Чи перестала Росія боятися НАТО?

Переклад статті Вітаутаса Лешкевічюса — головного радника з питань політики в Центрі досліджень геополітики та безпеки, а також колишній посол Литви при НАТО.

Приблизно 10 років тому на одному із засідань великої західної організації я висловив досить пряму думку: Москва піде на ескалацію, якщо захоче.

Незалежно від того, що ми робимо чи не робимо. Моя позиція викликала бурхливі заперечення з боку колег. Вони, здавалося, натякали, що ці «нові союзники» не до кінця розуміють правила гри. Минуло майже п’ять років з початку повномасштабної війни Росії проти України, але цей самий аргумент і досі викликає чимало здивування.

Звичайна позиція була такою: НАТО має продемонструвати, що діє в оборонних цілях. Непровокаційним. І протягом усього цього часу воно має виявляти стриманість. Сподіваюся, що до 2026 року наші правила краще відображатимуть реалії.

Російсько-грузинська війна 2008 року. Крим 2014 року. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 2022 року.

А тепер ще й саботаж, атаки на інфраструктуру, перешкоди в роботі GNSS, кібероперації та вторгнення дронів. Москва неодноразово ескалувала ситуацію, встановлюючи нові й небезпечніші межі.

Позиція Заходу щодо Кремля змінилася набагато менше: ми досі навіть ухиляємося від розмов про можливість того, що ми, Захід, теж можемо ескалувати ситуацію.

Наші заклики, спрямовані на стримування, звучать приблизно так. Ми сильні. Ми витрачаємо великі кошти на оборону і будемо витрачати ще більше. Наші економіки набагато більші за російську. Наші збройні сили стають дедалі більш готовими. Тому ми можемо зберігати спокій.

Нещодавні висловлювання Марка Рютте в Німеччині стали ще одним нагадуванням.

На тлі російських диверсій та вторгнень дронів він закликав союзників «зберігати спокій, продовжувати діяти та підтримувати Україну».

Чи впливає на рішення Москви, після майже 20 років, нагадування про те, що НАТО є оборонним альянсом і уникає ескалації?

Москва йде на ескалацію, коли вважає, що ціна є прийнятною. Якщо їй потрібне виправдання, вона його знайде. Якщо ні — вигадає. Російські дрони з вибухівкою проникають на територію НАТО. Майже щодня. Саботаж та атаки на інфраструктуру стали звичним явищем. А ми все одно вдаємося до евфемізму «нижче порогу».

Нижче якого порогу?

Якщо безпілотник із вибухівкою фізично проникає на територію НАТО, ми можемо назвати ширшу кампанію гібридною, але сам безпілотник не є гібридним.

Він там є. Якщо інфраструктура фізично знищена, це знищення не є віртуальним. Називати це «нижче порогу» може бути політично зручно.

Але якщо ми не можемо сказати, де саме лежить цей поріг і що відбувається, коли його перетинають, це поняття втрачає свою стримуючу силу.

Один безпілотник — стриманість. Кілька безпілотників — стриманість. Ще одне вторгнення — стриманість. Провести розслідування. Встановити відповідальність, якщо це можливо. Висловити серйозну стурбованість.

Москва може дійти висновку, що поріг насправді зовсім не є лінією, а чимось, що зміщується в міру наближення до нього Росії.

Це не те, як НАТО завжди розглядало питання стримування. Документ MC 14/3, ухвалений у 1967 році, та так звана стратегія «гнучкої реакції» належать до іншої епохи.

Але їхнє основне послання було чітким: не дати потенційному агресору змоги передбачити конкретну реакцію НАТО, водночас змусивши його дійти висновку, що незалежно від характеру його нападу це буде пов’язано з неприйнятним рівнем ризику.

Невизначеність щодо реакції НАТО, але дуже чіткий сигнал про те, що будь-яка агресія може спричинити неприйнятні витрати. У ній зазначалося, що реакцію обиратиме НАТО на своїх умовах. Противнику не пропонувалося визначати свої прийнятні межі, заздалегідь заявляючи, що саме він вважатиме ескалацією.

Сьогодні ми іноді розуміємо управління ескалацією майже протилежно: ми робимо власні обмеження дедалі передбачуванішими.

Це пояснює, чому мене не переконує одне стандартне заперечення проти встановлення чіткіших «червоних ліній»: Росія їх перевірить.

А також те, що це допоможе мобілізувати росіян проти Заходу. У дитячій психології є аналогія, очевидна для будь-якого батька чи матері. Якщо батьки встановлюють нове правило, дитина перевірить його. Можливо, двічі чи тричі. Правило закріплюється не тим, що його щоразу повторюють голосніше, а тим, що відбувається після його порушення. Після кількох перевірок дитина зазвичай розуміє, чи є «червона лінія» справді червоною.

Росія — не дитина. Але перевірка встановлених меж — це далеко не виключно дитяча риса. Діти реагують на переконливість наших дій, а не лише на слова. Так само чинить і Кремль. Москва перевірить її. Питання в тому, що Москва винесе з цієї перевірки.

Якщо реакцією стане чергова дискусія про стриманість, Кремль винесе один урок. Якщо реакція буде неминучою, хоча час, масштаб, засоби та географія залишаються на наш розсуд, Москва дізнається щось інше.

Це не вимагає кінетичної реакції на кожен гібридний акт, ані відмови від управління ескалацією. Це вимагає від нас перестати вважати, що наша стриманість стримує Росію. Москві не обов’язково знати точно, що ми зробимо. Часто їй і не слід цього знати. Але вона має знати, що перетин наших меж спричинить відповідь.

Не обов’язково ту відповідь, якої очікує Москва. Не обов’язково там, де вона цього очікує. Не обов’язково тоді, коли вона цього очікує. Це була б адекватна та відповідальна політика управління ескалацією та сигналів стримування.

Вітаутас Лешкевічюс — головний радник з питань політики в Центрі досліджень геополітики та безпеки, а також колишній посол Литви при НАТО.

Джерело: www.newsweek.com/has-russia-stopped-fearing-nato-opinion-12610949