Журналіст Еван Гершкович: «Перебування у в’язниці в Росії було суцільним страхом»

За сім років, які він провів у Росії як кореспондент, Еван Гершкович написав безліч матеріалів про порушення прав людини. Були випадки, що стали світовими новинами, такі як отруєння антикорупційного активіста Олексія Навального. А були й випадки, які, здавалося, нікого не цікавили, як-от справа Віктора Лук’яна, московського алкоголіка, якого катували, щоб змусити зізнатися у вбивстві товариша по чарці.

Гершкович старанно висвітлював усі ці історії — навіть не підозрюючи, що одного дня його самого можуть затримати за бажанням Володимира Путіна. Зрештою, маючи і посвідчення іноземного журналіста, і американський паспорт, його вважали практично захищеним від арешту — не кажучи вже про побиття чи тортури електрошокером.

Потім, працюючи для «The Wall Street Journal» на початку 2023 року, він зустрівся з інформатором у Єкатеринбурзі — місті, яке ще з радянських часів було центром виробництва озброєння. У стейк-хаусі поруч із ним сидів профспілковий керівник з танкового заводу, а на столі лежали дані про обсяги виробництва, які свідчили про те, що Росія посилює свої бойові дії в Україні.

Це був саме той ексклюзив, заради якого Гершкович — на той час один із небагатьох західних журналістів, що залишилися в Росії, — і перебував там. Але коли він почав запевняти своє джерело, що його анонімність буде гарантована, до них підійшла група чоловіків.

«Я вважаю, що ми забронювали цей стіл?» — сказав один із них, незважаючи на те, що стейк-хаус був майже порожній. Не встиг Гершкович збагнути, чому саме це місце за столом їм було потрібне, як вони повалили його на підлогу, наділи наручники та натягнули на голову капюшон. Трохи занадто для простої плутанини з бронюванням.

«Вони дезорієнтують тебе, задаючи подібні запитання, щоб ти намагався збагнути, що, в біса, вони кажуть, а не намагався втекти», — каже Гершкович, якому зараз 34 роки. «Потім вони представилися співробітниками ФСБ [правонаступника радянської таємної поліції КДБ] і повідомили, що я заарештований. У той момент це був просто чистий страх».

Так розпочалося випробування, під час якого Гершкович став частиною тієї самої історії, яку він залишився висвітлювати: повернення Росії до диктатури після вторгнення в Україну. Він став першим західним репортером, затриманим за звинуваченням у шпигунстві після свого співвітчизника Ніколаса Данілоффа у 1986 році. Але якщо Данілоффа заарештували саме тоді, коли закінчувалася стара «холодна війна» (і звільнили через два тижні), то Гершковича затримали саме тоді, коли нова «холодна війна» набирала обертів.

Зрештою його засудили до 16 років ув’язнення, і він став виснаженим, з поголеною головою символом розриву Кремля із Заходом, перш ніж через півтора року його звільнили в рамках обміну полоненими.

Важко уявити собі більш жахливе випробування — хоча того післяобіддя, коли йому вперше натягнули на голову капюшон, Гершкович придумав чимало страшнішого. Коли його викрадачі заштовхали його у фургон і били кулаками в живіт, звинувачуючи у шпигунстві, його думки миттєво повернулися до справи нещасного п’яниці Лук’яна, якого катували електричним струмом, прикладаючи його до геніталій.

«У той момент я справді злякався, бо думав: “Чи вони справді вважають мене шпигуном?” — каже він. — Якщо вони звинувачують мене у шпигунстві, то, мабуть, хочуть витягнути з мене якусь інформацію, наприклад, про мережу агентів. Я подумав, що краще вже померти, ніж пережити те, що вони можуть зі мною зробити».

Можливість для досліджень — і механізм виживання

На щастя, Гершкович уже не за ґратами і дає інтерв’ю у нью-йоркському офісі видавництва Penguin Random House, яке незабаром видасть його мемуари «Ця проклята прекрасна земля». Звісно, планка щодо художніх достоїнств російської тюремної літератури — завдяки таким авторам, як Солженіцин і Достоєвський — встановлена дуже високо, як і рівень страждань. Але хоча час, проведений Гершковичем за ґратами, можливо, не був настільки довгим чи важким, як у них, його книга все одно може зайняти своє місце в полицях.

По-перше, це відвертий і щирий опис життя в російській в’язниці. Хто, наприклад, знав, що ув’язнені повинні стояти біля дверей камери, якщо хочуть випустити гази, і займатися мастурбацією лише тоді, коли їхнього сусіда по камері немає? Про це у Солженіцина не прочитаєш. Крім того, ця книга — це не просто розповідь про 491 день із життя Евана Гершковича. Між розповідями про життя у камері він вплітає історію сучасної Росії — країни, до якої він, очевидно, відчуває любов, незважаючи на те, що ці стосунки стали прохолодними.

За його словами, описування своїх випробувань також стало для нього способом впоратися з ситуацією — процесом, що розпочався ще в перші дні перебування у в’язниці. Коли минув початковий шок від ув’язнення, він почав вести щоденник — міркуючи, що, як мінімум, у нього з’явилася унікальна можливість для польових досліджень. Зрештою, московська в’язниця «Лефортово», де він провів більшу частину часу, є головною в’язницею, яку використовує російська таємна поліція, і де дисиденти мучаться ще з часів Сталіна.

«Я планував написати книгу ще до того, як мене заарештували, оскільки нас [іноземних журналістів] тут було небагато. Просто мені знадобився деякий час, щоб усвідомити, що тепер я сам стану головним героєм цієї історії.

«У цій в’язниці перебували Солженіцин, Данилов і Євгенія Гінзбург [авторка книги «Подорож у вихор», ще однієї класики про ГУЛАГ]. Це як коли люди приїжджають до Оксфорда і думають: „Я перебуваю в залах найвидатніших мислителів“. Це механізм психологічного захисту — ти кажеш собі: „Гаразд, саме так я й буду сприймати свій час тут. »

Для закордонних кореспондентів не є чимось незвичайним сприймати ув’язнення як можливість. Коли мене викрали сомалійські пірати під час репортажу про їхні піратські набіги у 2008 році, це наблизило мене до історії набагато більше, ніж я міг би досягти будь-яким іншим способом. Проте для Гершковича Росія з самого початку ніколи не була справді «закордонним» місцем роботи.

Його батьки — російські євреї-іммігранти, які виїхали з Росії у 1979 році й оселилися в Нью-Джерсі. Його заохочували розмовляти російською вдома, і він виріс на важкій радянській кухні своєї матері (що підготувало його до прогірклих рибних рагу в Лефортово).

Тож коли десять років тому він розпочав свою кар’єру репортера — його інтерес розпалили новини про «Арабську весну», які він бачив у коледжі — він влаштувався на роботу в The Moscow Times, англомовну щоденну газету, яка виховала багатьох провідних кореспондентів у Росії. Як «репат» — іноземець, що заново відкриває свої російські корені — він повністю занурився в життя країни, мешкаючи в надзвичайно дешевому радянському багатоквартирному будинку та відточуючи свою заіржавілу російську мову (один раз він сказав здивованому другові-чоловікові, що він «збуджений», а не просто радіє з приводу їхньої запланованої поїздки до російської лазні, або сауни).

Його книга нагадує читачам, що, принаймні до вторгнення в Україну, громадянське суспільство в Росії ще існувало. Гершкович писав репортажі про процвітаючу сцену секс-вечірок у Росії та спілкувався з молодими хіпстерами з «Стрелка КБ» — групи, що займалася міським оновленням. Не маючи віри в мейнстрімну політику, вони зосередилися на облаштуванні парків, велосипедних доріжок та пішохідних зон — невеликих покращень, які зробили Москву «мабуть, найкомфортнішим місцем, де я коли-небудь жив».

Водночас, однак, Путін нарощував свій фонд «дипломатії заручників», у якому перебували троє громадян США, ув’язнених за надуманими або дрібними звинуваченнями. Турист Тревор Рід відбував дев’ять років за напад на поліцейського; баскетболістка Бріттні Грінер — дев’ять років за зберігання канабісу; а консультант з питань безпеки Пол Уілан — 16 років за шпигунство. Гершкович писав про всі три випадки, задаючись питанням, хто може стати наступним, але вважав, що навіть Путін не додасть до цього фонду американського журналіста. Одного разу, коли його затримали під час висвітлення вуличної акції протесту, поліція відпустила його, побачивши його американський паспорт.

Початок «спеціальної військової операції» в Україні в лютому 2022 року змінив ці розрахунки. Путін визнав злочином поширення журналістами «неправдивої інформації про збройні сили» та заборонив навіть називати ці події «війною». Багато західних ЗМІ — зокрема The Telegraph — відкликали своїх кореспондентів. Але Гершкович, який щойно перейшов до The Wall Street Journal, продовжував вести репортажі звідти. Він також проводив власні розслідування, не бачачи сенсу перебувати там лише для того, щоб повторювати позицію Кремля.

Звідси й його поїздки до Єкатеринбурга, де він відвідував центри вербування найманців угруповання «Вагнер» та кладовище, на якому поховані загиблі бійці «Вагнера», про що їхні родини часто навіть не повідомляли. З висоти сьогоднішнього дня навіть це, мабуть, було занадто, хоча Гершкович наполягає, що всі такі поїздки заздалегідь узгоджувалися з радниками з питань безпеки його роботодавця. Найгірше, чого він очікував, — це депортація.

Правила щодо випускання газів, мастурбації та жування

Однак до того моменту, як двері камери № 40 у Лефортово вперше зачинилися за ним, Гершкович почав сумніватися у своїй наполегливості. А що, якщо Кремль зробить його показовим прикладом і засудить на 20 років? Коли він вийде на свободу, йому буде 52 роки, і він стане «зламаною людиною без дружини та дітей».

Його матері, тим часом, було б 87 — якщо б вона дожила до такого віку. Як і будь-який закордонний кореспондент, що потрапив у серйозну халепу, він усвідомив, що затягне свою родину разом із собою у пекло. Як він пише у книзі: «Я відчував, ніби зробив щось невимовно жорстоке».

Камера № 40, де Гершковича спочатку тримали наодинці, була гірчично-жовтою коробкою розміром 12 футів на 8 футів, з отвором у дверях, крізь який охоронці просовували їжу — кашу, варену рибу та неміцний чай. Коли його викликали до кімнат для допитів співробітники ФСБ, він бачив портрети Сталіна, за правління якого багато в’язнів Лефортово не виходили звідти живими.

Єдиною втіхою було те, що він міг опинитися в гірших місцях. Сьогодні Лефортово функціонує як «вітринна» в’язниця, надаючи російській пенітенціарній системі «потьомкінський» блиск. У Гершковича був телевізор і холодильник, доступ до російських газет та добре укомплектована тюремна бібліотека. Але вже за кілька тижнів у нього з’явився м’язистий, татуйований сусід по камері — Сергій, досвідчений злочинець, який чекав на суд за торгівлю зброєю на чорному ринку.

Як швидко стає зрозуміло з книги, з Сергієм краще не зв’язуватися. Його та його попереднього сусіда по камері, такого ж крутого хлопця, довелося розселити після того, як вони ледь не дійшли до бійки. Але незабаром він взяв Гершковича під своє крило, навчаючи новачка-в’язня складним правилам російського тюремного життя. Ніколи не тисни руку сексуальному злочинцю. Завжди витирай ноги перед тим, як увійти до камери. У душових потрібно стояти спиною один до одного, «щоб не виставити себе дурнів». А крім правил щодо випускання газів і мастурбації, під час їжі телевізор завжди мав бути увімкнений на повну гучність, щоб заглушити звук жування.

«У російському тюремному житті діють ці досить хитросплетені правила, але коли ти живеш разом у такому тісному просторі, вони мають сенс», — каже Гершкович. «Крім того, хоч ми й були дуже різними, у нас було схоже почуття гумору, і ми виросли на одній російській поп-культурі, тож могли знайти спільну мову».

Незабаром він виробив власний тюремний розпорядок: прокидався задовго до 7-ї ранку, коли скликали на сніданок, щоб почитати, потім прогулювався по крихітному тюремному дворі або робив вправи у своїй камері (друзі, які спостерігали за його судовими засіданнями у скляній камері, відомій як «акваріум», відзначали, що він виглядав «мускулистим»). Більшу частину дня Гершкович проводив, ведучи щоденник і читаючи книги з тюремної бібліотеки, зокрема «Війну і мир» Толстого.

Вечорами він грав із Сергієм у нарди, годував голубів за вікном камери або дивився найменш жахливі програми російського телебачення. Несподіваною родзинкою стала кулінарна передача «Монастирська кухня», в якій чоловік у священицькому вбранні подавав неапетитні страви часів царства своєму невгамовно захопленому другові. Гершкович також готував сам, завдяки наборам свіжих овочів, надісланим друзями, імпровізуючи томатно-часниковий соус на зразок того, що готували в’язні-мафіозі у фільмі «Хлопці з хорошої компанії». Іноді йому було весело. А іноді він почувався жахливо.

«Ти намагаєшся надати дню певної структури, щоб не збожеволіти, але бувають моменти, коли ти піднімаєш погляд від книги і бачиш перед собою лише стіну», — каже він. «Це було справді важко».

Листи від його дівчини Маші, російської журналістки, а також від рідних і прихильників підбадьорювали його в найпохмуріші хвилини. Так само як і усвідомлення того, що весь світ стежить за цією справою. Одного разу він дізнався, що вболівальники «Арсеналу» — клубу, за який він вболіває, — розмахували банерами з написом «Вільний Еван».

«Це здавалося абсолютно нереальним — моє обличчя на стадіоні «Емірейтс», — каже він. — Але все таке допомагало мені відчувати, що я не сам».

Гершкович також відчув на собі тюремне життя за межами «Лефортово», коли його тимчасово перевели до «Централу» — установи з ще більш спартанськими умовами. Його сусідом по камері там був Микита — молодий дрібний злодій, який крав, щоб оплатити своє пияцтво. Як запеклий неонацист і прихильник Путіна, Микита хотів воювати в Україні після звільнення; пізніше Гершкович дізнався, що той загинув.

Дещо менш брутальними були його куратори з ФСБ, які, незважаючи на те, що будували справу проти нього, загалом ставилися до нього з повагою. Олексій Хіжняк, головний слідчий, часом був майже привітним — хоча головним чином тому, що вважав, ніби має справу з колегою-професійним шпигуном, а не з невинним журналістом.

«Він казав, що ненавидить зрадників, бо вони зраджують свою країну, — розповідає Гершкович, — але щодо мене все було так: “Ти робиш свою роботу, а я — свою”. Гадаю, він сприймав це майже як футбольний матч — я намагався викрасти інформацію, а він захищався».

У пошуках помилування від Путіна — та інтерв’ю

Дуже ймовірно, що Гершкович став жертвою спецоперації. Коли ФСБ увірвалася до стейк-хаусу, його контактній особі з профспілки, Павлу Сергієні, дозволили тихо піти, а не кинули на підлогу разом із ним. За даними російських ЗМІ, Сергієна пізніше був причетний до іншої спецоперації проти російського опозиційного активіста у 2024 році.

Гершкович вважає, що саме це врятувало його від допитів чи тортур, оскільки Кремль знав, що з нього не вдасться витягнути інформацію про шпигунські мережі. Він також зазначає, що чиновники в Москві не доклали жодних реальних зусиль, щоб переконати Вашингтон у тому, що він був якимось агентом. Натомість у серпні 2024 року його звільнили в рамках обміну полоненими на Вадима Красікова — кілера ФСБ, ув’язненого в Німеччині за вбивство чеченського повстанського командира. Загалом було обміняно 26 осіб, серед яких — правозахисники, утримувані в російських в’язницях, та підозрювані в шпигунстві на користь Росії, утримувані в західних в’язницях.

Гершкович згадує «чисту радість» від зустрічі з батьками та спроби вразити свого батька, який знову почав палити, своїм російським тюремним сленгом. На нього також чекала Маша, яка залишилася з ним, незважаючи на те, що вони лише нещодавно почали зустрічатися, коли його заарештували.

«Їй довелося приймати рішення, чекати чи ні, і як довго це може тривати, — каже він. — Три роки? П’ять років? Сім років? Це створює велике навантаження на стосунки, у тому сенсі, що ти раптом пропустив перші кілька років радісних побачень».

Незважаючи на те, що ФСБ не дуже справляється з роллю шлюбного агентства, пара залишається разом, а Гершкович уже повернувся до роботи. Пристосування не було цілком легким. Протягом перших шести місяців він страждав від дратівливості, безсоння та дискомфорту в натовпі, а також відчував мурашки по шкірі, коли чув брязкіт ключів.

Сьогодні ж він почувається нормально — або настільки нормально, наскільки це взагалі можливо для людини його професії. Він зізнається, що любив припливи адреналіну, які супроводжували його перебування в Росії — як у в’язниці, так і поза нею. Коли він вперше повернувся додому, йому іноді здавалося, що тут «нудно», і він мріяв опинитися в зоні бойових дій або навіть повернутися до Лефортово.

«Я справді сумував за цим, але, гадаю, тепер я позбувся цієї залежності, — каже він. — Я цілком щасливий, прогулюючись вулицями Нью-Йорка чи Лондона, хоча в найближчі роки я був би готовий до чергового відрядження за кордон».

Чи може це бути знову в Росії? Гершкович, здається, не виключає такої можливості. Дійсно, як формальність перед звільненням, він мав написати листа до Путіна з проханням про офіційне помилування — і, як завжди, побачив нагоду використати свій тюремний досвід у журналістських цілях.

«Можливо, колись у майбутньому, — написав він, — я зможу взяти у вас інтерв’ю та обговорити цю історію особисто?»

Незрозуміло, чи президент взагалі прочитав цей лист — не кажучи вже про те, чи задовольнив би він його прохання. Однак, швидше за все, Гершкович тепер знає путінську Росію надто добре, щоб йому дозволили наблизитися до нього.

Джерело: telegraph.co.uk