ХАРКІВ, Україна – Після травневого ракетного удару, завданого Росією, одна з найбільших в Україні книжкових фабрик була схожа на різанину.
Семеро працівників загинули, понад 20 отримали поранення, їхня кров заляпала стіни, що не розлетілися на частини. А під обваленим дахом тліючими купами лежали десятки тисяч обвуглених книг і друкарського обладнання.
“Більшість книг були наші, – розповідає Артем Литвинець, головний редактор великого українського видавництва “Віват”. “Атака була методичною і навмисною, схожою на культурний геноцид”.
Близько 80% книг в Україні друкується в Харкові, другому за величиною місті країни, яке знаходиться всього в 20 милях від північно-східного кордону з Росією. Видавнича справа процвітає навіть попри те, що Харків перебуває під постійними обстрілами відтоді, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року.
Український інститут книги повідомив NPR, що книжкові мережі відкрили десятки нових магазинів лише за минулий рік і що незалежні книгарні, такі як “Сенс” у Києві, процвітають. Найбільша мережа книгарень в Україні додала 22 нові магазини у 2023 році і планує додати ще 22 цього року. Литвинець каже, що “Віват”, який базується в Харкові, з початку війни подвоїв свій штат і книжкові запаси, а також потроїв кількість книгарень – з трьох до дев’яти.
“І зараз, з усіма перебоями, коли немає електрики та інтернету, книги стали ще більш популярними, – каже він. “Люди читають їх при ліхтарику чи свічці і втікають в інший світ”.
Литвинець каже, що особливою популярністю користуються детективи та романтична література; українські автори користуються високим попитом.
“З часів війни спостерігається інтерес до всього українського, – каже він, – і це стосується української літератури”.
“Не зупинятися! Вижити!”
В одному з книжкових магазинів мережі “Віват” у Харкові Кузьма Житник, 18-річний студент-економіст, розглядає барвисті, добре заставлені полиці. Він каже, що перегляд останніх новинок у книгарні є частиною його повсякденної рутини.
“Я люблю сидіти вдома на дивані і гортати книжку, – каже Житник. “Це відганяє погані думки”.
Він обирає україномовне видання “Чому нації зазнають поразки” Дарона Ачемоглу та Джеймса Робінсона. За його словами, Житник постійно турбується про те, що станеться з Україною, і задається питанням, чи втратить вона свій суверенітет і визначені кордони, а також “національну ідею, яка тримає всіх разом”.
“Щоб врятувати країну, ми повинні врятувати наші уми”, – каже він.
Хоча до 2022 року багато хто в Харкові розмовляв переважно російською мовою, у колекції Vivat немає жодної книги російською. “Ми повністю відкинули російську мову, яку Росія використовувала як зброю для знищення української мови”, – каже Литвинець, редактор “Вівату”.
У колоритному мексиканському барі-ресторані в Харкові поети виконують вірші українською мовою на популярному поетичному слемі. Артем Ельф, засновник заходу під назвою Lit Slam UA, каже, що росіяни не визнають, що українці “мають власну культуру, власних митців, які не пов’язані з Росією. Вони не хочуть визнавати, що ми існуємо”.
Одна з поетес, 18-річна Юлія Липнева, каже, що війна Росії проти її країни зробила її поезію темнішою і гострішою. Вона читає вірш про дим, що вкриває “розбитий край серця Харкова”.
“Не зупиняйся! Не вмирай! Виживи!”
Відлуння розстріляного Відродження
Липнева каже, що вона та інші молоді українські письменники хочуть заповнити порожнечу, яку залишили письменники, вбиті російськими військами. Серед них – Володимир Вакуленко, улюблений дитячий письменник, та Вікторія Амеліна, відзначена багатьма нагородами прозаїк, поетеса та есеїстка. Російські воєнізовані формування стратили Вакуленка біля його будинку на північному сході України в березні 2022 року і кинули його тіло в братську могилу.
Амеліна, яка допомогла знайти та популяризувати воєнний щоденник Вакуленка, загинула під час російського удару по піцерії у східноукраїнському місті Краматорськ минулого літа. Інший поет, Максим Кривцов, загинув у січні під час бойових дій під час служби в українській армії.
Українці часто порівнюють ці втрати з Розстріляним Відродженням, літературним поколінням, вбитим радянською владою майже століття тому. Понад 200 українських письменників були заарештовані у 1920-1930-х роках, багато з них були вбиті.
Репресії спонукали українського письменника Миколу Хвильового накласти на себе руки в 1933 році в будинку “Слово”, житловому будинку в Харкові, куди радянська влада переселяла письменників, щоб шпигувати за ними.
Будинок стоїть у Харкові й досі. Одна з квартир використовується Харківським літературним музеєм для письменницьких резиденцій. У музеї, присвяченому українській літературі, директорка Тетяна Пилипчук бере до рук книгу Хвильового, яка є частиною поточної виставки про війну.
“Він змушує нас думати, що навіть наші власні спогади не такі, як ми думаємо”, – каже Пилипчук.
Вона наводить приклад. Коли Пилипчук була дитиною, мама читала їй казки російського письменника Олександра Пушкіна.
“Це стали моїми теплими емоційними спогадами, і саме так я сприймала Пушкіна і російську мову, – каже вона. “Мені знадобився певний час, щоб зрозуміти, що у нас не було емоційного зв’язку з українськими письменниками, тому що цьому зв’язку не давали розвиватися”.
До війни, за її словами, українці могли обирати, з якою культурою ідентифікувати себе – російською чи українською.
Але тепер цей вибір є “питанням життя і смерті”.
“Слова і кулі”
Росія продовжує атакувати Україну ракетами та авіабомбами. Сергій Політучий, власник книжкового видавництва “Фактор Друк”, зруйнованого російською ракетою у травні, каже, що це не завадило йому відновити роботу підприємства. Міністр економіки України Юлія Свириденко заявила, що фонд американського бізнесмена і філантропа Говарда Баффета профінансує його відновлення.
“Харків є і буде українською столицею видавничої справи та поліграфії”, – каже Політучий.
“Він змушує нас думати, що навіть наші власні спогади не такі, як ми думаємо”, – каже Пилипчук.
Вона наводить приклад. Коли Пилипчук була дитиною, мама читала їй казки російського письменника Олександра Пушкіна.
“Це стали моїми теплими емоційними спогадами, і саме так я сприймала Пушкіна і російську мову, – каже вона. “Мені знадобився певний час, щоб зрозуміти, що у нас не було емоційного зв’язку з українськими письменниками, тому що цьому зв’язку не давали розвиватися”.
До війни, за її словами, українці могли обирати, з якою культурою ідентифікувати себе – російською чи українською.
https://www.npr.org/2024/07/18/nx-s1-5041979/russia-ukraine-war-books-publishing-literature-kharkiv
