Відновлення Україною контролю над територією площею понад 200 квадратних кілометрів навколо міста Лиман у Донбасі може виявитися однією з найважливіших наземних операцій цієї війни.
Особливу значущість цій події надає не просто відвойована територія, а те, як її було відвойовано. Протягом чотирьох місяців українці, судячи з усього, дотримувалися надзвичайно високого рівня оперативної безпеки, приховуючи свої наміри під час підготовки бронетанкової маневреної операції, інтегрованої з використанням дронів, засобів радіоелектронної боротьби та високоточного вогню. Саме такий вид об’єднаних збройних дій багато коментаторів передчасно оголосили мертвим.
Лише минулого вікенду Володимир Путін заявив зневіреним американським посланцям з питань миру Стіву Віткоффу та Джареду Кушнеру, що його ціною за перемир’я залишається капітуляція всього Донбасу. Лише тоді, судячи з усього, Москва могла б розглянути можливість припинення ракетних обстрілів, які й досі тероризують українських цивільних.
Проте навіть тоді, коли Путін вимагав від України здати свою територію, його власні війська відступали в районі Лимана і в напрямку того самого кордону, з якого вони розпочали своє вторгнення майже п’ять років тому. Якщо це не викриває розбіжність між риторикою Кремля та реальністю на полі бою, то я не впевнений, що ще може це зробити.
Очевидне запитання: що насправді повідомляють Путіну його генерали? Або вони приховують правду, або російський президент настільки зациклився на власній версії подій, що просто не хоче слухати. Жодна з цих можливостей не має додавати спокою нікому в Москві.
Для України ж це має величезне значення. Це потенційно змінює стратегічний баланс за переговорним столом. Від Володимира Зеленського більше не вимагають вести переговори з позиції невпинного російського наступу. Він може вказати на поле бою і цілком обґрунтовано запитати: чому Україна має віддавати території, коли Росія ледве їх утримує?
Операція під Лиманом також є досить корисним виправленням модної думки, що війни тепер можна вести переважно за допомогою дронів. Дрони — це чудова річ. Вони кардинально змінили розвідку, визначення цілей, ударні операції та розуміння ситуації на полі бою. Вони здатні знищувати танки, артилерію та логістичні засоби на відстанях, які ще десять років тому були б немислимими.
Але залишається один досить важливий технологічний недолік: досі не існує дрона, здатного зайняти територію та утримувати її проти рішучого ворога. Для цього все ще потрібні солдати.
Протягом останніх чотирьох місяців українські війська продемонстрували, що бронетехніка може виживати та діяти на, без сумніву, найбільш насиченому дронами полі бою в історії. Танки та інші броньовані машини зазнали втрат, але радіоелектронна боротьба, глушіння, маскування, введення в оману та використання дронів підтримки дозволили бронетанковим формуванням маневрувати там, де, на думку багатьох, це було неможливо.
Українці також поєднали ці маневри зі своїми масовими наступальними та оборонними операціями з використанням дронів і, дедалі частіше, з застосуванням авіації. Висновок надзвичайно простий: контроль над повітрям, незалежно від того, чи досягається він за допомогою літаків, дронів, радіоелектронної боротьби чи поєднання всіх трьох, залишається фундаментальною передумовою успіху на землі.
Українці, по суті, застосували доктрину найвидатнішого британського польового командувача Білла Сліма: наносити ворогу сильні удари, наносити їх швидко, здивувати його та вражати там, де це болить.
Вони виявили слабке місце, зосередили достатню бойову потужність у вирішальній точці та скористалися нею, перш ніж Росія змогла сформувати значний резерв. Це не перемога танків над дронами. Це перемога об’єднаних видів збройних сил. І саме тут наслідки виходять далеко за межі України.
Британський «Стратегічний огляд оборони» та нова концепція армії «20/40/40» — яка, в загальних рисах, передбачає 20 відсотків традиційних платформ, таких як бронетехніка та ударні вертольоти, 40 відсотків одноразових безпілотників і 40 відсотків довговічних автономних систем у повітрі, на суші та на морі — виглядають дедалі більш обґрунтованими у світлі того, що ми спостерігаємо на цьому полі бою.
Україна виступає оперативною лабораторією. Вона демонструє, що армія майбутнього не може бути бронетанковою армією часів Холодної війни, але й не може бути армією безпілотників. Вона має бути і тим, і іншим, і, що найважливіше, повинна зберігати живу силу для захоплення та утримання позицій.
Операція «Лайман» може зрештою виявитися лише одним епізодом у цій надзвичайній війні. Але її відгомін має відчуватися у Вашингтоні, Москві та Лондоні.
По-перше, Росія явно не перемагає скрізь — хіба що у дедалі більш відірваній від реальності версії Путіна. Дональд Трамп має це усвідомити, перш ніж йти на поступки від імені України лише для того, щоб забезпечити собі політичний рейтинг напередодні проміжних виборів у США. Невигідний мир, нав’язаний Україні, не покладе край цій війні; він лише дасть Путіну час підготуватися до наступної.
По-друге, якщо Росія не зможе забезпечити достатню бойову потужність за допомогою нинішньої системи призову, Кремлю, зрештою, доведеться розглянути можливість чергової загальної мобілізації. Це стало б надзвичайним політичним ризиком для Путіна, який потенційно викрив би, наскільки непопулярною та дорогою стала ця війна.
Джерело: telegraph.co.uk
Ми збираємо новини з Reuters, BBC, Bloomberg та інших світових ЗМІ.
Коротко, факти, без фейків та зайвого галасу.
👉 Підписуйтесь у Telegram
