Ірина Вільде — письменниця з химерною долею, яка не вміщалася в жодні рамки. Вона була водночас українською націоналісткою і радянською депутаткою, феміністкою з міжвоєнної Коломиї й очільницею львівського осередку Спілки письменників. У юності — членкиня “Пласту” й авторка гострих статей про жіночу емансипацію, у зрілості — депутатка Верховної Ради УРСР і лавреатка найвищої державної премії.
Її особисте життя не менш парадоксальне: перший чоловік — боєць УПА, другий — офіцер КДБ. Вільде водночас критикували й комуністи, і антикомуністи, але вона примудрялася балансувати — і навіть захищати молодших колег, які потрапляли в немилість за “інакодумство”.
Вона стала першою жінкою, яка отримала Шевченківську премію — за роман “Сестри Річинські”, що вважається одним із перших феміністичних творів в українській літературі. У ті часи, коли за натяк на репресії можна було втратити не лише премію, а й свободу, Вільде зуміла вплести у свій текст згадки про сталінський терор і Голодомор. Так, вона змушена була вставити в роман “обов’язкові” абзаци про радянське щастя й романтичну лінію з комуністом — але навіть у цих межах залишалась собою.
Її життя — це роман, де кожен розділ суперечить попередньому, але разом вони складають історію про талант, свободу й здатність чинити опір — навіть у найменш помітний спосіб.
Між імперіями й окупаціями: молодість Ірини Вільде
Ірина Вільде — ім’я, що звучить сміливо й незалежно. Дарина Макогон обрала цей псевдонім не випадково: wilde німецькою означає «дика», «вільна», «нескорена». І це слово ідеально відповідало її вдачі — жінки з твердим характером, живим розумом і любов’ю до свободи у всіх її проявах.
Вона народилася 5 травня 1907 року в багатомовних і багатокультурних Чернівцях, що на той час належали Австро-Угорській імперії. Батько — галицький письменник і народний учитель — відкрив дочці світ літератури, а мати, буковинка з німецьким корінням, стала уособленням сили й гідності, прикладом для майбутньої авторки «Сестер Річинських».
Дитинство Дарини минуло на зламі епох: імперії сипались одна за одною — спочатку російська, потім австро-угорська. За ними прийшли революції, кордони, що постійно змінювались, і нові обличчя влади — не завжди доброзичливі.
Після того як у 1918 році румунські війська окупували Буковину, українців почали витісняти з публічного життя. Забороняли мову, закривали організації, а викладати в Чернівецькому університеті українською стало неможливо. Батько Дарини, який не приховував своїх поглядів, швидко потрапив у немилість. Рятуючись від переслідувань, родина перебирається до Станиславова — вже в межах Польщі.
Саме тут, у приватній жіночій гімназії Українського педагогічного товариства, формується інтелектуальний і громадянський світогляд юної Дарини. Тут вона заводить дружбу з Дарією Цвєк — майбутньою легендою української кулінарної літератури, авторкою популярних книг «Солодке печиво», «До святкового столу» й інших.
Це було покоління, яке дорослішало під гуркіт історії. Ірина Вільде ще не знала, ким саме стане. Але вже тоді в ній жила внутрішня свобода — не декоративна, а справжня. Та, що згодом стане основою її літературного голосу.
Перші слова, перші оплески: як народжувалась Ірина Вільде
Їй було дев’ятнадцять, коли вперше надрукували її оповідання. У 1926 році в перемишлянському часописі з’явилася «Марічка» — так почалася велика історія авторки під іменем Ірина Вільде.
У 1928-му Дарина стає студенткою Львівського університету. Вивчає славістику й германістику, підробляє приватними уроками, а в перервах між парами — мріє, думає, спостерігає. Саме в ці роки знайомиться з Євгеном Полотнюком — майбутнім чоловіком, студентом із симпатіями до національного визвольного руху. Євген, член УВО, стає не лише її коханим, а й причиною виключення Дарини з університету в 1930-му — за «небажане» середовище й підозру в причетності до організації.
Вона їде до Коломиї. Там працює редакторкою у жіночому журналі «Жіноча доля», бере псевдонім Ірина Вільде й поринає у творчу роботу. Її перші тексти — короткі, проникливі, гострі. У центрі — жінка, її сила, сумніви, пошуки. Марічка, героїня дебютного оповідання, так само як героїні «Щастя», «Духа часу», «Пуста жінка», «Листа» — це не зручні фігури для ідеології, а живі, горді й внутрішньо складні постаті.
У 1933 році у статті «За природне право жінки» Ірина Вільде провокує дискусію, ставлячи сміливе запитання: що далі? Рівноправ’я — вже не мета, а здобуток. Час говорити про вибір: бути незалежною чи реалізуватись у материнстві? І чи справді треба обирати?
У 1936-му приходить офіційне визнання — літературна премія імені Івана Франка за повісті «Метелики на шпильках» і «Б’є восьма». Вони вийшли на шпальтах «Нової хати» — і спричинили скандал. Як це: нагородити історії про дівоче дорослішання, психологію, побут, а не героїзм і патріотизм? Проти консервативного спротиву виступає літературний критик Михайло Рудницький: у Вільде він бачить не провокаторку, а модерну письменницю європейського рівня.
Так Ірина Вільде вписується в літературну мапу Львова — культурної столиці міжвоєнної України. Поруч із нею — Богдан-Ігор Антонич та Юрій Косач. Цей тріумвірат, за словами літературознавиці Віри Агеєвої, формував обличчя української літератури 20–30-х років.
Вільде не зупиняється: збірка «Химерне серце» — ще один крок уперед. А далі — велика робота життя: роман «Сестри Річинські», який почнуть друкувати у 1955–1956 роках в журналі «Жовтень». З короткого оповідання про Марічку вона виростає в одну з найпотужніших постатей української прози ХХ століття.
Від “буржуазної націоналістки” до керівниці в радянській системі
Після шести років листування, зустрічей украй рідкісних і кохання на відстані, у 1934 році Дарина Макогон і Євген-Володимир Полотнюк нарешті побралися. Незабаром народився первісток Ярема, а в розпал війни — син Максим. Євген працював надлісничим у лісах, що належали митрополиту Андрею Шептицькому, в Микуличині. Але справжнім його покликанням була боротьба: він долучився до опору, організував у Карпатах підпільну школу для майбутніх вояків УПА.
Коли розпочалась операція «Буря», що передбачала спільні дії радянських партизанів та УПА проти німців, Євген виявився у вирі подій. Саме тоді в Яремче прийшов загін Сидора Ковпака. Знайомство з родиною Полотнюків виявилося доленосним: Ковпак, майбутній член ЦК КПУ і багаторічний депутат Верховної Ради УРСР, став союзником Ірини Вільде, з якою зав’язалися теплі стосунки. Відтоді її «ідеологічні провини» радянська влада часто прощала — мовчки, але послідовно.
Ще до війни, 1939 року, Євгена заарештували за підозрою у зв’язках з ОУН і кинули до сумнозвісної «Берези-Картузької». Його звільнили радянські «визволителі», однак це не врятувало чоловіка: у 1943 році його розстріляло гестапо. Ірина з двома маленькими синами, валізою, в якій ховала недописаний рукопис роману «Сестри Річинські» і друкарську машинку — весільний подарунок чоловіка — мусила тікати. Її переховувала селянська родина на Прикарпатті, допомагали підпільники з ОУН.
Попри втрати, біль і переслідування, Ірина Вільде не зламалася. Уже в 1940 році її прийняли до Спілки письменників СРСР. Після війни вона — офіційно звинувачена в буржуазному націоналізмі — змогла очолити Львівську обласну організацію спілки письменників. Ставка була висока: вижити, лишитися собою й при цьому не втратити голос у літературі. І вона витримала.
З 1944 року Ірина Вільде мешкала у Львові — місті, де з роками стала літературною зіркою. Вона не вихваляла радянську владу, але й не конфліктувала відкрито. Залишалася собою — і саме це цінували читачі. Подейкують, що вона любила повторювати: «Вожді приходять і відходять, а я пишу про народ».
Її глибина, сила і стійкість досі вражають. А її архіви — недосліджені, недомовлені, повні ще не розказаних історій — мовчки чекають на уважного читача.
Ірина Вільде – хрещена мати літературного Львова
У 1960-х Ірина Вільде оселяється в будинку на вулиці Чумацькій — у старовинному кварталі «Професорська колонія», де тиша сплітається з інтелігентною гідністю. Її дім стає особливим місцем: тут вона опікується поважними колегами — Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим, Михайлом Рудницьким — і водночас відкриває двері для нової генерації літераторів. Для молодих — Дмитра Павличка, Романа Іваничука — вона не просто наставниця, а справжня «нанашка», як лагідно називали хрещених матерів у Галичині.
Душевна, жива, водночас різка й чарівна, Ірина Вільде вміла бути різною: щедрою господинею, впертою опоненткою, уважною порадницею. Саме так з часом навколо неї утворився літературний міф. Її гості — не просто відвідувачі. Це був ритуал: вареники, жарти, голосні тости, суперечки про літературу — усе приправлене її блискучим гумором і живим розумом. Кажуть, у її дім ходив увесь літературний Львів. І не тільки літературний. Якось завітав цілий хор імені Григорія Верьовки на чолі з Ніною Матвієнко — співали, сміялися, обнімалися. Літературознавиця Віра Агеєва зауважує, що “на вареники до Вільдихи” ходив увесь літературний Львів.
А ще були вечори-маскаради — неофіційні, майже містичні. Вільде з гостями вирізали з гарбузів страхітливі обличчя, вставляли свічки, блукали темними вулицями й лякали сусідів, як діти. Ці химерні карнавали стали ще одним виявом її свободи — в часи, коли свобода була обмежена наказами.
Саме Ірина Вільде у 1962 році організувала легендарну подію — приїзд до Львова молодих київських поетів і літераторів-шістдесятників Івана Дзюби, Івана Драча та Миколи Вінграновського.
Не менш важливо: саме Ірина Вільде надихнула Дарію Цвєк видати свою кулінарну книгу — ту саму, що стане біблійним фоліантом для кількох поколінь українських господинь.
Звісно, популярність — це ще й тінь. Плітки не оминали її оселю: злі язики нашіптували, ніби після смерті Полотнюка письменницю змусили вийти заміж за полковника КДБ. Насправді ж вона ніколи більше не одружувалась. Хіба що з інженером. І, здається, з літературою — назавжди.
Ірина Вільде померла 30 жовтня 1982 року у 75 років. Похована на 59-му полі Личаківського цвинтаря у Львові.
Голос Ірини Вільде: нова жінка і національна незалежність
Ірина Вільде, крокуючи слідами Лесі Українки та Ольги Кобилянської, утверджує образ освіченої, сучасної жінки, яка поступово завойовує публічний простір — той, що раніше вважався винятково чоловічим. Її героїні — незалежні, іноді невпевнені, але завжди сильні у своїх прагненнях і пошуках. У романі «Сестри Річинські» після смерті авторитарного батька шість жінок — п’ятеро сестер і мати — змушені будувати життя самостійно.
Найпрекрасніша з сестер, Неля, пройшовши через тяжкі випробування, шукає розради в церкві. Вона мріє стати місіонеркою для заблукалих жінок — повій, проте монастир стає для неї місцем випробувань: тут її піддають виснажливим допитам через «гріх нечистоти». Ірина Вільде майстерно показує: жінка опиняється у пастці, де її внутрішні прагнення і мрії зіштовхуються з жорстокими суспільними обмеженнями. Тож цей роман, написаний майже століття тому, цілком резонує із сучасними феміністичними дискурсами і проблемами гендерної нерівності.
Важливо, що для героїнь Вільде боротьба не лише з гендерною несправедливістю, а й із національним гнітом — подвійне тягар приниження української жінки, що походить як від патріархату, так і від імперської політики. Саме тому героїні прагнуть розірвати ці подвійні ланцюги, стати не лише активними учасницями суспільного життя, а й усвідомленими носіями національної ідентичності.
Чому роман “Сестри Річинські” Ірини Вільде отримав нову популярність?
Роман Ірини Вільде «Сестри Річинські» — це епічна сімейна сага, дія якої розгортається на Галичині під час Першої світової війни та міжвоєнного періоду. У центрі сюжету п’ять сестер, які після смерті батька, греко-католицького священника, стикаються з фінансовими труднощами та соціальними обмеженнями. Кожна з них обирає свій шлях, демонструючи силу волі та прагнення до самостійності. Роман був удостоєний Шевченківської премії у 1965 році.
У 2023 році видавництво «Віхола» перевидало роман, що сприяло його новій популярності. За словами Ольги Дубчак, головної редакторки видавництва, перевидання стало логічним продовженням повернення творів Ірини Вільде на український видавничий ринок. Роман отримав позитивні відгуки за глибину психологічного аналізу та багатогранність персонажів. Особливу увагу привертає феміністична перспектива, зокрема зображення жіночої емансипації та боротьби за права.
«Сестри Річинські» також вирізняються багатошаровістю та складністю, що робить їх актуальними для сучасного читача. Роман не лише відображає соціальні та політичні реалії того часу, але й досліджує універсальні теми, такі як сімейні цінності, національна ідентичність та особистісний розвиток.
Таким чином, перевидання роману «Сестри Річинські» сприяло його поверненню в український літературний канон, де він займає почесне місце серед класичних творів.
