Щодня газети повідомляють жахливі новини про російсько-загарбницьку війну в Україні, про військові наступи, безвихідь на фронтах і розбомблені міста. Однак журналістські репортажі часто приймають форму анонімного зображення; політичний аналіз не в змозі передати враження про боротьбу, яку населення веде щодня.
У цьому Андрій Курков бачить своє письменницьке завдання. У своїх літературних щоденникових записах «У щоденній війні» він пише про історії людей і стан суспільства, яке змирилося з найнесприятливішими умовами. Бо життя триває. У Києві працюють театри та кафе, люди купаються у Чорному морі та катаються на лижах у Карпатах. Оскільки відключення електроенергії, які тривають годинами, є нормою дня, торгівля свічками процвітає.
Тим часом, потяги продовжують спокійно курсувати залізницею, навіть до фронту, і пунктуальніше, ніж Deutsche Bahn. Це «ніби люди вважають своїм патріотичним обов’язком захищати та відзначати це вираження нормальності». Стійкість і винахідливість українців, безсумнівно, неабиякі.
Поезія і чорний гумор
«Якщо запитати українців, чи готуються вони до кінця світу, вони відповідають, що справді готуються до нього – і на перші півроку після цього». Попри постійну загрозу ядерної катастрофи – ядерний удар Путіна чи другий Чорнобиль через аварію на критичній Запорізькій АЕС все ще можливі – українці не втратили почуття чорного гумору.
Деякі оригінальні деталі можуть викликати таємну посмішку на вашому обличчі. Поетичний стиль письма та дотепні роздуми Куркова також роблять читання цієї книги надзвичайно стимулюючим і збагачувальним. Іноді це виглядає майже дивно, адже окрім задоволення, яке відчуваєш від непокори та креативності українців, не можна забувати, що війна щодня жорстоко забирає свої жертви.
Всю країну стрясає постійний град бомб і атак безпілотників, а в деяких регіонах майже безперервно виють попереджувальні сирени. Близькі друзі письменника виїхали або вбиті. Своїми правдивими описами Курков нагадує нам, як такий рівень насильства перетворює життя на постійне випробування на витривалість.
Сам автор за національністю росіянин, але відчуває себе українцем. Це не обов’язково є протиріччям. Україна завжди була полікультурною державою, в якій кожен визначає свою ідентичність. Для Куркова бути українцем означає свободу бути ким хочеш. «Іншими словами, ми суспільство, яке складається з індивідуалістів», на відміну від «росії, країни, яка мислить колективно».
Ця війна, по суті, є війною за слова, культуру та історію. Спроби росії знищити та підпорядкувати українську націю настільки ж різноманітні, наскільки й абсурдні. У таборах для військовополонених, наприклад, поезію використовують як тортури і покарання, українських солдатів змушують вчити напам’ять російські патріотичні вірші.
Війна і соціальна історія
Навпаки, в Україні є ініціатива переробляти російські книги в макулатуру, щоб зібрати гроші на армію. Хоча практична користь від цієї кампанії невелика, але символічне значення більше.
У цій книзі немає ні гноблення, ні розчарування. Без перебільшеного пафосу, без страждань, без прохань жалю, лише тверезий опис життєвих обставин із дрібкою оптимістичної гордості. Історія – це не лише історія війни, а й соціальна історія. У цьому сенсі щоденникові записи Куркова становлять не лише важливий внесок у сучасну історичну документацію, вони, насамперед, є вражаючою літературною відповіддю на наступ на українську культуру.
«Якщо робота журналістів – повідомляти про те, що відбувається з людьми в їхній країні, – каже Курков, – письменники й поети мають повідомляти про це всьому світу й майбутнім поколінням. Хтось просто має продовжувати писати».
https://www.derstandard.at/story/3000000246036/autor-andrej-kurkow-zeigt-panoramabild-des-alltags-in-der-ukraine
