Микола Миклухо-Маклай – відомий мандрівник, етнограф, ботанік, публіцист і гуманіст, ім’я якого по праву займає одне з почесних місць у світовій науці. Був членом наукових географічних товариств в Австралазії, Уельсі, Австралії, Сінгапурі, Голландії, Ост-Індії тощо. Написав 160 наукових праць Великий Маклай з антропології, порівняльної анатомії, метеорології, географії, зоології та етнографі та став всесвітнім символом географа дослідника. Немає материка, де б не побував Микола Миклухо-Маклай.
Його вітали в багатьох країнах світу. Проте доля видатного філософа, антрополога, етнографа, анатома, біолога, географа, письменника, художника нерозривно пов’язана з його батьківщиною — Україною. Він любив її та пишався нею.
Походження роду
“Нащадок” Тараса Бульби
Його дядько по батьковій лінії навчався і товаришував із Миколою Гоголем, який зацікавився родинними переказами Миклух. Їхній предок Охрім Макуха був курінним отаманом на Запорожжі. Його сини — Омелько, Назар і Хома — воювали за визволення України. Назар зрадив і перейшов на бік поляків, за що Охрім власноруч стратив його. Цей сюжет ліг в основу «Тараса Бульби», де Охрім став прототипом головного героя.
Такою ж непересічною особою був і козак Степан Макуха на прізвисько Махлай, прадід Миколи Миклухи-Маклая. Під час російсько-турецької війни 1788 року під Очаковом він командував кінною сотнею. За військову кмітливість і героїзм йому присвоїли чин хорунжого та жалували дворянство. Козака викликали в Петербург. Сама гнобителька українського козацтва імператриця Катерина II піднесла йому дворянську грамоту й повісила на шию стрічку з орденом Володимира I ступеня. Та козак лишався козаком. Поруч із прізвищем на казенних паперах за звичаєм запорожців мусив писати прізвисько. Назвати себе «макухою», тобто недотепою і лопухом, новоявленому дворянину не дуже хотілося. І той сфабрикував малозрозуміле прізвище Миклуха, приєднавши до нього прізвисько зі зміненою літерою — МаКлай. Згодом шотландці вважали його нащадка, вченого Миколу Миклуху-Маклая за свого, вимовляючи: «Маклей».
Обох Миклух уособлював гоголівський Бульба. Образ цього майже реального персонажа маленький Миколка Миклуха-Маклай постійно бачив у батька на столі. Сам мандрівник називав себе не інакше, як нащадком Тараса Бульби.
У листі до брата Сергія писав, що після смерті батька знайшов документ, який свідчив про їхній дворянський рід із подвійним прізвищем Миклуха-Маклай і фамільним гербом: козак із піднятою шаблею на тлі фортечної брами.
Серед предків — Міцкевич і Гете
За даними австралійського дослідника Френка Грінопа, Микола Миклуха-Маклай народився 17 липня 1846 у місті Малині на Житомирщині. Польські, німецькі енциклопедії та австралійські джерела підтверджують це. Однак російські біографи стверджують, що його батьківщина — Новгородська губернія, що повторюють і радянські, і сучасні російські видання. Попри це, кімнати австралійських нащадків Миклухи-Маклая прикрашає його портрет у вишиванці.
Родина Миклухи-Маклая була патріотично українською. Його батько, Микола Ілліч, працював на будівництві Петербурзької залізничної станції та підтримував творчість Тараса Шевченка. Микола Ілліч читав рукописи Шевченка та допомагав йому грішми, за що був звільнений з роботи і переслідуваний.
Катерина Семенівна, мати Миклухи-Маклая, походить із родини лікаря Семена Федоровича Беккера. Він був одружений з польською дворянкою Лідією Шатковською.
Семен Бекер, він же Фрідріх фон Бекер, був німцем. До Росії приїхав 1812 року боротися проти ненависного йому Наполеона. Дивовижно, але Шатковські походили від Міцкевичів, а Бекери — від Гете. Томики обох геніальних поетів — польського та німецького — Микола Миклуха-Маклай завжди возив із собою.
З архівних матеріалів сестри Маклая видно, що він любив Україну і часто їздив сюди. Ольга свідчить, що Миклуха-Маклай писав статті на захист прав України, які знищувалися в Росії. Він захищав права українців у своїх роботах, попри те, що царський уряд заперечував існування української мови.
Стосовно свого походження М. Миклухо-Маклай зробив нотатки рукопису нарису про своє життя і подорожі, він зокрема писав:
“Мої предки були родом з України, та були запорозькими козаками з Дніпра. Після анексії України Степан, один з членів родини, служив сотником (вище козацьке офіцерське звання) під командуванням генерала графа Румянцева і відзначився під час штурму турецької фортеці Очаків, указом Катерини II родині було надане дворянство…”
Хворобливий геній
Здається, не було такої хвороби, яка б оминула Миколу Маклая в дитинстві: жовтуха, ангіни, хронічна пневмонія, бронхіти, ревматизм, частковий параліч голосових зв’язок, через що він дванадцять років заїкався і залишився гаркавим
Фізично слабкий, він часто страждав від знущань хуліганів, але в ранньому віці показав глибокі роздуми про насильство та справедливість. Вже у чотири роки він умів читати і писати, знав кілька мов і чудово малював, але через слабке здоров’я його не прийняли до школи.
Домашні вчителі часто карали Миколу, але він терпів, щоб не втратити можливість навчання. Після виявлення побоїв батьки звільнили вчителів. У дитинстві йому допомагала тільки сестра Оля, і він рано звик жити на самоті, знаходячи розраду у дитячому щоденнику.
Після смерті батька Миколу насилу вдалося влаштувати у напівприватну лютеранську школу до німецького класу. Надзвичайна обдарованість хлопчика нікого не цікавила. Усі люб’язно радили віддати Миколу до спецзакладу для слабкорозвинених..
Навчаючись у лютеранській школі, Микола показав свої літературні переклади з латини, французької та німецької мов, а також знання класичних творів. Він вражав своїми здібностями та глибокими думками, такими як: «Немає великих звершень розуму без великих випробувань душі».
У 11-12 років розумовий розвиток геніальних людей часто випереджає фізичний, що призводить до кризи. Микола також пройшов через це, але його прагнення досягти мети стало нездоланним.
Баламут і вигнанець
У 1859–1863 роках навчався у 4–6-му класах Другої Петербурзької гімназії. В жовтні 1861 року разом зі старшим братом Сергієм перебував декілька діб під арештом у Петропавлівській фортеці за участь у студентському зібранні біля Петербурзького університету.
Петро Валуєв, курляндський губернатор і міністр внутрішніх справ, таємно переслідував родину Миклух. Він доклав зусиль до передчасної смерті батька і радісно вирішив, коли серед арештованих студентів у Петербурзькому університеті виявилися Сергій і Микола Маклаї. Валуєв вирок: “Лишити цих двох баламутів у Петропавловській фортеці на 6 місяців”.
Молодих гімназистів врятувало заступництво правнука Кирила Розумовського (гетьмана України) — письменника Олексій Толстого, який багато років жив в Україні та був другом батька Миколи.
Не закінчивши гімназії, вступив 1863 року вільним слухачем до Петербурзького університету, але вже в лютому 1864 року за участь у студентському русі його виключили без права вступу у вищі навчальні заклади Російської імперії. У березні того ж року виїхав за підробленим паспортом за кордон та продовжив навчання в Німеччині.
Попри труднощі, у Маклая були друзі та радощі. Його найближчий товариш, князь Олександр Міщерський, казав, що Маклай цінував час і не йшов на компроміси, ставлячи справу вище за все.
Микола Миклухо-Маклай закінчив філософський факультет Гейдельберзького університету і здобув медичну освіту в Енському та Лейпцизькому університетах.
Велика подорож світом
Перші кроки
У 1866-67 рр. відвідав Канарські острови та Марокко, три весняні місяці 1869 р. провів на узбережжі Червоного моря.
Також він здійснив подорож горами Шварцвальда та Швейцарії. Він співпрацював із відомими науковцями і подорожував Францією та Іспанією.
Перші спостереження вченого стосувалися зоології, потім – географії, антропології й етнографії. У 1868 році вийшли його перші розвідки з рисунками.
Через брак фінансів він постійно звертався за допомогою до рідних і друзів, що позначилося на його здоров’ї.
Миклуха-Маклай мріяв про свободу і боровся за визволення поневолених. Він міркував про волю глибше за багатьох революціонерів: “Робити що кому заманеться — не воля, а подоба некерованого стада”.
Перша подорож до Нової Гвінеї
Експедиція до Червоного моря була лише підготовкою до подальших подорожей. Маклай повернувся до Росії, де князь Костянтин допоміг йому організувати мандрівку військовим корветом «Витязь» до островів Тихого океану. Так в 1870 р. почалися одіссеї великого мандрівника: Нова Гвінея, острови Малонезії та Мікронезії, півострів Малакка, Австралія.
8 листопада судно відчалило з Кронштадтського порту і доставило Маклая на Нову Гвінею, де відбулися його найвидатніші досягнення.
Матроси корвета збудували для Маклая невелику хатину на косі. Корабель відплив, залишивши Маклая з двома слугами — полінезійським тубільцем Боєм і шведським моряком Ульсоном. Це сталося 8 вересня 1872 року.
Маклай і тубільці розпочали складний процес співіснування й взаємопізнання. Нова Гвінея з її географічним, мовним та етнічним розмаїттям була великою загадкою. За шість місяців Маклай опанував мову папуасів, що полегшило його життя та роботу. Він був вражений яскравістю сонця, тропічними зливами, екзотичними рослинами, коралами та морськими істотами. Тубільці, які спочатку насторожено приносили йому харчі, згодом почали довіряти йому завдяки його людяності, твердості і мудрісті. Вони називали його «чоловіком з Місяця».
Страшнішою за “людожерів” виявилася малярія. Вона раз у раз прикувала його до ліжка. Іноді Маклай просто не мав сили звестися на ноги. Його лихоманило, мучили гарячка й жахливий головний біль, ломило кості. Висока температура трималася по кілька днів. Він не міг їсти, нічого не міг робити.
Від хвороби помер слуга Бой. Аби тубільці не довідалися, що той смертний, Маклай з Ульсоном мусили уночі поховати його в морі.
Маклаєва робота на острові тривала десять місяців. І тільки один раз на горизонті з’явилося судно. Це був англійський військовий корабель. Ульсон запитав Маклая, чи не хоче він повернутися додому. Але той відповів: «Рано ще».
Через 10 місяців за Маклаєм прибула російська шхуна.
Допомога тубільцям
Папуаси шанували українця, який мав на них величезний вплив. Миклуха разом із тубільцями назвав тутешню річку Гоголем. Понад 70 слов’янських найменувань налічується в Новій Гвінеї уже в теперішні часи. Завдяки Маклаю в околицях припинилися збройні сутички. Через його наполягання дівчата вже не мусили виходити заміж за обранця її батьків.
Неоціненною була і Маклая допомога у відстоюванні прав безборонного населення Нової Гвінеї. Він апелював до уряду Австралії, правителів і вчених світу. Його обкидали брудом, особливо в Росії.
Відомий чорносотенець і українофоб Суворін, редактор газети «Новое время», вміщував статті «Папуаська Макландія», «Обдурювання папуасів», «Звернення папуаського короля Маклая Першого»…
Навіть погрожував: «Маклай-мусив би знати закон про головну кримінальну відповідальність за намовляння російських підданців до еміграції»… Річ у тім, що вчений хотів, аби українці оселилися колонією в тропічному раю, який він відкрив і полюбив. Миклуха писав до царя, просячи на це дозволу. Звісно, його тільки висміяли.
Миклуха-Маклай розробив проект створення на Новій Гвінеї незалежної держави – Папуаського Союзу. Він від імені десятка тисяч людей звернувся до британського уряду. І сталося диво – Британія скасувала колонізацію Нової Гвінеї.
Австралія та кохання Маклая
1880 р. українець у Сіднеї заснував австралійську біологічну наукову станцію. Кілька років мешкав в Австралії.
27 лютого 1884 року одружився в Сіднеї за пресвітеріанським обрядом з Маргарет-Еммою Робертсон – дочкою прем`єр-міністра Нового Південного Велсу. З Маргарет мав двох синів — Олександра-Нільса та Володимира-Аллана.
Повернення до Нової Гвінеї
У серпні — вересні 1881 року вдруге виїжджав на південний берег Нової Гвінеї. Коли мандрівник повернувся його впізнав навіть собака, який скулився до нього, і діти папуасів не кричали більше про появу злого духа, а називали Маклая на вм’я. Папуаси вже звикли до «чудної білої людини». Згодом Маклай зауважив, що тубільці називали себе на його честь — маклая.
Шлях додому
Сорокарічним повернувся із дружиною та двома синами до імперії. Поїхав до Петербургу, щоб приготувати до друку свої праці. За час поїздки до Австралії здоров’я поліпшилось, але після повернення він знову відчув посилення хвороби. Двічі він приїздив до Малина в маєток матері, де вивчав побут і традиції поліщуків, цікавився походженням древлян, їх історією.
Сьогодні 12 онуків, правнуків, праправнуків Миколи Миклухо-Маклая живуть в Австралії та вважають себе українцями, очолюють Товариство українців Австралії. Старійшина цього роду – диктор австралійського державного телебачення Роберт Миклухо-Маклай, ще за радянських часів бував у Києві, таємно вночі на таксі за долари промчав до Малина, щоб сфотографувати будинок, де народився його дід-українець.
Смерть легендарного мандрівника
В лютому-березні 1888 року вчений перебував на лікуванні в клініці Віліє при Військово-медичній академії під наглядом знаменитого лікаря — професора Боткіна. В останні місяці свого життя Миклухо-Маклай робив спроби продовжити роботу над першим і другим томами «Подорожей», підготував останні статті — «Острівець Андра» та «На декілька днів до Австралії»; склав автобіографію.
Помер 41-річний мандрівник Микола Миклуха-Маклай 14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин, на лікарняному ліжку у вишиванці. Похований на Волковському кладовищі в Петербурзі (17) квітня. Світова преса вийшла з численними заголовками телеграм і некрологами на смерть видатного мандрівника.
25 квітня головуючий на чергових щомісячних зборах, президент Ліннеївського товариства Нового Південного Уельсу, професор Вільям Джон Стівенс виголосив прощальне слово з приводу смерті Миклухи-Маклая:
“Я повинен офіційно оголосити товариству про те, що кожен член вже знає за стовпчиками щоденної преси, — смерть дуже шанованого члена цього товариства — російського натураліста М. Миклухи-Маклая. Його кар’єра в Австралії не була дуже довгою, але достатньо довгою, щоб він став добре відомим нам усім, і його «Життя на північному узбережжі Нової Гвінеї» надало історію надзвичайно цікаву. Ми всі повинні дуже жалкувати про смерть людини, яка, як друг і колега багатьох сучасних дослідників, зробила дуже багато для зміцнення знань про нижчі форми тваринного життя”.
Легенди про Миклуху-Маклая
Так не стало великого вченого-антрополога, знавця тринадцяти мов, чиє ім`я носить 300 км узбережжя о. Нова Гвінея – Берег Миклухо-Маклая. Його вплив на становлення сучасного світу величезний.
Ще за життя Миколи Миклухи-Маклая його ім’я обросло легендами. І одна з найпоширеніших полягала в тому, що він, мовляв, був із надзвичайно міцного роду, представники якого жили не менше за сто років.
Праці Миклухо-Маклая, сміливі висловлювання започаткували антирасову політику у світі. До того ж учений склав перший проєкт загальної Декларації прав людини та висловив ідею щодо створення структур, подібних до сучасної ООН з питань освіти, науки та культури.
Недаремно ЮНЕСКО 1996 р. назвала дослідника Людиною світу. У День народження українця Миколи Миклухо-Маклая планета відзначає День етнографа.
Микола Миклухо-Маклай усе життя дотримувався свого гасла: лише зробивши щось важливе для людей, ти можеш і сам називатися людиною. Такою Людиною стовідсотково він і був.
