Щоб працювати з полоненими, українці придушують свої почуття до ворога

Багато говорилося про те, як Україна повинна поводитися з російськими військовополоненими. Натомість менше уваги приділялося емоційним переживанням українців, яким доручено цю роботу.

Протягом двох років єдині росіяни, яких бачив Олег, намагалися вбити його в бою. Тепер сотні з них оточують його — за його власним вибором — у таборі для російських військовополонених.

Охорона, годування та догляд за ворожими солдатами — справа непроста в будь-якій країні. Але українці, які працюють із цими військовополоненими, стикаються з додатковим викликом: вони знають, що російські війська вторглися на їхню землю й скоїли звірства, тоді як їхня власна країна прагне показати світові, що ставиться до полонених з гідністю, якої працівники табору, можливо, не відчувають.

У них є дуже різні мотиви, щоб взятися за цю роботу. Олег сказав, що для нього це було способом позбутися ненависті.

«Я хотів подивитися їм в очі», — сказав він.

Для інших це може бути цікавість, внесок у військові зусилля або просто зарплата.

Систематичне жорстоке поводження та катування військовополонених з боку Росії було добре задокументовано Організацією Об’єднаних Націй та правозахисними організаціями. Хоча Україна стикалася зі звинуваченнями у надзвичайно жорстокому поводженні з російськими солдатами, особливо під час їх затримання, незалежні спостерігачі зазначають, що такі випадки є набагато поодинокішими.

Цей дисбаланс помітно на зображеннях обміну полоненими, показаних на розділеному екрані: виснажені, поранені та хворі українці, яких обмінюють на здорових на вигляд росіян. Це викликає біль і гнів в Україні, а також глибоку емоційну боротьбу у багатьох із тих, хто доглядає за російськими полоненими.

58-річний Олег приховує свою роботу в таборі у Львові, на заході України, від усіх, крім своєї дружини. Його брати та племінники досі воюють на передовій.

«Як я можу їм сказати, що доглядаю за російськими військовополоненими?» — запитав він.

«Це на користь Україні»

42-річний Іван допоміг створити перший в Україні табір для військовополонених після російського вторгнення 2022 року, а згодом — і той, що у Львові. Як і всі опитані працівники табору, він попросив називати його лише на ім’я з міркувань безпеки.

З самого початку війни українці стали свідками звірств окупаційних військ у таких місцях, як Буча поблизу Києва. Зустріч із полоненими російськими військовими «була неприємною для всіх», — сказав Іван, адміністратор табору, — і «кожному з нас довелося перетнути певну внутрішню межу».

Адміністрація табору мусила чітко дати зрозуміти, що жорстокість заборонена.

Україна докладає зусиль, щоб відмежуватися від Росії, презентуючи себе світові як країну, що дотримується міжнародного права.

Хоча завжди існує побоювання, що відвідувачі таборів отримують вибілений погляд на ситуацію, Червоний Хрест, Організація Об’єднаних Націй та ЗМІ регулярно відвідують ці місця й опитали тисячі ув’язнених. Цим організаціям здебільшого відмовляють у доступі до російських таборів. Червоний Хрест провів навчання для українських працівників таборів щодо прав ув’язнених відповідно до Женевських конвенцій.

Заступник генерального секретаря ООН з прав людини нещодавно повідомив, що в українських таборах для військовополонених «умови загалом відповідають міжнародному гуманітарному праву і покращилися з 2022 року».

Журналісти, які приїжджають з візитами, мають переважно необмежений доступ. Газета «The New York Times» кілька разів відвідувала львівський табір — один із найбільших — і не помітила ознак жорстокого поводження. Працівники та в’язні можуть погодитися або відмовитися від розмови, часто поза межами чутності персоналу табору. (Зазвичай «Таймс» не бере інтерв’ю в ув’язнених, до співпраці з якими можуть бути застосовані примусові заходи, і не показує їхні обличчя.)

Іван розповів, що постійно стикається з критикою з боку своїх співвітчизників, які запитують, чому до російських ув’язнених ставляться добре.

«Люди мають зрозуміти, що це йде на користь Україні», — сказав він, оживляючись. «Це показує нас як цивілізовану європейську країну, на відміну від наших ворогів».

Постійний дискомфорт

Російські полонені шикуються в черзі до табірної їдальні, щоб пообідати борщем, тушкованим м’ясом, макаронами та хлібом.

Для Романа, який відповідає за харчування військовополонених, це постійні болісні нагадування.

Росіяни вбили людей, з якими він був близький, — сказав він, — і все ж він працює в оточенні «тих, хто це зробив, а інші, подібні до них, продовжують це робити й зараз».

Йому важко стримувати свої емоції.

Він зізнався, що був період після загибелі двоюрідного брата його дружини в бою, коли йти на роботу було просто надто важко. Він взяв короткострокову відпустку, щоб дати «емоційному полум’ю» трохи вщухнути.

Повернувшись, Роман, за його словами, звів до мінімуму спілкування з полоненими.

«Ця перепона завжди присутня, — сказав він, — і інакше й бути не може».

«Вони знищили все»

Олексій дотримується фізичної, а не лише емоційної дистанції від полонених.

«Я бачу в них ворога, тих, хто намагався б тебе вбити», — сказав він, стоячи приблизно на 10 футів від двох десятків ув’язнених поруч із ґрунтовим футбольним полем.

Він зазначив, що робота в таборі дається йому важче, ніж іншим, оскільки він родом із Донецької області на сході України, яку Росія окупувала у 2014 році й прагне повністю захопити.

«Вони знищили все, що я мав», — сказав Олексій, додавши: «Як я маю до них ставитися?»

Помста нічого не дасть, і «для нашої країни було б гірше, якби ми не дотримувалися цих правил, чи не так?»

Проте, говорячи про російських полонених, він додав: «Знаючи, які вони люди, краще триматися на відстані».

Людяність до ворога

Для Роберта, медика табору, який мусить мати фізичний контакт із військовополоненими, дистанціювання не є варіантом.

Спочатку це означало внутрішню боротьбу, розповів Роберт, який постійно запитував себе, чи не зраджує він своєю роботою свою країну, своїх друзів у війську та людей, які загинули.

«У кожного є своє кладовище людей, які загинули на війні», — сказав він.

38-річний Роберт дізнався, що його пацієнтами будуть росіяни, лише коли з’явився на пробний день. Він на мить здивувався, але погодився на цю роль, бо вважав це внеском у військові зусилля і думав, що це буде «унікально, трохи пікантно».

Внутрішня боротьба з часом вщухла, хоча й не повністю. Він намагається не думати про те, що росіяни, яких він лікує, можуть повернутися до бою.

Підхопившись із обертового стільця, він кинувся в іншу кімнату, схопив невеликий контейнер і почав струшувати його, наче брязкальце. У ньому лежали осколки, які медики витягли з ран полонених.

З очима, що наповнювалися сльозами, і голосом, що починав зриватися, він запитав: «Чи не знищена, чи не змита сльозами, чи не вигоріла та людяність, яка потрібна для виконання моєї роботи?»

«Мені їх шкода»

Для 43-річного Маряна, який керує майстернею, де ув’язнені плетуть плетені меблі, ця робота полягає в тому, щоб чітко розмежовувати «моменти, коли ти просто працюєш з ними, і моменти, коли ти борешся з ними».

У майстерні повсюди лежать гострі леза, але він ніколи не відчуває небезпеки.

Він розповів, що у вільні хвилини, під час перерв на куріння, розмовляє з ув’язненими, питає, як у них справи, цікавиться дружинами та дітьми, і вони відкриваються йому.

Воєнний ворог стає чимось абстрактним. Мало хто наближається до них настільки, щоб почути їх і відчути їхній запах, щоб зіткнутися з ними віч-на-віч.

«Часто, — сказав Маріан, — мені їх шкода».

Деякі полонені розповідали йому, що їм обіцяли роботу в польових кухнях, а вони опинилися на передовій, — сказав він. Інші казали, що пішли в армію, щоб вирішити фінансові проблеми. Більшість були «обмануті власною державою», — додав він.

Марян зазначив, що може відчувати співчуття до полонених і водночас страждати від дій Росії. Одного разу, за його словами, колишній член його меблевої бригади, якого звільнили в рамках обміну полоненими, знову зайшов у майстерню й помахав рукою — його знову взяли в полон.

Хоча «це був дуже дивний момент», — сказав Марян, — він був радий.

«Краще, щоб він був тут і робив щось корисне, — сказав він, — ніж вбивав моїх співгромадян».

Відпустити ненависть

Олег, який приховує свою роботу майже від усіх, спочатку був шокований пропозицією очолити будівельну майстерню в таборі для військовополонених.

Він був солдатом, пораненим у бою проти росіян. «Я звик бачити їх у прицілі своєї зброї», — сказав Олег.

Він ненавидів їх і не міг уявити, як зможе терпіти їхню присутність поруч. Потім він усвідомив, що мусить спробувати.

«Я хотів перевірити, чи зможу я пробачити їх, ставитися до них як до людей», — сказав він, коли сирена повітряної тривоги загуділа, заглушаючи шум циркулярної пилки.

Йому потрібно було дізнатися, «чи проживу я все своє життя з цією ненавистю», — додав він.

Олег розповів, що в перші дні перебування в таборі він ходив розгублений, оцінюючи полонених. За його словами, вони виглядали як сіра маса. Жалюгідно. Він був здивований, що не відчував гніву.

Незабаром він уже розмовляв із полоненими.

«Мені потрібно було дізнатися, як людина вирішує вторгнутися в іншу країну й почати вбивати людей», — сказав він.

Тепер він бачить у них просто людей, і йому стало легше.

Хоча він може співчувати полоненим, Олег сказав, що забороняє собі відчувати до них будь-яку симпатію. Пробачити не означає забути.

«Занадто багато моїх людей загинуло, щоб я міг просто так це пробачити», — сказав він.

Олег сподівається повернутися на фронт. Якщо там він зустріне звільненого полоненого зі свого екіпажу, сказав він, то «вистрілить без вагань».

«Але тепер, — додав він, — я зроблю це без ненависті».

Джерело: nytimes.com