Іван Карпенко-Карий — український письменник, драматург, актор, ерудит, один з корифеїв українського побутового театру.
Сьогодні він — визнаний класик української драматургії, якого почесно охрестили одним з корифеїв українського театру, чиї твори незмінно потрапляють у шкільну програму. Ім’ям Карпенка-Карого названий Київський національний університет театру, кіно і телебачення, а на театральних сценах по всій країні й досі щороку з’являються прем’єри за його п’єсами.
Талановиті Тобілевичі
Іван Карпович Карпенко-Карий, відомий український драматург та актор, народився 17 (29) вересня 1845 року у селі Арсенівка (нині — Веселівка Кіровоградської області). Подія відбулася в родині Карпа Адамовича Тобілевича, управителя поміщицького маєтку, якого сучасники описували як «великого гумориста і штукаря».
Карпо Тобілевич залишив по собі пам’ять не лише як гуморист і талановитий артист, а й завдяки шляхетності. Так, він закохався у кріпачку Євдокію Зіновіївну Садовську, і, рішуче налаштований одружитися з нею, викупив її у поміщика Золотницького.
Попри те, що Карпо Тобілевич не був театральною особистістю, його артистичність часто згадували. Так, Євген Чикаленко писав: «Коли він розказував що-небудь страшне, то так мальовничо розказував, що аж волосся на голові, бувало, їжиться, а як розкаже якийсь комічний випадок, то всі аж падають од сміху».
Подружжя оселилося поблизу містечка Кудашеве (тепер — Мала Виска, Кіровоградська область), де виховувало шістьох дітей. Батько прагнув дати усім нащадкам гідну освіту, навіть коли сам гордо носив стару шапку. Згодом четверо з дітей стали видатними театральними діячами України, утворивши «женьшеньовий кущ Тобілевичів», як їх назвав Олесь Гончар. Це драматург та актор Іван Карпович (відомий як Карпенко-Карий), співачка й актриса Марія Карпівна (Садовська-Барілотті), актор та режисер Микола Карпович (Садовський), а також актор, драматург і педагог Панас Карпович (Саксаганський).
Усі вони взяли сценічні імена, що шанували пам’ять батьків. Іван обрав псевдонім Карпенко-Карий, поєднавши ім’я батька Карпа та літературного героя Гната Карого з п’єси «Назар Стодоля» Тараса Шевченка.
Протягом життя Іван використовував понад 20 псевдонімів, однак саме «Карпенко-Карий» приніс йому найбільшу популярність.
Любов до театру
Наприкінці 1845 року родина Тобілевичів переїхала на південь, у село Кам’яно-Костувате, нині на території Миколаївської області. Згодом Іван Карпенко-Карий згадував, що у їхній хаті часто лунали розмови гостей про українські вистави мандрівних труп, які виступали у невеликих повітових містечках.
Під час таких розмов у хаті майже дослівно відтворювалися діалоги з вистав, співали арії, а популярні фрази з відомих українських вистав, як-от “Наталка Полтавка” Івана Котляревського чи “Шельменко-денщик” Григорія Квітки-Основ’яненка, часто лунали у балачках дорослих.
Справжню любов до театру та сценічного мистецтва в дітях, однак, пробудила не батьківська дотепність, а материнська чуттєвість і романтичність. Ще перебуваючи у кріпацтві, Євдокія Зіновіївна супроводжувала своїх панів, що надавало їй можливість відвідувати вистави. Говорять, що хоча Золотницькі й були типові кріпосники, до театру вони мали велику прихильність і часто дивилися вистави.
Ці враження від театральних вистав колишня наймичка зберегла на все життя. Євдокія Зіновіївна мала чудову музичну пам’ять і добре знала п’єсу “Наталка Полтавка”, майстерно декламувала монологи та навіть імітувала окремих персонажів. Її співучий голос та талант допомогли дітям вивчити мелодії з “Наталки Полтавки” і багато українських народних пісень.
Коли у 1875 році найстарший син Іван створив у Єлисаветграді перший аматорський театральний гурток, мати всіляко підтримала його. Вона не тільки дозволила проводити репетиції у себе вдома, а й не пропустила жодної вистави, організованої Іваном.
Карп Адамович, як управитель маєтку, ставився до театру з байдужістю і вважав, що діти не повинні витрачати на нього свій час. Він прагнув, щоб сини обрали поважні професії, що могли б забезпечити їм добробут і повагу в суспільстві. Для нього головним було, аби вони служили державі, про що не раз говорив дітям: “Краще служити цареві, аніж псареві”.
Проблеми з родоводом: “Тобулевич”, “Тубілевич”, “Тобелевич”
Щоб забезпечити своїм синам можливість отримати гарну освіту та полегшити їхній шлях до чиновницьких посад, Карпо Адамович Тобілевич витратив чимало грошей та зусиль на виправлення дворянських документів родини. Документи були переплутані з численними помилками, що ускладнювало отримання підтвердження дворянського статусу. Нарешті, у 1856 році йому вдалося домогтися офіційного визнання в дворянстві. Однак це рішення так і не було затверджене через претензії Департаменту герольдії Урядового Сенату. Одна з основних причин — різні варіанти написання прізвища: у старих документах його записали як “Тобулевич” або “Тубілевич”, а в нових уже фігурувало “Тобелевич”.
Ця плутанина з прізвищем, яка тривала багато років, знайшла відображення в творчості Івана Карпенка-Карого. Він використав цю історію як основу для конфлікту в своїй комедії “Мартин Боруля”, яка стала своєрідним пам’ятником бюрократичній системі Російської імперії.
Мартин, головний герой п’єси, в одному з діалогів обурюється через невдачу з визнанням його дворянства: «Мартин: – Бумаг же, бумаг багато… П’ять літ діло йшло… зовсім було признали, сопричислили… і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах – Боруля, а у старих – Беруля!.. Бодай тому писареві руки назад лопатками повикручувало, що написав – Беруля… Я і сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля… Може, й Беруля!..»
Цей комічний діалог влучно підкреслює абсурдність бюрократії, через яку головний герой, як і Карпо Тобілевич у реальному житті, стикається з безглуздими перешкодами на шляху до визнання.
Геній без освіти, чиновник не за бажанням, режисер за покликанням
Освіта
Іван Тобілевич здобув початкову освіту у повітовому чотирикласному училищі, де вирізнявся серед інших учнів не лише здібностями, а й фізичною силою, яку, втім, ніколи не застосовував без потреби. Якщо ж хтось із слабших потребував захисту, він завжди ставав на його бік, через що товариші ставилися до нього з повагою.
Завдяки своєму розуму та дисципліні Іван здобув повагу серед викладачів і товаришів. Історик Гордов особливо відзначив його і навіть запрошував до себе додому, радячи, які книжки варто прочитати. Попри видатні успіхи в навчанні, через скрутне матеріальне становище в сім’ї Іван у 1859 році змушений був закінчити навчання і в 14 років почав працювати в канцелярії Єлисаветграда (нині Кропивницький).
Борець із корупцією
Служба Тобілевича у канцеляріях тривала понад два десятиліття, від звичайного писаря до секретаря міського поліцейського управління. Така кар’єра стала для нього вимушеною необхідністю через наполягання батька, адже служба мала забезпечити йому стабільний дохід. І хоча сам Іван не надто симпатизував цій роботі, зберігав порядність у виконанні своїх обов’язків.
Як зазначав письменник-шістдесятник Валерій Шевчук, дослідник творчості Тобілевича, “служачи секретарем поліції в Єлисаветграді, І. Карпенко-Карий зумів завести на роботі незвичні порядки. Всі чиновники, наче змовившись, перестали брати хабарі: ані кумівство, ані підкуп не мали жодної ваги, справи вирішувались за чергою: бідний чи багатий, свій чи чужий – всі мусили чекати однаково…”.
Не службою єдиною…
На початку 1860-х, під час роботи у повітовому суді Бобринця, Іван познайомився з Марком Кропивницьким, з яким він швидко подружився. Разом вони брали участь в аматорському театральному гуртку, де Тобілевич пробував себе як режисер, актор та керівник. Репертуар гуртка складався з вистав за п’єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольєра та Шиллера. Щоб подивитися «Наталку Полтавку» та шекспірівського «Отелло» з Айрою Олдріджем у головній ролі, Іван навіть йшов пішки 65 кілометрів до Єлисаветграда, витративши на квиток половину місячної платні. На жаль, Емський указ 1876 року, який забороняв українську мову, поставив крапку на виставах цього гуртка.
Революціонер
Після переїзду до Єлисаветграда Тобілевич захопився громадською діяльністю. Він став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а також ремісничо-грамотної школи, де діти з бідних родин могли навчатися безкоштовно. Вистави, які ставив аматорський гурток, збирали кошти для підтримки нужденних школярів.
Крім того, Іван писав літературно-критичні статті для “Єлисаветградського вісника” і поступово долучився до нелегального українофільського гуртка “Громада”, очолюваного лікарем Опанасом Михалевичем, що підтримував народовольців. Саме тут обговорювалися перші твори Карпенка-Карого: оповідання «Новобранець» та драма «Бурлака» («Чабан»), які розкривали його творчий і національний потенціал.
Перший шлюб
Кохання з першої ноти
Одного дня Іван Тобілевич, дрібний чиновник, а вечорами – український режисер-аматор, котрий жадав поставити історично-побутову драму “Назар Стодоля” за п’єсою Тараса Шевченка, зайшов у відому в Єлисаветграді народну книгозбірню пані Рогальської й з порогу почув, як хтось витончено грав на роялі.
Назустріч гостю вийшла господиня, і, взявши чоловіка під руку, підвела до дівчини. То була Надія Тарковська. Рідна сестра Олександра Тарковського в майбутньому – учасника народовольчого гуртка, що збирався у будинку Тобілевичів, батька знаменитого поета Арсенія Тарковського і діда всесвітньовідомого кінорежисера Андрія Тарковського. Ось так зненацька режисер знайшов не тільки виконавицю на роль Галі Кичатиб, але й майбутню дружину.
Нерівний шлюб
Закохані стали зустрічатися, і Надія повідомила батькам про свої наміри. Проте її шляхетна родина відмовилася прийняти такого нареченого для доньки – Івана, сина прикажчика, що працював скромним архівістом у поліції. Незважаючи на заборону батьків, у 1870 році Іван і Надія одружилися. Вони оселилися в будинку Тобілевичів, невеликому затишному будинку з цегли із садком та флігелем у передмісті Єлисаветграда.
Як посаг (майно, гроші, що їх дають батьки або родичі нареченій, коли вона виходить заміж) Іван Тобілевич отримав маєток Кардашеве, придбаний тестем за дві тисячі рублів. Іван особисто доглядав за 200 десятинами землі, косив, орав і засівав поля. Він навіть викопав ставок, у якому ловив рибу й випускав її назад у воду.
Після смерті тестя та тещі від холери в 1871 році молода пара взяла на себе опіку над молодшими братом і сестрою Надії, а також отримала великий спадок з боргами.
Сім’я та діти
Подружжя народило сімох дітей, троє з яких (Микола, Катерина і Віссаріон) померли в дитинстві. Лише Назар, Юрій та Ірина дожили до зрілого віку. Іван назвав дітей іменами персонажів Шевченка — Назара та Галі, а другу дочку Ориною на честь героїні поеми «Невольник».
Смерть Надії
Надія підтримувала Івана в його театральних починаннях та громадській діяльності, проте в 1881 році вона померла від туберкульозу, що сильно вразило Карпенка-Карого. Її смерть залишила глибоку порожнечу, зануривши його в депресію. Наступного року Іван утратив і дочку Галину, яка померла від запалення мозку після сонячного удару. Вона тяжко хворіла з 4-річного віку. З невідомих причин у дівчинки раптом на спині став рости горб. Потім хвороба скривила ногу та повністю знерухомила дитину.
Після смерті Надії Іван перейменував хутір Кардашеве на хутір «Надія», щоб зберегти пам’ять про дружину. Сьогодні цей хутір є державним музеєм-заповідником Івана Карпенка-Карого.
Щоб заповнити душевний вакуум після втрати, Іван звернувся до письменництва. У 1883 році в журналі «Рада» він під псевдонімом Гнат Карий надрукував перше оповідання «Новобранець», що стало початком його творчого шляху.
Тоді ж за зв’язок з українськими революційними гуртками і постачання паспортів революціонерам його звільнили зі служби.
Все життя — театр
А вже через кілька тижнів Єлисаветград прикрасили афіші, що оголошували про надзвичайну подію: у жовтні 1883 року до міста завітає перша національна професійна трупа. Заснована ще в жовтні 1882 року Марком Кропивницьким, вона вже набула популярності під керівництвом Михайла Старицького і з музичним супроводом Миколи Лисенка.
Для Івана Карповича така культурна подія стала незабутньою, тож він не міг оминути її. Після вистави він зустрівся з керівниками Театру корифеїв, а згодом вирішив приєднатися до трупи. Під керівництвом Кропивницького та підтримкою мецената Старицького Іван взяв псевдонім Іван Карпенко-Карий та прийняв пропозицію приєднатися до театру з заробітком у 400 рублів на місяць, що було щедрою винагородою для колишнього чиновника.
Другий шлюб
На перших репетиціях із Театром корифеїв Іван, овдовілий на той час, познайомився із хористкою Софією Дитківською. Їхні теплі почуття швидко переросли в кохання, і через кілька місяців вони стали чоловіком і дружиною. Незважаючи на те, що Іван мав четверо малих дітей, він також удочерив позашлюбну доньку Софії Марію, яку подружжя сприймало як рідну.
Цей другий шлюб подарував Карпенку-Карому підтримку й нове джерело натхнення. Софія стала невід’ємною частиною театру, активно граючи разом із чоловіком та його рідними у багатьох виставах. Вона стала важливою фігурою в театральному колективі, зіграла значні ролі в п’єсах Івана та допомагала в розвитку Театру корифеїв.
Заслання та повернення додому
Подружжя Івана Тобілевича та Софії Віталіївни жило в гармонії: Софія прийняла дітей чоловіка як рідних і підтримувала в усьому. Однак у травні 1884 року щасливе сімейне життя перервалося – Івана заарештували. Він потрапив до рук катеринославської поліції через зв’язки з народницьким гуртком лікаря Опанаса Михалевича. Покарання – три роки заслання в Новочеркаськ, де він змушений був відмовитися від театральної діяльності та будь-яких офіційних посад.
На засланні, щоб прогодувати родину, включаючи літнього батька Карпа Адамовича, Іван працював у кузні, а згодом відкрив палітурню. Його дружина Софія підтримувала його, вони вінчалися в Новочеркаську у січні 1885 року, розділяючи тяготи заслання разом.
Саме тут, у столиці Донського козацького війська, Карпенко-Карий завершив драму «Чабан» («Бурлака») і створив нові п’єси: «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».
Весною 1887 року Карпенко-Карий повернувся в Україну, але аж до кінця 1888 року залишався під наглядом поліції на хуторі «Надія».
Творчий розквіт
Івану повернули право поновити кар’єру в театрі Діти трохи підросли, з’явилися деякі статки. Тож разом із коханим чоловіком до трупи його середнього брата Миколи Садовського, де примою вже сяяла Марія Заньковецька, прийшла й акторка Софія Тобілевич.
У 1890 році Іван і його молодший брат Панас Саксаганський заснували «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом Саксаганського», яке стало одним із найсильніших театральних колективів того часу, продовжуючи традиції Театру корифеїв.
Карпенко-Карий у цей час створив знамениту комедію «Сто тисяч», яка принесла йому визнання. Він працював у трупі до кінця життя як актор, режисер і драматург. За свій творчий шлях залишив 18 завершених п’єс і декілька чернеткових уривків, що стали основою української драматургії. Серед найпопулярніших творів – «Мартин Боруля», «Хазяїн» і «Сто тисяч», які досі ставляться на сценах.
Основні твори
У комедії «Мартин Боруля» Карпенко-Карий сатирично розкриває марнославство та бюрократичну систему. Історія про селянина, який прагне стати дворянином, демонструє прагнення до суспільного статусу і розчарування. Це символ боротьби звичайних людей із соціальними нормами, які нав’язує суспільство.
Комедія «Хазяїн» – це влучна сатира на підприємницьку жадібність. Головний герой Терентій Пузир стає уособленням бізнесової гонитви за багатством. П’єса піднімає одвічні питання про моральні цінності та спокуси влади.
Трагедія «Безталанна» досліджує глибокі людські почуття, описуючи непрості життєві випробування та страждання закоханих. Ця п’єса показує талант Карпенка-Карого в створенні психологічних образів, що зачіпають глибокі емоції глядачів.
До кінця життя Карпенко-Карий не припиняв боротьби за український театр. У 1897 році його брат Панас Саксаганський на з’їзді сценічних діячів у Москві озвучив братову записку, в якій засуджувалися утиски та переслідування українського театру.
Смерть драматурга
У 1906 році лікарі діагностували Івану Карпенко-Карому рак печінки і селезінки. Разом із дружиною він поїхав на лікування до Ялти, намагаючись боротися з хворобою, і навіть продовжував грати на сцені до останнього. У січні 1907 року в Умані, де гастролювала трупа «Товариство малоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого», він виступив у десяти спектаклях. Проте стан здоров’я значно погіршився, і драматург змушений був залишити колектив і повернутися на хутір «Надія», а згодом поїхати до Ялти. Однак лікування не дало результатів.
19 серпня 1907 року його молодший брат Панас Саксаганський допоміг організувати поїздку до Берліна, де Івана обстежив відомий професор Ізмар Боаз, провідний фахівець з онкології та один із засновників клінічної гастроентерології. Після обстеження лікар підтвердив невиліковність хвороби.
15 вересня 1907 року Іван Тобілевич помер у Берліні, а його тіло було перевезено на батьківщину. Похований видатний драматург на кладовищі хутора «Надія».
Вшанування пам’яті
Ім’я Івана Карпенка-Карого носить Київський національний університет театру, кіно і телебачення. У 1956 році хутір «Надія», отриманий письменником у спадок від дружини Надії Тарковської, було перетворено на державний музей-заповідник. На честь драматурга названо вулиці в багатьох містах України.
У 1995 році в серії «Письменники нашої Батьківщини» з’явилася поштова марка, присвячена Івану Тобілевичу. До того ж, 14 вересня 2015 року була введена в обіг ювілейна монета «Іван Карпенко-Карий» номіналом 2 гривні, яка належить до серії «Видатні особистості України».
На честь 150-річчя з дня народження І. К. Тобілевича в Кропивницькому, колишньому Кіровограді, у 1995 році було відкрито літературно-меморіальний музей, присвячений життю і творчості драматурга.
