому столітті.
У Дулібах російське вторгнення рано вдарило по домівках зі смертю братів Вишиваних. Несподівано жителі ховали солдатів, яких більшість знали як сусідів усе життя.
“Ніхто тоді не знав, як все правильно зробити”, – каже 41-річна Наталія Боднар, старша сестра братів Вишиваних. За її словами, вона організувала похорон обох братів і навіть написала промови для священика.
З початком війни уряд Ходорова взяв на себе логістику організації похорону, і, неминуче, сумні повторення допомогли згладити цей процес. Державні служби були перенесені на центральну площу, щоразу збираючи натовпи людей.
“Тепер усі знають, які труни, які стандарти і яка процедура”, – сказала пані Боднар зі своєї квартири в Ходорові минулого місяця.
Минулої осені кількість загиблих місцевих мешканців зростала, і жителі прагнули видимого вшанування пам’яті про втрати, яке б виходило за рамки щоденних церковних служб, що збирали десятки вірян. Тому на зовнішніх стінах шкіл, які відвідували загиблі солдати, були встановлені нові меморіальні дошки з каменю та бронзи.
У цих школах люди також вшановували полеглих квітами та свічками. Але деякі батьки скаржилися, що підношення були надто похмурими, і їх слід було б прибрати, розповіла 46-річна Ольга Мельник, начальник відділу соціальних служб Ходорівської райдержадміністрації. Вони були проти того, щоб їхнім дітям нагадували про війну, яка відбувається за сотні кілометрів на сході.
Проте імпровізовані вівтарі залишилися на місці, і коли восени минулого року школу, до якої ходили брати Вишивани, перейменували на їхню честь, ніхто не заперечував.
До 2023 року черги до військкоматів по всій країні поступово зникли, оскільки більшість добровольців вже пішли на фронт. Новобранців здебільшого викликали повістками, які розсилали хвилями, залежно від потреб армії, чоловікам у віці від 27 до 60 років.
Але поступово військові активізували зусилля з набору солдатів, а деякі військкомати примусово забирали людей з вулиць, щоб пришвидшити цей процес. За останні півроку ця тактика – широко відома як примусова мобілізація – часто потрапляла в заголовки новин в Україні, що є симптомом хронічної нестачі війська, кульмінацією якої цього місяця стало рішення уряду знизити призовний вік в Україні до 25 років.
За даними місцевої влади, станом на березень в армії служили близько 600 осіб з Ходорівської громади, в тому числі більше десятка чоловіків з самих Дулібів, деякі з яких були призвані з вулиці. За словами мешканців, відтоді чоловіки почали уникати виходити на вулицю вдень.
“Всі бояться. Ніхто не хоче вмирати”, – сказав Богдан, працівник школи, який відмовився назвати своє прізвище, побоюючись наслідків з боку української влади.
Петро Панат, керівник загону територіальної оборони, спеціального військового підрозділу, сформованого в перші дні війни для захисту місцевих громад, сказав, що 10 з 30 чоловіків з цього підрозділу з тих пір отримали документи, які юридично звільняють їх від участі в бойових діях. Звільнення надаються з таких причин, як проблеми зі здоров’ям або наявність родичів, які потребують догляду.
66-річна Анна Кухараська, яка керує волонтерською групою, що збирає пожертви для допомоги солдатам на фронті, сказала: “Є багато небайдужих людей”.
У Ходорівському районі родичі солдатів, які воюють або загинули на фронті, розповіли, що за останні два роки вони почали обурюватися чоловіками в громаді, які, як кажуть, відкупилися від служби, в той час як їхні власні сини і батьки воюють – почуття, яке, можливо, поділяють багато людей по всій країні, в той час як український уряд бореться з проблемою мобілізації ще до 500 000 військових.
“Іноді люди хочуть знецінити жертву таких сімей, щоб виправдати викуп своїх синів”, – сказала 51-річна Марта Гладій, психотерапевт із сусіднього Стрия, яка безкоштовно працює з військовими та їхніми сім’ями. З п’яти матерів, з якими розмовляла пані Гладій і які втратили своїх єдиних синів на війні, двоє, за її словами, зазнали критики від сусідів за те, що не відкупилися від військових, щоб захистити їх.
В Україні не існує законного способу заплатити за звільнення від військової служби, але є багато повідомлень про корупцію у військкоматах, де хабарі варіюються від 1000 доларів на початку війни – “відкуп від смерті” – до 10 000 доларів за голову, як це було виявлено в одному з київських призовних пунктів. Деякі з найгучніших скандалів, пов’язаних із призовом, змусили уряд звільнити провідних офіцерів військкоматів у серпні минулого року.
Один з останніх солдатів, похованих у Ходорові, пішов на війну добровільно.
У дитинстві 9-річний Назар Янкевич, який ріс у Ходорові, був присутній на похороні місцевого активіста Романа Точина, якого застрелили в голову під час революції на Майдані, протестів у 2014 році, які заперечували всепроникний російський вплив на Україну.
“Після того похорону він сказав нашій мамі: “Коли я виросту, я піду на війну”, – розповіла його сестра Марія Янкевич.
За її словами, незадовго до вторгнення Росії її брат був прийнятий на програму технологічної підготовки, але замість цього поїхав у військовий тренувальний табір і приєднався до елітного штурмового підрозділу.
Пану Янкевичу було 19 років, коли він загинув у лютому в бою під Авдіївкою на сході України. Осколок шрапнелі, що вбив його, залишив слід на скроні, в тому ж місці, що й куля, яка влучила в героя 10 років тому.
“Багато молодих хлопців з усієї України писали мені”, – сказала його сестра після того, як написала про нього в Instagram. Вони писали: “Твій брат для мене герой, я хочу бути схожим на нього”.
