«Моє майбутнє — в ЄС»: українські діти, які не хочуть повертатися додому

Тисячі дітей, які перебували під опікою держави, були евакуйовані після початку російського вторгнення.

Київ хоче їх повернути — але багато хто чинить опір Коли 15-річний Денис* у березні 2022 року вперше приїхав до свого нового дому в невеликому селі в італійських Альпах, він, за його словами, відчував тугу за домівкою та розгубленість.

Його посадили на нічний автобус і перевезли разом із понад 100 іншими дітьми з його дитячого будинку в Бердянську, що на сході України, — одному з перших регіонів, які зазнали вторгнення російських військ.

«Україна — це все, що я знав», — каже Денис. «Я ніколи в житті її не залишав».

Але після того, як він почав ходити до школи, заводити друзів та інтегруватися в італійське життя, Денис каже, що вже не хотів повертатися додому.

«Я почав усвідомлювати, що існує інший спосіб життя, яким я міг би жити», — каже він. «Такий, у якому не було б авіаударів і бідності, і який міг би дати мені кращі можливості для майбутнього».

Тисячі українських соціальних сиріт — дітей, відданих державі або відібраних у батьків, яких вважали нездатними піклуватися про них, — були евакуйовані за кордон після російського вторгнення у 2022 році.

Переселення мало бути тимчасовим, але навіть після стабілізації ситуації в деяких регіонах України багато хто з них, як-от Денис, відмовилися повертатися.

Українські чиновники репатріювали більшість дітей, але понад 1 500 залишаються в інших країнах Європи.

Декому з них — як-от Денису — на допомогу прийшли італійські суди після того, як їхні прийомні батьки в Італії не підкорилися наказу Києва про репатріацію, посилаючись на занепокоєння щодо добробуту дітей у розірваній війною країні з сильно пошкодженою системою соціального забезпечення та громадською інфраструктурою.

Для України, яка й без того бореться з різким падінням народжуваності та втратою дітей, викрадених Росією на окупованих територіях, те, що деякі неповнолітні не повертаються додому, перетворилося на кризу.

Катерина Рашевська, юридична експертка з питань воєнних злочинів проти дітей в Україні, зазначає: «Ми втрачаємо тих, хто мав би стати майбутніми громадянами нашої країни.

Якщо ці діти колись і повернуться до України, вони матимуть обмежені знання української мови, культури, історії та ідентичності, що також становить загрозу для нашої майбутньої спадщини та демографії».

Ситуація загострилася у квітні після того, як 15-річного хлопчика, якого було евакуйовано до Італії у 2022 році, офіційно усиновила італійська сім’я, незважаючи на те, що в Україні у нього залишилися батьки та дві сестри, які хотіли, щоб він повернувся додому.

Суд в Італії не взяв до уваги українські закони — у травні 2022 року, незабаром після початку війни, Україна призупинила міжнародні усиновлення, щоб запобігти торгівлі людьми або незаконним усиновленням.

Юлія Донніченко, громадянка України, яка проживає в Італії та координувала евакуацію до південної Італії та репатріацію до України близько 100 дітей-сиріт, каже, що було багато бездітних пар, які, на її думку, користувалися нестабільною ситуацією, щоб обійти суворі закони про міжнародне усиновлення та отримати українську дитину.

«Я знаю, що вони бажали цим дітям лише найкращого, що вони прив’язалися до них і хотіли забезпечити їм найкраще майбутнє подалі від розірваної війною країни. Але вони не розуміють, що, [намагаючись усиновити дитину], вони ставлять під загрозу і без того крихку ситуацію», — каже вона.

«Може, це й не здається великою цифрою — лише кілька сотень на тлі тих 20 000, яких ми вже втратили на користь Росії, — але для нас кожна дитина має значення. Це майбутнє нашої нації».

Дехто звинувачує Україну в тому, що вона не готова забезпечити стабільні умови та гідне майбутнє для нового покоління, адже реальність повернення для багатьох дітей відрізняється від того, що їм обіцяли.

Евеліна, якій зараз 18 років, була репатрійована після майже двох років, проведених в італійській прийомній родині на Сицилії, і її віддали в українську прийомну сім’ю на кордоні з Румунією.

У цій родині вже виховувалося кілька прийомних дітей, через що її умови життя, за її словами, «майже не відрізнялися від життя в дитячому будинку».

Евеліна розповідає, що після повернення додому у неї на понад рік конфіскували телефон, оскільки їй не дозволяли підтримувати зв’язок з італійською родиною, яка приймала її протягом усього перебування там.

«Мене утримували вдома, і я не ходила до школи. Я виходила зі своєї кімнати лише раз на тиждень на урок англійської або в неділю до церкви», — розповідає вона.

«Я відчувала сильну депресію; я не розуміла, чому мене змусили повернутися, щоб жити ось так».

Коли восени 2024 року їй нарешті дали новий телефон, Евеліна каже, що їй вдалося створити акаунт у Telegram і вона годинами спілкувалася зі своєю італійською прийомною матір’ю — це було єдиним способом відволіктися від довгих і нудних днів.

«Я сумувала за нею. Я постійно благала її приїхати за мною і забрати мене назад на Сицилію», — каже вона.

Евеліна розповідає, що її нова сім’я знімала на відео, як вона ходить вгору-вниз вулицею біля свого будинку, щоб довести, що вона виконує мінімальну кількість фізичних вправ і виходить з дому.

Після того як вона поділилася своїми побоюваннями з італійською сім’єю, телефон Евеліни знову конфіскували, а її акаунти у WhatsApp і Telegram було назавжди видалено.

Зараз їй 18 років, і Евеліна каже, що не може дочекатися, коли зможе покинути Україну та повернутися до ЄС: «Не було сенсу примушувати нас повертатися, оскільки більшість із нас і так планували виїхати після досягнення 18 років завдяки зв’язкам, які ми налагодили в Європі».

«Зрештою, — каже вона, — було несправедливо вдавати, ніби ми лише на короткий час відчуємо смак свободи в Європі, а потім повернемося туди, де нам зараз не можуть запропонувати стільки, скільки може країна ЄС».

Денис розповідає, що він та майже 100 сиріт, евакуйованих до Рота-д’Іманьї, що в горах Бергамо, отримали наказ про репатріацію з Києва у серпні 2024 року.

На момент отримання наказу про повернення йому було 17 років, а це означало, що для нього — як і для інших хлопців його віку — приїзд в Україну міг означати призов на війну.

«Я був до смерті наляканий, але влада не прислухалася до наших побоювань», — каже він.

Під час індивідуальних зустрічей в Італії з сиротами, яких мали повернути, Денис розповідає, що українські соціальні працівники використовували «залякувальні висловлювання і навіть лайливі слова, якщо ми виявляли будь-які ознаки опору», а молодшим «обіцяли цукерки та PlayStation після прибуття в Україну».

Він розповідає: «Вони використовували будь-які можливі, оманливі аргументи, щоб переконати нас погодитися на повернення. Нам обіцяли, що нас усиновлять або що ми зустрінемося з родичами, які ще залишилися вдома. Усі ці обіцянки були фальшивими, і вони не могли їх гарантувати напевно».

Завдяки італійським судам Денису вдалося залишитися в Італії, де він зараз працює офіціантом і сподівається залишитися там у найближчому майбутньому.

Він каже, що ті, хто все-таки повернувся, розповідають йому, що шкодують про свій вибір, і що багато хто з них живе не в сім’ях прийомних батьків, а в інтернатах, де немає ні водопроводу, ні електрики, і де в одній кімнаті мешкає до шести осіб.

Він каже, що їм доводиться регулярно ховатися в бункерах, оскільки навіть західні області України стають мішенями російських атак.

«Це доводить, що їм не були дорогі наші інтереси та безпека», — каже він.

Максим, ще один сирота з групи з Рота-д’Іманья, розповів, що неохоче погодився на репатріацію, але вже через три місяці, коли йому виповнилося 18 років, переїхав до Німеччини.

«Україна за останні кілька років надто змінилася. Там для нас, молоді, нічого немає. Моє майбутнє — в ЄС».

Дієго Моска, який опікувався групою українських сиріт у Рота-д’Іманья, каже, що через суперечку щодо репатріації дітей «кидали, наче тенісний м’яч, між двома сторонами».

«Ця ситуація травмувала їх і назавжди залишить рани на їхній психіці. Надання психологічної підтримки тим, хто повернувся, має бути пріоритетом, важливішим за демографічні потреби».

* Ім’я у статті було змінено з метою захисту людини.

Джерело: www.theguardian.com/global-development/2026/sep/16/my-future-is-in-the-eu-the-ukrainian-children-who-dont-want-to-go-home